— Лорд? Я коваль! І я сказав: Стіна в твоїх руках.
«Серед нас є люди старші,— хотілося заперечити Джонові,— кращі. Я ж зелений, як трава влітку. Я поранений, і мене звинувачують у дезертирстві». У нього пересохло в роті.
— Ага,— вичавив він.
Згодом йому здавалося, що ця ніч минула мов уві сні. Пліч-о-пліч з солом’яними солдатами, стискаючи в руках довгі луки й арбалети, лучники випускали сотні стріл в людей, яких зовсім не бачили. Час від часу у відповідь прилітала дикунська стріла. Джон послав людей до менших катапульт, і тоді повітря наповнилося камінням завбільшки з кулак велета, але темрява проковтнула його, як людина може проковтнути жменю горіхів. У мороці ревіли мамонти, перегукувалися дивні голоси дивнішими мовами, а септон Селадор молився таким гучним і п’яним голосом за прихід світанку, що Джон і сам відчував спокусу штурхнути його через край. Під ногами в них помирав один мамонт, а другий, охоплений полум’ям, чкурнув у ліс, дорогою топчучи і людей, і дерева. Налітав холоднючий вітер. Гоб на ланцюзі піднімав нагору кухлі гарячої цибулевої юшки, й Оуен з Клайдасом напоювали нею лучників просто на позиціях, поміж пострілами. Серед них з арбалетом стала й Зі. Кілька годин метання глечиків щось зрушили в правій метавці, і в неї з гуркотом відірвалася противага, раптово й катастрофічно, з тріском звернувши важіль убік. Ліва метавка досі працювала, але дикуни швидко навчилися уникати того місця, куди приземлялися снаряди.
«У нас би мало бути двадцять метавок, а не дві, на санях і поворотних столах, щоб ми могли їх пересувати». Даремно зараз було про це мріяти. Так само можна мріяти про додаткову тисячу вояків, або ж про дракона — а краще трьох.
Донал Ной не повертався, не повертався й ніхто з тих, хто пішов з ним захищати чорний холодний тунель. «Стіна в моїх руках»,— нагадував собі Джон, коли відчував, як його полишають сили. Він стріляв з лука, пальці вже заціпеніли, не слухалися. Його знов лихоманило, і нога нестримно тремтіла, прошиваючи тіло болем, наче розжареним до білого ножем. «Ще одна стріла, і відпочину,— казав собі Джон уже вп’ятдесяте.— Ще одна». Щоразу як у нього порожнів сагайдак, один з сиріт-кротівчан приносив йому новий. «Ще один сагайдак, і все. До світанку вже недалечко».
Коли ж прийшов ранок, вони не зразу це зрозуміли. Світ і досі був темний, але чорнота почала сіріти, й у мороці почали проступати обриси. Джон опустив лук, задивившись на скупчення важких хмар, що затягнули небо на сході. За ними проглядалося сяйво,— а може, йому це просто снилося? Він вставив чергову стрілу.
І тут прорвалося сонце на сході, націливши на поле бою бліді списи світла. Джон аж затамував подих, угледівши півмилі зачищеної від дерев землі від Стіни ген до узлісся. За півночі брати перетворили її на пустелю з почорнілою травою, киплячою смолою, битим камінням і трупом. Туша обгорілого мамонта вже привабила ворон. На землі валялися й мертві велети, а за ними...
Поряд з Джоном хтось застогнав, і долинув голос септона Селадора:
— Мати милостива, ох! Ох-ох-ох, Мати милостива!
Попід деревами зібралися всі дикуни на світі: нальотчики й велети, варги й шкуроміни, горяни й моряки, людожери з крижаних річок, печерники з фарбованими обличчями, собачі колісниці з Замерзлого узбережжя, рогоногі з твердими як дублена шкіра підошвами,— всі ці дивні дикі народи, яких зібрав Манс, аби нарешті пробити Стіну. «Це не ваша земля,— кортіло закричати до них Джонові.— Тут вам не місце. Забирайтеся!» Та у відповідь йому причувся регіт Тормунда Велетозгуба. «Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу»,— сказала б на це Ігритта. Джон стиснув і розтиснув пальці на робочій руці, звичній до меча, хоча й розумів, що до меча тут не дійде.
Його кидало то в пал, то в холод, і довгий лук раптово зробився неймовірно тяжким. Бій з магнаром — то було ніщо, зненацька збагнув він, і нічний бій — теж ніщо, таке собі промацування: кинджал у темряві, спроба заскочити їх зненацька. А справжня битва тільки починається.
— Не знав я, що їх буде так багато,— сказав Шовк.
