Давос спершу не був упевнений у Пілосі. Мабуть, ставився до нього упереджено через те, що той посів місце старого Кресена. Та нині він міг тільки захоплюватися мужністю цього чоловіка. Бо він теж ризикує життям.
За дверима мейстрових покоїв на сходах чекав сер Джеральд Гавер. Едрик Шторм зацікавлено глянув на нього. Коли ж почали спускатися, запитав:
— Куди ми йдемо, лорде Давосе?
— На море. На тебе чекає корабель.
— Корабель? — став як укопаний хлопчик.
— Так, один з кораблів Саладора Саана. Саладор — мій добрий друг.
— Я теж з тобою попливу, братику,— запевнив малого сер Ендрю.— Нема чого боятися.
— А я і не боюся,— обурено сказав Едрик.— Просто... а Ширін теж пливе?
— Ні,— озвався Давос.— Королівна має лишатися тут, з татом і мамою.
— Тоді я маю з нею побачитися,— пояснив Едрик.— Попрощатися. Бо вона засмутиться.
«Значно менше, ніж якщо тебе спалять».
— Немає часу,— сказав Давос.— Я перекажу королівні, що ти про неї думав. Та й ти, коли допливеш, зможеш їй написати.
— А ви впевнені, що мені обов’язково їхати? — нахмурився хлопчик.— Для чого дядькові відсилати мене з Драконстону? Я чимось викликав його незадоволення? Я не хотів! — на його обличчі знову з’явився впертий вираз.— Хочу бачити дядька. Хочу бачити короля Станіса.
Сер Ендрю з сером Джеральдом обмінялися поглядами.
— Немає часу, братику,— мовив сер Ендрю.
— Я хочу з ним побачитися! — наполягав Едрик, уже голосніше.
— А він не хоче з тобою бачитися,— мусив сказати бодай щось Давос, щоб хлопець нарешті пішов далі.— Я — королівський правиця, я говорю від імені короля. Чи я маю йти до короля й розповідати йому, що ти не хочеш слухатися? Ти бачив дядька, коли він сердиться? — Давос стягнув рукавицю й показав хлопчику чотири пальці, які йому вкоротив Станіс.— От я бачив.
Це була неправда: Станіс Баратеон зовсім не сердився, коли відтяв своєму цибулевому лицарю кінчики пальців,— то було залізне правосуддя. Та Едрик Шторм тоді й на світ не народився, він цього знати не міг. І загроза справила бажаний вплив.
— Не слід було йому так чинити,— сказав хлопчик, але дозволив Давосу взяти себе за руку й повести сходами вниз.
Ночеспівський Байстрюк приєднався до них біля входу в підвал. Ішли квапливо; перетнули тінистий двір, спустилися сходами, пройшли попід хвостом закам’янілого дракона. Луїс Рибниця й Омер Блекбері чекали біля потерни, під ногами в них валялися двоє зв’язаних вартових.
— Човен? — запитав у них Давос.
— Тут,— відгукнувся Луїс.— Четверо гребців. Галера стоїть на якорі зразу за мисом. «Шалений Прендос».
Давос хихикнув. Назвати корабель на честь божевільного! «Дуже влучно». А Саладор має поняття про піратський чорний гумор.
Давос опустився перед Едриком Штормом на одне коліно.
— Маю тебе залишити,— сказав він.— Тут човен, який доправить тебе на галеру. А потім ви попливете через море. Знаю, ти син Роберта, тож, хай що станеться, будеш хоробрий.
— Буду. Тільки...— завагався хлопчик.
— Вважайте це пригодою, мілорде,— Давос постарався додати в голос бадьорості й радості.— Початком великої життєвої пригоди. І хай боронить вас Воїн!
— І хай Отець судить вас по справедливості, лорде Давосе,— хлопчик рушив зі своїм кузеном сером Ендрю до потерни. За ними пішли й інші, окрім Ночеспівського Байстрюка. «Хай Отець судить мене по справедливості»,— подумав Давос. Та зараз його більше турбував суд короля.
— А з цими двома що? — запитав сер Ролланд про вартових, зачиняючи бічні двері й замикаючи на засув.
— Затягніть їх у підвал,— мовив Давос.— Потім розв’яжете, коли Едрик уже буде в дорозі.
Байстрюк коротко кивнув. Більше не було чого казати; вони виконали найлегшу частину. Давос натягнув рукавицю, шкодуючи, що загубив свій талісман. З мішечком кісточок на шиї він був наче добріший і доблесніший. Провівши вкороченими пальцями по каштановому поріділому волоссю, він подумав, чи не час уже підстригтися. Мусить мати гарний вигляд, коли постане перед королем.
