— Велет йому хребет переломив. Не знаю, хто з них помер перший...— Джон узяв ліхтар і підніс ближче, щоб краще роздивитися.— Маґ.
«На світі я велет останній». Джон відчув дивний смуток, але зараз не було часу на смуток.
— Це Маґ Могутній. Король велетів.
Він відчув, як йому бракує сонця. В тунелі було страшенно холодно й темно, а сморід крові та смерті був просто задушливий. Джон віддав ліхтар назад Клайдасу, протиснувся крізь тіла й погнуті штаби та рушив до світла, щоб визирнути за розтрощені двері.
Дорогу частково перегородила туша дохлого мамонта. Коли Джон протискався повз, його плащ зачепився за один з бивнів звірюки й порвався. Знадвору лежало ще три велети, напівзавалені камінням, грязюкою і застиглою смолою. Де-не-де вогонь підтопив Стіну, від неї повідвалювалися чималі шматки криги й розбилися на почорнілій землі. Джон підвів голову — поглянути, звідки вони відпали. «Звідси Стіна здається велетенською, і таке враження, наче вона просто розчавить тебе».
Джон повернувся в тунель, де чекали решта.
— Слід, наскільки зможемо, полагодити зовнішні двері, а тоді завалити цю ділянку тунелю. Камінням, льодом, чим завгодно. Якщо зможемо, аж до других ґрат. Командування на себе має взяти сер Вінтон, він останній лицар, але починати треба вже, велети повернуться — ми й кліпнути не встигнемо. Треба сказати йому...
— Кажи йому, що хочеш,— лагідно мовив мейстер Еймон.— Він усміхнеться, кивне й забуде. Тридцять років тому серу Вінтону Стауту не вистачило дюжини голосів, щоб стати лордом-командувачем. І з нього був би гарний керівник. І десять років тому з нього ще був би гарний керівник. А тепер уже ні. Ти знаєш це незгірше, ніж знав Донал, Джоне.
То таки була правда.
— Тоді керуйте ви,— мовив Джон до мейстра.— Ви провели на Стіні все своє життя, брати підуть за вами. Нам слід зачинити браму.
— Я мейстер, я вдягнув ланцюг і дав обітницю. Мій орден служить, Джоне. Ми роздаємо поради, а не накази.
— Хтось же має...
— Ти. Ти маєш узяти керівництво на себе.
— Ні.
— Так, Джоне. Це не надовго. Лише поки не повернеться гарнізон. Тебе обрав Донал, а перед ним — Кворин Піврукий. Лорд-командувач зробив тебе своїм стюардом. Ти — син Вічнозиму, племінник Бенджена Старка. Або ти, або ніхто. Стіна в твоїх руках, Джоне Сноу.
Арія
Щоранку, прокидаючись, Арія відчувала в грудях пустку. Це був не голод, хоча й голод частенько теж. Це була порожнеча, діра, де колись билося серце, де колись жили її брати і батьки. Ще й голова боліла. Не так жахливо, як перше, але й досі сильно. Проте до цього Арія вже звикла, і шишка нарешті почала зменшуватися. А от діра в грудях нікуди не дівалася. «І ніколи ця діра нікуди не подінеться»,— казала собі Арія, лягаючи спати.
Були ранки, коли взагалі не хотілося прокидатися. Арія, зіщулившись під плащем і міцно заплющивши очі, намагалася знову заснути. Якби Гончак не чіпав її, вона би день і ніч тільки спала.
І снила. Це було найприємніше — сни. Їй майже щоночі снилися вовки. Велика вовча зграя з нею самою на чолі. Вона була більша за всіх, дужча, спритніша, швидша. Здатна обігнати коня і здолати лева. Коли вона щирила зуби, люди розбігалися; черево в неї рідко бувало порожнє, а хутро добре зігрівало, навіть коли віяв холодний вітер. З нею були брати й сестри — численні, люті, жахливі, вони належали їй. Вони її ніколи не покинуть.
Та якщо ночі вона проводила з вовками, то всі дні її належали псові. Щоранку Сандор Кліган змушував її вставати — хотіла вона того чи ні. Лаяв її своїм хрипким голосом або ж силоміць ставив на ноги і трусив. Одного разу вилив їй на голову цілий шолом холодної води. Арія підстрибнула, відпльовуючись і обтрушуючись, і спробувала його копнути, але він тільки розреготався. «Сушися, а потім нагодуєш клятих коней»,— звелів він, і довелося слухатися.
