Сер Мірин далі розповів, як Тиріон зупинив Джофрі, коли той хотів покарати Сансу Старк.
— Карлик запитав його світлість, чи знає він, що сталося з Ейрисом Таргарієном. А коли сер Борос заступився за короля, карлик пригрозив убити його.
Наступним викликали самого Блаунта, який луною повторив сумний переказ. Навіть якщо сер Борос і недолюблював Серсі за те, що звільнила його з королівської варти, але сказав саме ті слова, які вона хотіла почути.
Тиріон більше не міг тримати язика за зубами.
— А ви повідайте суддям, що саме робив Джофрі, розкажете?
Мордатий здоровань кинув на нього сердитий погляд.
— Ви сказали своїм дикунам убити мене, якщо я розтулю рота, ось що я їм повідаю.
— Тиріоне,— мовив лорд Тайвін.— Говоритимеш, коли ми тебе викличемо. Це попередження.
Тиріон кипів, але довелося скоритися.
Наступні вийшли Кетлблеки, всі троє по черзі. Озні й Осфрид розповіли про вечерю з Серсі перед Битвою на Чорноводді, переказали Тиріонові погрози.
— Він пригрозив її світлості, що готовий заподіяти їй зло,— сказав сер Осфрид.— Кривду.
А його брат Озні продовжив:
— Сказав, що дочекається дня, коли вона тішитиметься, але радість її згорить на попіл.
Ніхто з них і не обмовився про Алаяю.
Сер Озмунд Кетлблек, втілення лицарства в білосніжних обладунках і такому самому білому вовняному плащі, присягався, що король Джофрі давно знав: дядько Тиріон хоче його вбити.
— Це було того-таки дня, коли він одягнув на мене білого плаща,— мовив він до суддів.— Тоді хоробрий хлопчик сказав до мене: «Добрий пане Озмунде, бороніть мене гарно, бо мій дядько не любить мене. Хоче замість мене стати королем».
Такого Тиріон стерпіти не міг.
— Брехун!
Він навіть ступив два кроки вперед, але золоті плащі відтягнули його.
Лорд Тайвін нахмурився.
— Мені треба тебе скувати по руках і ногах, як звичайного розбійника?
Тиріон скреготнув зубами. «Друга помилка, дурню, дурню, карликовий дурню! Тримай себе в руках, бо в іншому разі ти приречений».
— Ні. Перепрошую, мілорди. Мене розгнівала його брехня.
— Його правда, ти хотів сказати,— мовила Серсі.— Батьку, прошу закувати його в кайдани — для вашого ж захисту. Ви ж бачите, який він.
— Я особисто бачу карлика,— сказав княжич Оберин.— Того дня, коли я злякаюся гніву карлика, я ліпше втоплюся в діжці червоного.
— Кайдани не потрібні,— лорд Тайвін кинув погляд у вікно й підвівся.— Вже пізно. Продовжимо завтра.
Уночі, сам-один у камері, з порожнім аркушем пергаменту й кухлем вина, Тиріон піймав себе на тому, що думає про свою дружину. Не про Сансу, а про першу свою жінку — Тишу. Повію, а не вовчицю. Її кохання до нього було вдаваним, але він у нього вірив і радів з цієї віри. «Солодка брехня миліша мені за гірку правду». П’ючи вино, він думав про Шей. А коли до нього з вечірнім візитом навідався сер Кеван, Тиріон запитав його про Вейриса.
— Гадаєш, євнух виступить на твій захист?
— Хтозна — слід з ним спершу поговорити. Пришли його сюди, будь ласка, дядьку.
— Як скажеш.
Наступного дня суд відкривали мейстри Балабар і Френкен. Вони зробили розтин шляхетного тіла й не знайшли в царственому горлі ні шматка голубиного пирога, ні іншої їжі.
— Його вбила отрута, мілорди,— сказав Балабар, а Френкен серйозно кивнув.
Тоді викликали великого мейстра Пайсела; той увійшов, хитаючись і важко спираючись на криву ковіньку; на довгій курчачій шиї стирчало кілька білих волосин. Він зовсім заслаб і заледве стояв на ногах, тож судді дозволили принести для нього крісло, а також столик. На столику розставили кілька маленьких збаночків. Пайсел радо пойменував усі.
— Сірогорошок,— мовив він тремтячим голосом,— з жаб’ячого посліду. Красуха, солодсон, бісів танок. Оце окосліп. Удовина кров, ось як називається це — за його колір. Лихе зілля. Закупорює сечовий міхур і кишки, аж людина труїться власними шлаками. А це вовкозгуб, ось отрута василіска, а оце ось сльози Ліса. Так. Я їх усі знаю. Куць Тиріон Ланістер поцупив їх з моїх покоїв, коли мене ув’язнили ні за що.
