Брієнна не заперечувала, проте її похмуре мовчання почало псувати Джеймі настрій не менше, ніж Кайбернові нескінченні спроби причарувати. «От би не подумав, що скучатиму за товариством Клеоса Фрея, боги праведні!» Джеймі вже пошкодував, що не лишив її тоді ведмедеві.
— Королівський Причал,— оголосив Джеймі, розшукавши дівчину.— Подорож закінчена, міледі. Ви свою обіцянку стримали — доправили мене на Королівський Причал. Майже цілого й неушкодженого, якщо не рахувати долоні з кількома пальцями.
В очах Брієнни читалася байдужість.
— Це лише половина обіцянки. Я сказала леді Кетлін, що привезу їй назад дочок. Або принаймні одну Сансу. А тепер...
«Вона не знайома з Робом Старком, але горює за ним більше, ніж я горюю за Джофом». А може, горювала вона за леді Кетлін. Звістка наздогнала їх у Красолісі, а розповів її червонопикий і дебелий як діжка лицар на ім’я Бертрам Бісбері, у якого на гербі красувалися три вулики на смугастому чорно-жовтому полі. Буквально вчора через Красоліс проїхав загін лорда Пайпера, повідомив Бісбері, вони поспішали на Королівський Причал, і теж під прапором миру. «Оскільки Юний Вовк загинув, Пайпер не бачив підстав продовжувати боротьбу. Його син сидить в ув’язненні в Близнючках». Брієнна роззявила рота, як корова, що мало своєю жуйкою не вдавилася, тож довелося Джеймі витягати з лицаря історію Червоного весілля.
«У кожного лорда є непокірні прапороносці, які заздрять його становищу,— потому пояснив він дівчині.— От у мого батька були Рейни і Тарбеки, у Тайрелів — Флоренти, у Гостера Таллі — Волдер Фрей. Тільки силою можна тримати таких людей в руках. Та щойно вони занюхають слабкість... За Доби героїв Болтони лупили зі Старків шкуру й носили замість плащів». Вигляд у дівчини був такий жалюгідний, аж Джеймі піймав себе на тому, що йому хочеться мало не втішити її.
З того дня Брієнна зробилася немов напівмертва. Навіть коли він обзивав її «дівкою», вона вже не реагувала. «Її полишили всі сили». Ця жінка скинула валун на Робіна Райгера, боролася з ведмедем турнірним мечем, відкусила вухо Варго Гоуту, до знемоги билася з Джеймі... а тепер була геть зламана, виснажена.
— Попрошу батька доправити вас назад на Тарт, якщо ви не проти,— запропонував Джеймі.— Або, якщо схочете залишитися, можу підшукати вам місце при дворі.
— Фрейліною королеви? — тупо поцікавилася вона.
Джеймі пригадав, який вигляд вона мала в тій рожевій атласній сукні, й постарався не уявляти, що сказала б сестра про таку фрейліну.
— Може, посаду в міській варті...
— Не служитиму я з клятвопорушниками й убивцями.
«То чого взагалі було меча в руки брати?» — міг би сказати на це Джеймі, але промовчав.
— Як зволите, Брієнно.
Однією рукою він розвернув коня й поїхав геть.
Коли під’їхали, Божа брама була відчинена, але вздовж дороги вишикувалося зо дві дюжини возів, навантажених діжками сидру, барилами яблук, тюками соломи й такими велетенськими гарбузами, яких Джеймі в житті не бачив. Майже кожен віз мав охорону — солдатів з гербами маломожних лордійчуків, перекупних мечів у кольчугах і дубленій шкірі, іноді просто рожевощокого селянського сина, який стискав у руках саморобне ратище з обпаленим гостряком. Джеймі, проїжджаючи повз них, усміхався. При брамі золоті плащі, пропускаючи вози, збирали данину.
— Що це таке? — поцікавився Сталеві Ноги.
— Доводиться платити за проїзд у місто. Це наказ королівського правиці та скарбничого.
Джеймі оглянув довгу шерегу возів, гарб і нав’ючених коней.
— І вони все одно шикуються, попри данину?
— Після бою тут можна непогано заробити,— весело пояснив мірошник з найближчого воза.— Тепер місто тримають Ланістери, старий лорд Тайвін з Кичери. Про нього кажуть, що він сере сріблом.
