— Ласкаво подякуй йому від мене, дядьку,— зронив Тиріон,— але перекажи, що я зараз не в настрої для зізнань.
— На твоєму місці я б свій настрій поміняв. Твоя сестра вимагає твою голову. І принаймні лорд Тайрел не від того, щоб їй піднести її.
— Отож один з моїх суддів уже засудив мене, не вислухавши й слова на мій захист? — (Власне, саме цього Тиріон і очікував).— Чи мені все-таки дозволять висловитися й представити свідків?
— У тебе немає свідків,— нагадав йому дядько.— Тиріоне, якщо ти винен у цьому мерзенному злочині, Стіна — це більше, ніж ти заслуговуєш. А якщо ти не винен... знаю, на півночі йдуть бої, та все одно там буде безпечніше, ніж на Королівському Причалі, хай чим закінчиться цей суд. Юрма переконана у твоїй провині. Якщо ти здуру поткнешся на вулицю, тебе просто на шматки роздеруть.
— Бачу-бачу, як засмучує тебе ця перспектива.
— Ти — син мого брата.
— Можеш йому про це нагадати.
— Думаєш, він дозволив би тобі вбратися в чорне, якби ти не був кров од крові його і Джоанни? Знаю, тобі Тайвін видається людиною жорсткою, але він такий тільки тому, що так потрібно. От наш батько був лагідний і приязний, але такий слабак, що його власні прапороносці напідпитку глузували з нього. А дехто не боявся й відкрито кидати йому виклик. Були такі лорди, які брали у нас у борг золото й навіть не думали віддавати. А на суді потім жартували про беззубих левів. Навіть його коханка обікрала його. Жінка, яка недалеко відскочила від повії, а вирішила поживитися коштовностями моєї матері! От і довелося Тайвіну Ланістеру відновлювати законне місце дому Ланістерів. Так само як довелося керувати королівством, коли йому не більш як двадцять років було. Двадцять років він ніс цей важкий тягар, а в нагороду отримав тільки заздрість божевільного короля. Замість почестей, на які заслуговував, він змушений був терпіти вічну зневагу, а однак він забезпечив Сімом Королівствам мир, добробут і правосуддя. Він — людина справедлива. Мудро вчиниш, якщо довіришся йому.
Тиріон вражено кліпнув. Сер Кеван завше був людиною серйозною, неупередженою, прагматичною; Тиріон у житті не чув, щоб він ото говорив з такою палкістю.
— А ти його любиш!
— Він мені брат.
— Я... я подумаю над твоїми словами.
— Добре подумай. І швидко.
Уночі він тільки про це й думав, але на ранок так і не вирішив, чи варто довіряти батькові. Слуга приніс йому на сніданок кашу з медом, але Тиріон на саму думку про зізнання відчував на язиці тільки жовч. «Мене обзиватимуть кревногубцем до кінця моїх днів. Тисячу років, ба й більше, якщо про мене ще пам’ятатимуть, то тільки як про жахливого карлика, який отруїв свого юного небожа просто на весільному бенкеті». Ця думка так його розлютила, що він пожбурив миску з ложкою через усю кімнату, аж на стіні лишилася пляма каші. Сер Адам Марбран, коли прийшов згодом, щоб забрати Тиріона на суд, з цікавістю глянув на неї, але мав чемність не розпитувати.
— Лорд Вейрис,— оголосив герольд,— старший нашіптувач.
Припудрений, причепурений, напахчений трояндовою водою, Павук, говорячи, весь час потирав руки. «Змиває моє життя»,— думав Тиріон, слухаючи журливу євнухову оповідь про те, як Куць спланував забрати Джофрі з-під Гончакового захисту і як доводив Бронові переваги Томена як короля. «Напівправда корисніша за відверту брехню». Та й, на відміну від інших, Вейрис мав документи: аркуші пергаменту, старанно заповнені нотатками, подробицями, датами, цілими розмовами. Стільки матеріалів, що на їхнє зачитування витратили цілий день, і всі викривальні. Вейрис підтвердив опівнічний візит Тиріона в покої до великого мейстра Пайсела та крадіжку зілля й отрут; підтвердив погрозу, яку Тиріон кинув Серсі у день спільної вечері; підтвердив кожну кляту деталь — окрім власне отруєння. Коли княжич Оберин поцікавився, звідки він може все це знати, адже не був присутній у жодному з цих випадків, євнух тільки хихикнув і мовив:
— Мені розповіли мої пташечки. Їхнє завдання — знати все, і моє теж.
«Як ти допитаєш пташечку? — подумав Тиріон.— Слід було мені першого ж дня на Королівському Причалі відрубати євнуху голову. Чорти б його взяли! І чорти б мене взяли, що довірився йому».