Коней тепер було двоє: Невідомець і ще гніда кобила, яку Арія назвала Боягузкою, бо Сандор сказав, що вона, певно, втекла з Близнючок так само, як і вони. На кобилу вони натрапили на ранок після різанини: та блукала в полях без вершника. Гарна була коняка, але Арія терпіти не може боягузів. «Невідомець би не тікав, а бився». Проте Арія ходила за нею, як уміла. Все-таки краще, ніж їхати в одному сідлі з Гончаком. І нехай Боягузка й була боягузкою, зате молодою і дужою. Арія навіть подумала, що кобила, може, ще й обжене Невідомця, якщо до цього дійде.
Гончак більше вже не стежив за дівчинкою так пильно, як раніше. Іноді, здавалося, йому взагалі було байдуже, тут вона чи вже втекла, і вночі він більше не зав’язував її у плащ. «Одної ночі я просто заріжу його уві сні»,— запевняла себе Арія, але так і не зробила цього. «Одного дня я просто втечу на Боягузці, й він мене не впіймає»,— казала вона собі, але й цього теж не зробила. Бо куди їй іти? Вічнозиму більше немає. У Річкорині — брат її дідуся, але він її не знає, так само як і вона його. Може, леді Смолвуд прийняла б її в Жолудевому Палаці, а може, й ні. Та Арія і не була певна, що зможе тепер знайти цей Жолудевий Палац. Іноді вона думала повернутися до Шарни в заїзд, якщо його ще не змило повінню. Лишилась би з Пиріжком, а може, її б там розшукав лорд Берик. Ангай навчив би її стріляти з лука, вона б їздила разом з Гендрі, як справжня беззаконниця — як Венда Біла Олениця з балад.
Та все це були дурнуваті мрії — отак би хіба Санса могла мріяти. Пиріжок і Гендрі кинули Арію, щойно дістали нагоду, а лорд Берик з беззаконниками тільки викуп за неї хотіли отримати, точно як і Гончак. Нікому вона не потрібна. «Ніколи вони не були з моєї зграї, навіть Пиріжок і Гендрі. Дурна я була, що так думала,— дурне дівчисько, а ніяка не вовчиця».
От і лишилася вона з Гончаком. Цілі дні вони їхали, ніколи не ночуючи в одному й тому самому місці, по можливості уникаючи містечок і сіл і замків. Одного разу Арія поцікавилась у Сандора Клігана, куди вони прямують. «Геть звідси,— відгукнувся він.— А більше тобі знати не треба. Ти для мене й плювка не варта, не хочу слухати твоє скиглення. Слід було дозволити тобі побігти в той клятий замок».
«Слід було»,— погодилась Арія, думаючи про матір.
«Якби я так вчинив, ти б уже мертва була. Ти б мені подякувати мала. Заспівати для мене гарну пісеньку, як твоя сестричка».
«Її ви теж бардою влупили?»
«Я тебе плазом влупив, ти, дурна мала сучко! Якби я тебе влупив по-справжньому, в Зеленому Зубці б тепер тільки шматочки твої плавали. А тепер стули свою кляту пельку. Мав би я голову на плечах, віддав би тебе німотним сестрам. Вони таким балакучим дівчаткам язика втинають». А це були несправедливі слова. Якщо не рахувати того разу, Арія майже взагалі не розмовляла. Цілі дні минали, а вони з Гончаком і словом не обмінювалися. Арія була занадто спустошена, щоб розмовляти. А Гончак — надто сердитий. Вона відчувала в ньому цю лють: бачила в його обличчі, й у тому, як стискалися і сіпалися в нього губи, й у тих поглядах, які він на неї кидав. Щоразу, беручи до рук сокиру, щоб нацюкати дров на багаття, він скаженів і рубав дерева, бурелом і гілки з таким шаленством, що зрештою дров виявлялося вдвадцятеро більше, ніж потрібно. Іноді потому в нього все так боліло від утоми, що він просто лягав і засинав, так і не розпаливши багаття. Арія ненавиділа такі моменти, ненавиділа і його. Саме в такі ночі вона довго витріщалася на сокиру. «На вигляд страшенно тяжка, але замахнутися я точно зможу». І плазом Арія не битиме.
Іноді дорогою вони бачили інших людей — селян у полях, свинопасів зі свинями, молочарку з коровою, зброєносця, що доправляв якесь повідомлення поритою коліями дорогою. Заговорювати до них Арії зовсім не хотілося. Так наче жили вони в якомусь далекому краю і розмовляли якоюсь дивною чужинською мовою; їм немає діла до неї, а їй — до них.
Крім того, потрапляти на очі було небезпечно. Час до часу звивистими сільськими шляхами проїздили кавалькади з вежами-близнючками Фреїв на прапорах. «Полюють на поодиноких північан,— пояснив Гончак, пропускаючи одних таких вершників.— Щойно чуєш тупіт копит — схиляй голову: навряд чи це друг їде».