— Золотом,— сухо виправив Джеймі.— А Мізинчик карбує монети з золотушника, мамою клянуся.
— Нині за скарбничого Куць,— сказав капітан при брамі.— Тобто був, поки його не арештували за вбивство короля,— пояснив він і підозріливо оглянув північан.— А ви хто такі, хлопці?
— Вояки лорда Болтона, приїхали побачитися з королівським правицею.
Капітан подивився на Нейджа з прапором миру.
— Хочете сказати — приїхали прихилити коліно. Ви не перші. Їдьте просто в замок, і дивіться мені — щоб не наробили клопоту! — він жестом дозволив їм проїздити, а сам повернувся до возів.
Якщо Королівський Причал і був у жалобі за своїм малолітнім королем, Джеймі про це в житті б не здогадався. На вулиці Зерна жебручий брат у благенькій рясі голосно молився за упокій душі Джофрі, та перехожі звертали на нього уваги не більше, ніж на незакріплену віконницю, яка билася на вітрі. А так на вулицях усе було по-старому: золоті плащі в чорних кольчугах; малі пекарчуки, що продавали пироги, хліб і гарячі пиріжки; повії, що вистромлювалися з вікон у незашнурованих корсетах; з ночі повні лайна смердючі стічні канави. Проминули п’ятьох чоловіків, які намагалися витягнути з провулку дохлого коня, а далі — жонглера, який підкидав у повітря ножі на радість юрмі п’яних тайрелівських солдатів і дітлахів.
Їдучи знайомими вулицями в товаристві двохсот північан, мейстра без ланцюга й потворної жінки-дивачки, Джеймі помітив, що зовсім не привертає уваги. Не був певен, радіти чи дратуватися.
— Ніхто мене не впізнає,— мовив він до Волтона Сталеві Ноги, перетинаючи Швецький майдан.
— Обличчя у вас не таке, як було, і руки теж,— сказав на це північанин.— До того ж тепер у них новий Царевбивця.
Брама до Червоної фортеці була відчинена, але дорогу перегородила дюжина золотих плащів з піками в руках. Коли до них під’їхав Сталеві Ноги, вони наставили на нього вістря пік, та Джеймі впізнав білого лицаря, що був у них за командира.
— Пане Мірине!
Очі сера Мірина Транта під обвислими повіками вибалушилися.
— Пане Джеймі?
— Приємно, що мене ще хтось пам’ятає. Звеліть своїм людям відійти.
Давно вже ніхто не слухався його так жваво. Джеймі й забув, як це приємно.
У зовнішньому дворі було ще двоє з королівської варти — двоє новеньких, які при Джеймі ще не носили білих плащів. «Як це схоже на Серсі: спершу зробити мене лордом-командувачем, а потім добирати мені колег без моєї згоди».
— Бачу, хтось мені двох нових братів пристарав,— мовив Джеймі, спішуючись.
— Маємо честь, сер,— лицар квітів так ясно й чисто сяяв у білому шоломі й шовках, що Джеймі в порівнянні з ним почувався незугарним нетягою.
Джеймі обернувся до Мірина Транта.
— Ви погано вчили своїх нових братів їхніх обов’язків, сер.
— Яких обов’язків? — почав захищатися Мірин Трант.
— Берегти життя королю. Скількох монархів ви вже втратили відтоді, як я поїхав з міста? Двох, так?
І тут сер Балон побачив кикіть.
— Ваша рука...
— Тепер б’юся лівою,— силувано всміхнувся Джеймі.— Оце справжня боротьба. Де мені шукати лорда-батька?
— У світлиці з лордом Тайрелом і княжичем Оберином.
«Мейс Тайрел і Червоний Гад разом переломили хліб? Дивина, та й годі!»
— Королева також із ними?
— Ні, мілорде,— озвався сер Балон.— Вона в септі, молиться за короля Джофрі...
— Ти!
Останній з північан спішився, бачив Джеймі, й нарешті Лорас Тайрел угледів Брієнну.
— Пане Лорасе,— стояла вона мов дурепа, вчепившись у вуздечку.
Лорас Тайрел широким кроком підійшов до неї.
— Навіщо? — кинув він.— Отепер ти розповіси мені навіщо! Він так добре до тебе ставився, дарував тобі веселковий плащ! Навіщо ти його вбила?