— Ми вже всіх вислухали? — запитав лорд Тайвін у дочки, коли Вейрис вийшов із зали.
— Майже,— відповіла Серсі.— Прошу вашого дозволу завтра представити вам останнього свідка.
— Як скажеш,— мовив лорд Тайвін.
«От і добре,— люто подумав Тиріон.— Після цього фарсу, на який перетворили суд, страту можна вважати полегшенням».
Уночі, сидячи біля вікна й попиваючи вино, він почув за дверима голоси. «Сер Кеван прийшов дізнатися мою відповідь»,— одразу подумав він, але увійшов зовсім не дядько.
Тиріон підвівся, насмішкувато вклоняючись княжичу Оберину.
— Невже суддям дозволено відвідувати обвинуваченого?
— Княжичам дозволено ходити, куди заманеться. Принаймні так я сказав вашим вартовим,— Червоний Гад сів у крісло.
— Батько мій буде вельми вами невдоволений.
— Ну, порадувати лорда Тайвіна для мене аж ніяк не задача номер один. Це ви дорнське вино п’єте?
— Арборське.
— Червона водичка,— скривився Оберин.— Це ви його отруїли?
— Ні. А не ви?
— Усі карлики такі гостренькі на язик, як ви? — посміхнувся княжич.— Хтось вам його колись підріже.
— Ви не перший мені це говорите. Либонь, мені ліпше самому його підрізати, бо від нього самі лише клопоти.
— Я бачу. Зрештою, мабуть, я таки вип’ю трохи виноградного соку лорда Редвина.
— Як зволите,— Тиріон подав йому кубок.
Княжич зробив ковток, побовтав вино в роті та проковтнув.
— Може бути — за відсутності кращого. Завтра пришлю вам трохи міцного дорнського вина,— він зробив іще ковток.— А я таки відкопав ту золотокосу повію, яку сподівався розшукати.
— То ви знайшли Чатаїн заклад?
— У Чатаї я переспав з чорношкірою дівчиною. Алаяя її звати, здається. Витончена дівчина, попри рубці на спині. Але повія, про яку йдеться, то ваша сестра.
— Вона вже вас устигла спокусити? — зовсім не здивувався Тиріон.
— Ні,— вголос розреготався Оберин,— але за відповідну ціну це може статися. Королева навіть на шлюб натякала. Її світлості потрібен новий чоловік, а хто може бути кращий за княжича Дорнського? Еларія гадає, що мені варто погодитися. На саму думку про Серсі в ліжку вона, хтива дівка, соком стікає. І не доведеться навіть карликове пенні сплачувати. Бо сестра ваша вимагає від мене одну-єдину голову — трохи завелику й безносу.
— І? — спитав Тиріон, чекаючи.
У відповідь княжич Оберин побовтав вино й мовив:
— Коли Юний Дракон давним-давно завоював Дорн, він після смирення Сонцеспису лишив нами правити лорда Небосаду. Отой Тайрел з почтом переїздив з фортеці у фортецю, ганяючи бунтівників і пересвідчуючись, що ми так і стоїмо навколішках. Приїздив зі своїм військом, брав собі замок, жив там з місяць, а тоді їхав у наступний. Звично для нього було виганяти лордів з їхніх покоїв і забирати собі їхні ліжка. Одної ночі він прокинувся під важким оксамитовим балдахіном. Біля подушки звисав шнурок — на той раз, як він захоче викликати дівку. Йому дорнянки припали до смаку, цьому лорду Тайрелу, та й хто його за це засудить? Отож він смикнув за шнурок — і тут балдахін розкрився й на голову лорду посипалася сотня червоних скорпіонів. Його смерть запалила вогонь, який скоро охопив увесь Дорн, за два тижні звівши нанівець усі перемоги Юного Дракона. Уклінники звелися на рівні ноги — й ми знову звільнилися.
— Я цю легенду знаю,— мовив Тиріон.— До чого вона?
— А ось до чого. Якщо колись у себе в ліжку я намацаю шнурок і смикну за нього, то хай уже краще на мене скорпіони падають, ніж королева в усій своїй оголеній красі.
— Ну, принаймні щось у нас є спільного,— вишкірився Тиріон.
— Певна річ, мені є за що подякувати вашій сестрі. Якби не її звинувачення на бенкеті, то, може, зараз ви б судили мене, а не я вас,— очі княжича були темні від утіхи.— Зрештою, хто краще знається на отруті за Червоного Гада Дорнського? У кого найбільше підстав тримати Тайрелів подалі від корони? А зі смертю Джофрі, за дорнськими законами, Залізний трон має перейти його сестрі Мірселлі, яка, між іншим, заручена з моїм рідним небожем — дякуючи вам.