Ближче, ближче. Волинки голосили, барабани гуркотіли, дикунські стріли пурхали і падали.
— Натягнули! — Джон підніс власного лука й напнув стрілу до вуха. Так само зробив Шовк, і Грен, і Оуен Одоробало, і Зайвий Чобіт, і Блекджек Булвер, Аррон і Емрик. Підкинула арбалет до плеча Зі. Джон дивився, як наближається таран, а обабіч нього важко тупали мамонти й велети. Здалеку вони були такі маленькі, що їх, здавалося, долонею розчавити можна. «Якби тільки рука в мене була така велика». Вони ступили на поле побоїща. З туші дохлого мамонта, обабіч якого тупотіли дикуни, злетіли сотні ворон. Ближче і ближче, аж поки...
— СТРІЛЬ!
Чорні стріли з сичанням метнулися вниз, як змії на оперених крилах. Джон не марнував часу, роздивляючись, куди вони влучили. Щойно перша стріла вилетіла з лука, він потягнувся по другу.
— В гніздо — дотяг — стріль!
Тільки-но стріла майнула, він намацав наступну.
— В гніздо — дотяг — стріль!
Знову і знову. Джон крикнув команду метавці й одразу почув рипіння, й затим важко гупнувся велет: це в повітря вилетіла сотня гострих сталевих трибол.
— Катапульти! — гукнув Джон.— Стріломети. Лучники, стріляйте без команди.
Тепер уже стріли дикунів поціляли в Стіну, але на сотню футів нижче, ніж треба. Другий велет завертівся й заточився. В гніздо — дотяг — стріль. Мамонт врізався в сусіднього, бачив Джон, і на землю посипалися велети. В гніздо — дотяг — стріль. Таран упав, зламавшись, бачив Джон, а велети, які штовхали його, лежали мертві або присмертні.
— Вогняні стріли,— крикнув він.— Таран має згоріти.
Ревіння поранених мамонтів і громовитий крик велетів змішувалися з барабанами й волинками, створюючи жахливу какофонію, а лучники все напинали тятиви і стріляли, так наче поглухли, як покійний Дик Форлард. Може, останні брати тут — рештки колишньої величі, але ж вони — вояки Нічної варти, чи майже вояки — зараз це байдуже. «І тому дикуни не пройдуть».
Один з мамонтів ошаліло бігав, розкидаючи дикунів своїм хоботом і топчучи ногами лучників. Джон ще раз напнув тятиву й пустив стрілу тварині в кошлату спину, щоби ще її підстьобнути. На сході й на заході фланги дикунського війська, не зустрівши опору, досягли Стіни. Зупинялися й розверталися колісниці, а вершники безцільно купчилися під велетенським крижаним стрімчаком.
— Брама! — почувся крик. Певно, Зайвого Чобота.— Мамонт коло брами!
— Вогонь,— гаркнув Джон.— Грене, Пипе!
Грен пожбурив геть лук, перекинув на бік барило оливи й покотив до краю Стіни, де Пип вибив з нього клин, запхав у отвір скручену ганчірку й підпалив її від смолоскипа. Удвох вони перекинули барило через край. На сотню футів нижче воно врізалося в Стіну й тріснуло, вибухнувши клепками й полум’яною оливою. А Грен уже котив до краю наступну діжку, і Кегз також. Пип підпалив обидві.
— Попався! — закричав Шовк, звісивши голову з краю так, що Джон був певен: зараз він униз гримнеться.— Попався, попався, попався!
Долинало ревіння вогню. В поле зору потрапив охоплений вогнем велет: він спіткнувся й покотився по землі.
І тут раптом почали розбігатися мамонти — тікали нажахано від диму й вогню, врізаючись у тих, що позаду. Ті, своєю чергою, теж розвернулись і погнали; велети й дикуни розбігалися з їхньої дороги. За мить почав розвалюватися весь центр бойового порядку. Вершники на флангах вирішили, що їх покинули, й собі повернули назад, хоча жоден з них навіть не був поранений. Навіть колісниці покотили назад, так нічого й не зробивши: полякали тільки своїм виглядом і гуркотом. «Якщо вже вони зламаються, то зламаються з тріском»,— думав Джон, спостерігаючи, як дикуни відступають. Усі барабани стихли. «Як тобі така музика, Мансе? Тут ти дорнянина жінку не пізнав?»
— Є в нас поранені? — запитав він.
— Кляті вилупки мені в ногу поцілили,— Зайвий Чобіт висмикнув стрілу й помахав над головою.— В дерев’яну!
Нестройно полетіли радісні вигуки. Схопивши Оуена за руки, Зі закружляла його, а тоді в усіх на очах поцілувала довгим поцілунком. Джона вона теж хотіла поцілувати, але він, стримавши її за плече, лагідно, але твердо її відтрутив.
