— Лорд Тайрел присягається, що дівчина досі незаймана.
— Як на мене, то хай хоч помре незаймана. Я її не хочу, і твоєї Кичери я теж не хочу!
— Ти мій син...
— Я — лицар королівської варти. Лорд-командувач королівської варти! Ось ким я збираюся бути й надалі!
У жорстких бакенбардах, які обрамляли обличчя лорда Тайвіна, сяйнуло золотом світло вогню. На шиї пульсувала жилка, але батько мовчав. І мовчав. І мовчав.
Ця напружена мовчанка тривала так довго, що Джеймі не міг уже витримати.
— Батьку...— почав він.
— Ти мені не син,— відвернувся лорд Тайвін.— Сам кажеш, що ти — лорд-командувач королівської варти, і це все. От і добре, сер. Ідіть виконуйте свої обов’язки.
Давос
Голоси злітали, як попіл, кружляли у фіолетовому вечірньому небі.
— І виведи нас із темряви, о мій Царю! І наповни серця наші вогнем, щоб ми пішли твоєю осяйною дорогою.
Священне вогнище палало в сутінках, наче величезний яскравий звір, і його мінливе жовтогаряче світло відкидало у двір двадцятифутові тіні. А на мурах Драконстону, задавалося, рядиться й риштується ціла армія химер і обмар.
Давос дивився вниз із арочного вікна верхньої галереї. Бачив, як Мелісандра підносить руки, так наче хоче обійняти тремтливе полум’я.
— Р’глоре,— співала вона гучним і чистим голосом,— ти — світло очей наших, вогонь душ наших, жар чересел наших. Сонце твоє зігріває наші дні, зорі твої стережуть нас у темряві ночі.
— Царю світла, оборони нас. Ніч-бо темна і повна жахіть,— завела у відповідь королева Селіза, і на її вузькому обличчі читалося завзяття. Поряд з нею стояв король Станіс, міцно зціпивши зуби, і щоразу як він ворушив головою, мерехтіли зубці його корони з червоного золота. «Він серед них, але не з ними»,— подумав Давос. Була там і королівна Ширін, і сірі плями в неї на обличчі й на шиї здавалися у світлі вогню майже чорними.
— Царю світла, оборони нас,— співала королева. Король не підхопив молитви з усіма разом. Він задивився в полум’я. Цікаво, думав Давос, що він там бачить? Ще одну прийдешню війну? Чи щось ближче до рідної домівки?
— Р’глоре, ти дарував нам дихання, дякуємо тобі,— співала Мелісандра.— Р’глоре, ти дарував нам день, дякуємо тобі.
— Дякуємо тобі за сонце, що гріє нас,— озвалася королева Селіза разом з іншими вірянами.— Дякуємо тобі за зорі, що наглядають за нами. Дякуємо тобі за наші вогнища та смолоскипи, що стримують дику темряву.
Давосу здалося, що голосів у хорі поменшало порівняно з учорашнім днем; навколо вогнища менше облич спалахувало жовтогарячим світлом. А завтра їх буде ще менше... чи більше?
Голос сера Акселя Флорента лунав гучно як сурма. Кривоногий і широкогрудий, чоловік стояв у світлі вогню, яке лизало йому обличчя, наче велетенський жовтогарячий язик. Давосу було цікаво, чи подякує йому потім сер Аксель. Можливо, та справа, яку сьогодні заладнали, зробить його королівським правицею, як він і мріяв.
— Дякуємо за Станіса,— крикнула Мелісандра,— твоєю милістю короля нашого. Дякуємо за чистий і білий вогонь його праведності, за червоний меч правосуддя в його руці, за його любов до вірних йому. Спрямуй і захисти його, Р’глоре, і дай йому сили здолати усіх ворогів.
— Дай йому сили,— підхопили королева Селіза, сер Аксель, Деван і решта.— Дай йому мужності. Дай йому мудрості.
Коли Давос був зовсім хлопчиком, септони навчили його молитися Стариці за мудрість, Воїну — за мужність, Ковалю — за силу. Та тепер він молився Матері, щоб уберегла його любого синочка Девана від бісівського бога червоної жінки.
— Лорде Давосе! Нам слід поквапитися,— сер Ендрю легенько торкнувся його ліктя.— Мілорде?
Титул цей і досі дивно звучав для вуха, але Давос таки відвернувся від вікна.
— Так. Уже час.