— Пайселе,— гукнув Тиріон, ризикуючи наразитися на батьків гнів,— а серед цих отрут є така, від якої людина може задихнутися?
— Ні. Для такого потрібна отрута дуже рідкісна. Коли я хлопчиком навчався в Цитаделі, мої вчителі називали її просто «душитель».
— Але цієї рідкісної отрути не знайшли, ні?
— Ні, мілорде,— Пайсел закліпав на нього.— Ви все використали для того, щоб убити найшляхетнішу дитину, яку боги послали на нашу добру землю.
Гнів затьмарив Тиріону розум.
— Джофрі був жорстокий і дурний, але я не вбивав його! Можете мені голову відрубати, якщо хочете, але я до смерті небожа руки своєї не доклав.
— Тихо! — мовив лорд Тайвін.— Я тебе тричі попереджав. Наступного разу тобі заткнуть рота й закують у кайдани.
Після Пайсела свідки пішли плетеницею, нескінченною і втомливою. Лорди, леді та шляхетні лицарі, можні та скромні, всі вони були присутні на весіллі, всі вони бачили, як задихнувся Джофрі, а його обличчя потемніло, наче дорнська сливка. Лорд Редвин, лорд Сельтигар і сер Флемент Бракс чули, як Тиріон погрожував королю; двійко слуг, жонглер, лорд Гайлз, сер Гобер Редвин і сер Філіп Фут бачили, як він наповнював весільну чару; леді Мерівезер присягалася, що на власні очі бачила, як карлик щось кинув королю у вино, поки Джоф і Марджері краяли пиріг; старий Естермонт, юний Пеклдон, співець Галійон Кайський і зброєносці Морос і Джотос Слінти розповіли, як Тиріон підняв чару, коли Джоф уже помирав, і вилив залишки отруєного вина на підлогу.
«Коли це я встиг надбати стільки ворогів?» З леді Мерівезер він узагалі не був знайомий. Цікаво, думав Тиріон, вона підсліпувата чи підкуплена? Бодай Галійон Кайський свої свідчення не заспівав, бо з того б вийшло сімдесят сім клятих куплетів.
Коли по вечері до Тиріона завітав дядько, тримався він холодно й відсторонено. «Він теж гадає, що це я зробив».
— У тебе є для нас свідки? — запитав сер Кеван.
— Свідки як такі — ні. Хіба що ви розшукали мою дружину.
Дядько похитав головою.
— Схоже, перебіг суду не на твою користь.
— О, справді? А я й не помітив,— Тиріон потер пальцем шрам.— Вейрис так і не приходив.
— І не прийде. Завтра він дає свідчення проти тебе.
«Чарівно».
— Зрозуміло,— Тиріон посовався в кріслі.— Мені цікаво. Ти ж завжди був людиною справедливою, дядьку. Що тебе переконало?
— Навіщо красти в Пайсела отруту, як не для того, щоб нею скористатися? — прямо сказав сер Кеван.— І леді Мерівезер бачила...
— ...нічого вона не бачила! Бо не було чого бачити. Але як мені це довести? Як мені взагалі щось довести, коли я сиджу тут замкнений?
— Мабуть, прийшов час тобі зізнатися.
Навіть крізь товсті мури Червоної фортеці до Тиріона долинав невпинний шум дощу.
— Повтори-но, дядьку? Мені здалося, ти мені зізнатися пропонуєш?
— Якщо ти визнаєш провину перед престолом і покаєшся в злочині, батько зупинить меча. І тобі дозволять вбратися в чорне.
Тиріон розреготався йому в обличчя.
— Точно такі самі умови Серсі запропонувала Едарду Старку. Всі ми знаємо, чим це закінчилося.
— Твій батько до цього не причетний.
Ну, принаймні це було правдою.
— Чорний замок кишить убивцями, злодіями і ґвалтівниками,— сказав Тиріон,— та коли я там був, щось не примітив там багацько царевбивць. Ви очікуєте, що я повірю: тільки-но я зізнаюся у царевбивстві й кревногубстві, батько просто кивне й відішле мене на Стіну, забезпечивши тепленькою вовняною білизною? — він непристойно пирхнув.
— Про прощення не йшлося,— суворо мовив сер Кеван.— Але зізнання покладе справі край. Саме з цією метою твій батько і прислав мене сюди зробити цю пропозицію.