Джон знав. Він їх уже бачив, тільки не так, як зараз, коли вони вишикувались у бойові порядки. На марші дикунська валка розтягнулася на багато льє, як довжелезний черв’як, побачити її всю одразу було неможливо. А от зараз...
— Наступають,— зронив хтось хрипко.
В центрі дикунської шереги їхали мамонти, бачив Джон, сотня чи й більше мамонтів, везучи на спинах велетів з обушками й кам’яними сокирами. Біля них бігли піші велети, які котили на велетенських дерев’яних колесах дерево з загостреним кінцем. «Таран»,— похмуро подумав Джон. Якщо брама ще тримається, кілька цілунків цієї штуки швидко перетворять її на скіпки. Обабіч дикунів їхало море вершників у дубленій шкірі, з обпаленими ратищами; бігли лучники, бігли сотні піхотинців зі списами, пращами, палицями та шкуратяними щитами. Кістяні колісниці з Замерзлого узбережжя гримотіли на флангах, стрибаючи на корінні й камінні позаду запряжок великих білих собак. «Шал дикого світу»,— подумав Джон, слухаючи вищання волинок, гавкіт і гарчання собак, ревіння мамонтів, свист і крики вільного народу, ричання велетів їхньою давньою мовою. Від криги відлунював гуркіт барабанів і котився, наче грім.
Джон відчув навколо розпач.
— Та їх, певно, сотня тисяч,— простогнав Шовк.— Як нам зупинити стількох?
— Їх зупинить Стіна,— почув Джон власний голос. Розвернувшись, він повторив гучніше: — Їх зупинить Стіна.
То були порожні слова, але йому потрібно було їх промовити — майже так само, як братам потрібно було їх почути.
— Манс хоче залякати нас своєю чисельністю. Він гадає, ми дурні? — Джон уже кричав, забувши про ногу, і його слухали всі й кожен.— Колісниці, вершники, всі ці піші дурні... що вони зроблять нам тут, нагорі? Ви колись бачили, щоб мамонт видерся на стіну? — зареготався він, і його сміх підхопили Пип, Оуен і ще дюжина хлопців.— Вони ніщо, з них толку не більше, ніж з оцих наших солом’яних братів, вони не можуть нас дістати, не можуть нам нічого вдіяти, і налякати нас вони теж не можуть, ні?
— Ні! — загорлав Грен.
— Вони внизу, а ми нагорі,— провадив Джон,— і поки ми тримаємо браму, вони не пройдуть. Не пройдуть!
На той час горлали вже всі, підтримуючи його гуркотом слів, вимахуючи мечами й луками, і щоки їхні розчервонілися. Джон помітив Кегза, в якого під рукою висів бойовий ріжок.
— Брате,— звернувся до нього Джон,— сурміть бій.
Широко посміхнувшись, Кегз підніс ріжок до вуст і двічі протяжно засурмив, що означало: дикуни! Інші ріжки підхопили цей клич, аж, здалося, здригнулася Стіна, і луна цих гортанних стогонів заглушила всі звуки.
— Лучники,— мовив Джон, коли сурми затихли,— цільтесь у велетів з тараном, усі до останнього. Стріляйте за моєю командою, не раніше. ВЕЛЕТИ З ТАРАНОМ! Стріли мають їх поливати на кожному кроці, але мусимо дочекатися, поки вони вишикуються. Кожен, хто змарнує стрілу, полізе вниз її забирати, чули мене?
— Так,— гаркнув Оуен Одоробало,— я чую, лорде Сноу.
Джон засміявся — він сміявся як п’яний чи божевільний, і з ним сміялися брати. Він бачив: колісниці й вершники на флангах уже добряче обігнули дикунів по центру. Дикуни ще й третину милі не здолали, а бойовий порядок уже розпадався.
— Заряджайте в метавки триболи,— звелів Джон.— Оуене, Кегзе, спрямуйте катапульти в центр. Стріломети заряджайте вогняними дротиками й чекайте на мою команду,— мовив він і тицьнув у хлопчаків-кротівців.— Ти, ти і ти, ставайте тут зі смолоскипами.
Наближаючись, дикунські лучники стріляли: кидалися вперед, зупинялися, випускали стрілу, тоді знову пробігали десяток ярдів, їх було так багато, що в повітрі постійно літали хмари стріл, та жодна не долітала. «Марна справа,— думав Джон.— От де дається взнаки брак дисципліни». Маленьким дикунським лукам з кості й дерева далеко було до велетенських тисових луків Нічної варти, та й дикуни цілилися в людей, які були на сімсот футів вище.
— Нехай стріляють,— сказав Джон.— Чекайте. Тихше.
За спинами маяли плащі.
— Вітер дме нам в обличчя, він здуватиме стріли. Чекайте.