— Не треба,— сказав він. «Досить з мене поцілунків». Знагла він відчув, що ледве стоїть, а нога пече від коліна до паху. Він навпомацки пошукав милицю.— Пипе, проведи мене до кліті. Грене, тепер Стіна твоя.
— Моя? — вигукнув Грен.
— Його? — вигукнув Пип. Важко було сказати, хто з них нажаханий більше.
— Ну,— затинаючись, мовив Грен,— н-ну, а що мені робити, як дикуни знову атакуватимуть?
— Зупиниш їх,— сказав Джон.
Коли спускалися вниз у кліті, Пип скинув шолом і витер чоло.
— Мерзлий піт. Яка бридота — мерзлий піт! — розсміявся він.— Боги, в житті не був я такий голодний. Я б зараз цілого тура зжер, присягаюся. Як гадаєш, Гоб нам Грена приготує?
Та коли він глянув на Джонове обличчя, сміх урвався.
— Що таке? Нога?
— Нога,— погодився Джон, бо слова насилу давалися.
— Не битва ж, правда? Ми ж виграли битву.
— Спитаєш мене, коли я побачу браму,— похмуро кинув Джон. «Мені б зараз багаття, і гарячого поїсти, і тепле ліжко, і чогось від болю в нозі»,— мріяв він подумки. Але спершу слід перевірити тунель і з’ясувати, що там сталося з Доналом Ноєм.
Після бою з тенійцями брати витратили майже цілий день, розчищаючи внутрішню браму від криги й потрощених балок. Пейт Брудний Баняк, Кегз і ще дехто з будівничих гаряче сперечалися, що сміття слід просто лишити, де є: це буде ще одна перешкода для Манса. Але це б означало неможливість обороняти тунель, а Ной такого допускати не збирався. Якщо розставити людей біля душників, а також лучників і списників за кожними внутрішніми ґратами, кілька рішучих братчиків зможуть відбити напад стократ численніших дикунів, завалюючи прохід трупами. Ной не збирався дозволити Мансу Рейдеру вільно пройти крижаний тунель. Отож за допомогою льодорубів, лопат і мотузок уламки сходів відтягнули геть і розкопали браму.
Джон чекав біля холодних залізних ґрат, поки Пип сходить до мейстра Еймона по запасний ключ. Дивина: повернувся він не сам, а з мейстром Еймоном і з Клайдасом, який ніс ліхтар.
— Коли закінчите, прийдеш до мене,— мовив старий до Джона, поки Пип вовтузився з ланцюгами.— Слід поміняти тобі бинти й поставити нову припарку, та й від болю тобі не завадить трохи сновійного вина.
Джон слабко кивнув. Двері розчахнулися. Пип рушив перший, за ним Клайдас із ліхтарем. Джон заледве встигав за мейстром Еймоном. Зусібіч тиснули крижані стіни; він відчував, як холод пронизує до кісток, як давить згори тягар цілої Стіни. Відчуття було, наче входиш у пащу крижаного дракона. Тунель зробив поворот, потім іще один. Пип відімкнув наступні залізні ґрати. Пішли далі, зробили ще поворот — і тут побачили вдалині світло, слабеньке й бліде у товщі криги. «Кепські справи,— одразу зрозумів Джон.— Зовсім кепські».
— Кров на землі,— сказав Пип.
Останні двадцять футів тунелю стали полем бою і могилою. Зовнішні дубові двері, окуті залізом, були порубані й розбиті, зірвані з завіс, і серед уламків усередину заповз один з велетів. Ліхтар заливав жахливу сцену похмурим червонястим світлом. Пип відвернувся — його вивернуло, а Джон піймав себе на тому, що заздрить сліпому мейстру Еймону.
Ной з товаришами чекали дикунів усередині, за масивними залізними ґратами, як оті двоє, які щойно відімкнув Пип. Два арбалети випустили дюжину стріл у велета, який пробивався вперед. Потім у бій, мабуть, вступили списники, штрикаючи його через ґрати. Та велету вистало сили дотягнутися рукою і скрутити шию Пейту Брудному Баняку, потім вчепитися в залізні ґрати й розсунути штаби. Під ногами валялися шматки розірваного ланцюга. «Один велет! Усе це — робота одного-єдиного велета».
— Всі загинули? — стиха спитав мейстер Еймон.
— Так. Останній — Донал.
Меч Ноя глибоко, мало не до руків’я, застряг у горлянці велета. Джон завжди вважав зброяра здорованем, але, затиснений у велетових дебелих руках, той здавався зовсім дитиною.