— Майже всі. Окрім нас із вами, звісно,— посміхнувся Мізинчик.— «Якщо хочеш повернутися додому, приходь сьогодні поночі в богопраліс».
— То записку... писали ви?
— Довелося обрати саме богопраліс. Не знайти більше в Червоній фортеці місця, де немає євнухових пташечок... чи то пак щурів, як я їх називаю. Адже в богопралісі замість мурів дерева. І небо замість стелі. Коріння, земля й каміння замість підлоги. Нема де бігати щурам. Їм-бо треба ховатися, щоб люди не нахромили їх на мечі,— лорд Пітир узяв її за руку.— Дозвольте провести вас у каюту. День у вас був довгий і важкий, я знаю. Мабуть, ви втомилися.
Маленький човен на той час уже перетворився на плямку вогню з димом, яка майже губилася в обширі передсвітанкового моря. Повороту немає; тепер для Санси одна дорога — вперед.
— Дуже втомилася,— визнала вона.
Ведучи її вниз, Мізинчик мовив:
— Розкажіть мені про бенкет. Королева так старалася! Співці, жонглери, ведмідь-танцюрист... а вашому маленькому лорду-чоловіку сподобався поєдинок моїх карликів?
— Ваших?!
— Довелося посилати по них у Браавос, а тоді ховати їх у борделі аж до весілля. Не стільки тих грошей, як клопоту. Сховати карлика на диво важко, а Джофрі... Можна підвести коня до води, але не можна його змусити напитися, а Джофрі так і взагалі треба занурити в ту воду, щоб він здогадався, що її можна пити. Коли я розповів йому про свій маленький сюрприз, його світлість тільки й сказав: «Навіщо мені якісь потворні карлики на бенкеті? Терпіти не можу карликів». Довелося взяти його за плече й шепнути на вухо: «А дядькові вашому як їх буде терпіти?»
Під ногами гойднулася палуба, й Сансі здалося, що сам світ захитався.
— Усі вважають, що це Тиріон отруїв Джофрі. Сер Донтос каже, його схопили.
— Вдівство тобі личитиме, Сансо,— посміхнувся Мізинчик.
На саму думку про це в неї затріпотіло в животі. Може, більше ніколи вже не доведеться спати з Тиріоном в одному ліжку. Вона ж цього хотіла... хіба ні?
Каюта була низенька й тісна, але на вузьку полицю поклали перину, щоб Сансі було краще спати, а згори на неї навалили товсті хутра.
— Буде тіснувато, розумію, але не так уже й незручно,— мовив Мізинчик і вказав на кедрову скриню попід ілюмінатором.— Тут чистий одяг. Сукні, білизна, теплі панчохи, плащ. Боюся, тільки вовняні й лляні. Не гідні такої прегарної панни, та принаймні в них буде сухо й чисто, а потім ми тобі підберемо щось вишуканіше.
«Він стільки приготував для мене!»
— Мілорде, я... я не розумію... Джофрі віддав вам Гаренхол, зробив вас верховним лордом Тризуба... чому...
— Чому я хотів його смерті? — Мізинчик знизав плечима.— Мотиву в мене не було. Крім того, я ж за тисячу льє звідси, у Видолі. Завжди заплутуй ворогів. Якщо вони ніколи не матимуть певності, що ти за один і чого ти хочеш, то не зможуть і здогадатися про твій наступний хід. Зчаста найкращий спосіб збити їх з пантелику — робити безглузді ходи, ба й начебто чинити собі на шкоду. Пам’ятай про це, Сансо, коли почнеться твоя гра.
— Яка... яка гра?
— Головна гра. Гра престолів,— відкинув він їй з обличчя пасмо волосся.— Ти вже доросла, щоб розуміти, що ми з твоєю матір’ю були не просто друзі. Був час, коли понад усе на світі я жадав Кет. Я навіть наважувався мріяти про життя, яке ми проведемо разом, і про дітей, яких вона мені подарує... але вона була дочкою Річкорину, дочкою Гостера Таллі. «Родина, обов’язок, честь», Сансо. «Родина, обов’язок, честь» означали, що її руку мені не отримати ніколи. Та вона дарувала мені дещо цінніше — дарунок, який жінка може піднести лише раз. Як міг я повернутися спиною до її дочки? В іншому, кращому світі ти могла би бути дочкою моєю, а не Едарда Старка. Моєю вірною і люблячою дочкою... Викинь з голови Джофрі, люба. І Донтоса, і Тиріона — всіх. Вони тебе більше не потурбують. Тепер ти в безпеці, й це єдине важить. Зі мною ти в безпеці, й ми пливемо додому.
Джеймі
Король помер, йому сказали, гадки не маючи, що Джофрі був йому не лише сувереном, а й сином.
— Куць йому кинджалом горло розпоров,— заявив яточник у придорожньому заїзді, де вони зупинилися на ніч.— А потім напився його крові з великої золотої чари.