Ніколи Драконстон не видавався таким темним і моторошним. Давос ішов повільно, і його кроки відлунювали від чорних стін і драконів. «Кам’яні дракони, які, сподіваюся, ніколи не прокинуться». Попереду вимальовувався велетенський Кам’яний Барабан. З наближенням Давоса вартові при дверях розвели схрещені списи. Не перед цибулевим лицарем, а перед королівським правицею. Принаймні заходив Давос правицею. Не відаючи, ким виходитиме. «Якщо взагалі вийду...»
Сходи здавалися довшими та крутішими, ніж зазвичай, а може, він просто змучився. «Матір створила мене не для таких завдань». Надто високо й надто швидко він злетів, та й на цій височині повітря було розріджене, не давало дихати. Змалечку він мріяв про багатство, але було це давним-давно. Потім, вирісши, він бажав хіба що кілька акрів доброї землі, будинок, у якому можна постаріти, і кращого життя для синів. Безокий Байстрюк колись казав йому, що кмітливий контрабандист не буде занадто багатіти й не стане привертати до себе увагу. «Кілька акрів, рублена хата, ще й „сер“ перед іменем — і цього мало бути досить». Якщо він переживе сьогоднішню ніч, він забере Девана додому, на мис Гніву, до милої Марії. «Разом оплачемо своїх синів і роститимемо тих, що лишилися, добрими людьми, й більше жодного слова про королів».
Коли Давос увійшов, у Палаті мальованого столу було темно й порожньо; король і досі біля священного вогнища з Мелісандрою і людьми королеви. Опустившись навколішки, Давос запалив у коминку, викурюючи з круглої палати прохолоду й розганяючи тіні по своїх кутках. А тоді по колу обійшов кімнату, по черзі підходячи до кожного вікна, розсуваючи важкі оксамитові портьєри й відчиняючи дерев’яні віконниці. У палату влетів вітер, міцний запах солі й моря, шарпнув Давоса за простий коричневий плащ.
Біля вікна, що виходило на північ, Давос зіперся на підвіконня, вдихаючи холодне нічне повітря; він сподівався роздивитися, як «Шалений Прендос» піднімає вітрила, але, скільки сягало око, море здавалося чорним і пустельним. «Галера вже відпливла?» Давосу лишалося хіба молотися, що вона таки вже відпливла, а з нею і хлопчик. У високості світив серпик місяця, то випірнаючи з-за ріденьких хмар, то ховаючись за ними, й Давос роздивлявся знайомі зорі. Ось Галера пливе на захід; а он Ліхтар Стариці — чотири яскраві зірки, що обрамлюють золотий серпанок. Хмари майже цілковито заховали Крижаного Дракона, виднілося тільки ясно-блакитне око, яке вказувало на північ. «На небі повно пачкарських зірок». Це старі друзі, ці зорі; Давос сподівався, що це на успіх.
Та коли він опустив погляд з неба на замкові фортечні вали, його певність похитнулася. У світлі священного вогню крила кам’яних драконів відкидали величезні чорні тіні. Давос постарався заспокоїти себе, що це просто статуї, холодні й неживі. Колись це було їхнє місце. «Місце драконів і їхніх лордів, престолу дому Таргарієнів». Таргарієни були кров’ю од крові давньої Валірії...
Палатою пролетів вітер, і полум’я в коминку пригасло й закружляло. Давос дослухався до тріскоту й сичання дров. Коли він відійшов од вікна, його обігнала його власна тінь, довга й тонка, і впала на мальований стіл, наче меч. Тут Давос довго стояв, чекаючи. На кам’яних сходах почулися кроки — вони піднімалися. Попереду летів голос короля.
— ...це не троє,— казав він.
— Троє — це троє,— долинула відповідь Мелісандри.— Присягаюся, ваша світлосте, я бачила його смерть і чула, як голосить його мати.
— У священному вогнищі,— Станіс і Мелісандра разом переступили поріг.— Полум’я підступне. Що є, що буде, що може бути. Сказати напевне ти не можеш...
— Ваша світлосте,— ступив наперед Давос.— Леді Мелісандра все правильно побачила. Ваш небіж Джофрі мертвий.
Якщо король і здивувався, угледівши його біля мальованого столу, то й знаку не подав.
— Лорде Давосе,— мовив він.— Він мені був не небіж. Хоч я вірив кілька років, що це так.
— Він вдавився їжею на власному весільному бенкеті,— сказав Давос.— Може, правда, бути, що його отруїли.