Станіс, Мелісандра і люди королеви молитимуться ще з годину, ба й більше. Червоні жерці щодня запалювали свої вогнища на заході сонця — дякували Р’глору за день, який закінчується, та благали взавтра знову прислати на землю своє сонце, щоб розігнати підступаючу темряву. Пачкар мусить добре розумітися на припливах і відпливах і вміти з них користатися. Цього вечора Давос таким і був — він був простим пачкарем. Скалічена рука потягнулася до шиї — до талісману, якого там уже не було. Різко опустивши руку, Давос прискорив крок.
Компаньйони не відставали, тримаючись із ним нога в ногу. У Ночеспівського Байстрюка було побите віспою обличчя й аура підмоченої шляхетності; сер Джеральд Гавер був бочкуватий, благодушний і білявий; сер Ендрю Естермонт, на голову за нього вищий, мав широку бороду-лопату й кошлаті каштанові брови. Всі вони по-своєму гарні люди, думав Давос. «І всі вони помруть, якщо сьогодні вночі справа піде не так».
«Вогонь живий,— сказала якось Давосу червона жінка, коли він попросив її навчити його бачити в полум’ї майбутнє.— Воно вічно рухливе, вічно мінливе... наче книга, в якій танцюють і скачуть літери, коли ти намагаєшся її читати. Потрібно роками вчитися бачити в полум’ї обриси — і ще більше вчитися, щоб у цих обрисах розрізнити, що буде, що може бути, а що вже було. Та й тоді це важко, дуже важко. Вам цього не зрозуміти — вам, людям з призахідних земель». Давос запитав її тоді, як це так, що сер Аксель так швидко цього навчився, але вона тільки на це загадково посміхнулася й мовила: «І кицька може в полум’ї побачити гру мишей».
Давос щодо цього не брехав людям короля. «Червона жінка може побачити наші заміри»,— застеріг він.
«То слід почати з її вбивства,— запропонував Луїс на прізвисько Рибниця.— Знаю місце, де можна її перестріти,— ми вп’ятьох, з гострими мечами...»
«Приречете нас усіх,— сказав Давос.— Мейстер Кресен уже спробував її вбити — вона все знала. Гадаю, саме з полум’я. Мені здається, загрозу собі вона відчуває зразу, але ж не може вона бачити геть усе! Якщо просто не зважатимемо на неї, може, вдасться уникнути її уваги».
«Немає честі в тому, щоб ховатися й підкрадатися»,— заперечив сер Тристон з Торгосхилу, який був підданим Сангласа, поки лорд Гансер не згорів у Мелісандриному вогнищі.
«А в тому, щоб палити живцем, багато честі? — поцікавився у нього Давос.— Лорд Санглас помер у вас на очах. Ви такого хочете? Мені зараз не потрібні люди честі. Мені потрібні контрабандисти. То ви зі мною чи ні?»
Вони були з ним. Боги праведні, вони були з ним!
Коли Давос відчинив двері, мейстер Пілос саме займався арифметикою з Едриком Штормом. Сер Ендрю зайшов разом з Давосом, решта ж лишилися стерегти сходи та двері в підвал. Мейстер урвав урок.
— На сьогодні досить, Едрику.
Хлопець здивувався гостям.
— Лорде Давосе, пане Ендрю, у нас арифметика.
— Я терпіти не міг арифметики в твоєму віці, братику,— всміхнувся сер Ендрю.
— А мені нормально. Але найбільше я люблю історію. Стільки легенд!
— Едрику,— сказав мейстер Пілос,— біжи принеси свого плаща. Ти підеш із лордом Давосом.
— Я? — Едрик скочив на ноги.— А куди ми підемо?
Тут вуста його уперто стислися.
— Не піду я молитися Царю світла. Я солдат Воїна, як мій батько.
— Знаю, знаю,— мовив Давос.— Давай, хлопче, нема часу.
Едрик накинув цупкий плащ із нефарбованої вовни. Мейстер Пілос допоміг йому застебнутися й накинув на голову каптур, щоб затінити обличчя.
— А ви підете з нами, мейстре? — запитав хлопчик.
— Ні,— Пілос торкнувся ланцюга з різних металів, що висів у нього на шиї.— Моє місце тут, у Даконстоні. А тепер іди з лордом Давосом і в усьому його слухайся. Він — королівський правиця, пам’ятай. А що я тобі казав про королівського правицю?
— Правиця говорить від імені короля.
— Правильно,— усміхнувся молодий мейстер.— А тепер іди.