Чоловік не впізнав однорукого бороданя-лицаря з великим кажаном на щиті; власне, не впізнавав ніхто, отож чоловік і бовкав таке, чого в житті б не промовив, якби знав, хто перед ним.
— То була отрута,— заперечив господар заїзду.— У хлопця пика почорніла, як слива.
— Нехай Отець судить його по справедливості,— пробурмотів септон.
— То карликова жінка разом з ним це вбивство влаштувала,— присягався лучник у лівреї підданого лорда Рована.— А потім зникла з зали у хмарі сірки, а в Червоній фортеці бачили привид деривовка, з пащі якого скрапувала кров.
Джеймі слухав мовчки, забувши про ріг елю у здоровій руці, а слова накривали його з головою. «Джофрі. Рідна кров. Мій первісток. Мій син». Він спробував пригадати обличчя хлопця, але його риси незмінно перетворювалися на риси Серсі. «Вона буде в жалобі — коси розпатлані, очі червоні від сліз, вуста тремтітимуть, намагаючись заговорити. А коли побачить мене, знову розплачеться, хай і силкуватиметься притлумити сльози». Сестра рідко плакала, хіба що поряд з ним. Терпіти не могла, щоб хтось бачив її слабкість. Тільки брату-близнюку вона звіряла свої душевні рани. «Від мене вона чекатиме співчуття й помсти».
Наступного дня за наполяганням Джеймі вони погнали вперед. Адже син його помер, і сестра потребує його.
Побачивши перед собою місто, побачивши сторожові вежі, які темніли в присмерку, Джеймі Ланністер поскакав до Волтона Сталеві Ноги, який їхав зразу за Нейджем з прапором миру в руках.
— Що це так жахливо смердить? — нарікав північанин.
«Смерть»,— подумав Джеймі, але натомість сказав:
— Дим, піт, лайно. Коротше кажучи, Королівський Причал. А якщо маєте гарний ніс, можете і зраду занюхати. Ви не знаєте запаху міста?
— Я знаю запах Білої Гавані. Там і близько не смердить, як тут.
— Біла Гавань порівняно з Королівським Причалом — те саме, що мій брат Тиріон порівняно з сером Грегором Кліганом.
Нейдж повів загін до невисокого пагорба, і прапор миру з сімома хвостами здіймався й маяв на вітру, а на верхівці ратища сяяла блискуча семикутна зірка. Скоро Джеймі побачить Серсі, й Тиріона, й батька. «Невже брат і справді вбив хлопця?» В таке Джеймі було важко повірити.
Він був на диво спокійний. Люди начебто мають божеволіти від горя, коли в них помирають діти, розумів Джеймі. Мають дерти на собі волосся, проклинати богів і присягати криваво помститися. То чому ж він майже нічого не відчуває? Хлопець жив і помер, вірячи, що його батько — Роберт Баратеон.
Джеймі був присутній на пологах, це правда, хоча зробив це більше заради Серсі, ніж заради малюка. Але ніколи не тримав його на руках. «І який це матиме вигляд? — зронила Серсі, коли нарешті вийшли повитухи.— Досить того, що він схожий на тебе, ще почни труситися над ним». Джеймі здався без бою. Хлопчик виявився писклявим рожевим згортком, який вимагав усього часу Серсі, любові Серсі, грудей Серсі. То нехай Роберт забирає його собі.
А нині він помер. Джеймі уявив, як Джоф лежить, нерухомий і холодний, з почорнілим від отрути обличчям,— і все одно нічого не відчув. Мабуть, він і справді чудовисько, як усі кажуть. Якби Отець небесний спустився на землю й запропонував йому повернути сина або руку, Джеймі й не сумнівався, що обрав би. У нього, зрештою, є другий син, є сім’я, щоб народити ще багато синів. «Якщо Серсі захоче ще дитину — будь ласка... і цього разу я потримаю її на руках, і до Чужих усі ті, кому це буде не до шмиги». Роберт гниє в могилі, а Джеймі вже нудить від брехні.
Нагло розвернувшись, він поскакав шукати Брієнну. «Боги відають, чого я переймаюся. Менш товариської істоти мені ще не траплялося зустрічати». Дівчина їхала далеко позаду, ще й на кілька футів збоку, так наче підкреслюючи, що вона до гурту не належить. Дорогою для неї підшукали чоловіче вбрання: там сорочку, тут накидку, пару бриджів і плащ із каптуром, навіть залізний нагрудник. У чоловічому одязі їй, здавалося, комфортніше, та навіть він її не красив. І не робив щасливішою. Щойно вона опинилася за межами Гаренхолу, до неї повернулася звична пихата впертість. «Вимагаю назад свою зброю і обладунки»,— заявила дівчина. «Ой, та залюбки вдягнемо тебе назад у крицю,— озвався Джеймі.— Особливо в шолом. Усім буде краще, якщо ти триматимеш рот на замку, а забороло опущеним».