— О, я би з’їздила,— мовила Санса. Небосад, здавалося, саме те місце, про яке вона завжди мріяла, як-от чарівний двір, який вона сподівалася побачити на Королівському Причалі.
— Але ж королева,— провадила Санса,— вона мене не відпустить.
— Відпустить. Без Небосаду Ланістери не можуть і сподіватися, що Джофрі всидить на своєму троні. Якщо попросить мій син, цей лорд-йолоп, у неї не буде вибору — тільки задовольнити його прохання.
— А він? — запитала Санса.— Він попросить?
Леді Оленна нахмурилася.
— Не бачу підстав давати йому вибір. Звісно, він і гадки не має про нашу справжню мету.
— Нашу справжню мету, міледі? — наморщила чоло Санса.
— Безпечно видати тебе заміж,— сказала старенька, а Маслозад у цей час горлав стару-старезну пісню,— за мого онука.
Заміж за сера Лораса, ох... Сансі перехопило подих. Їй пригадався сер Лорас у іскристих сапфірових обладунках, коли він кинув їй троянду. Сер Лорас у білому шовку — такий чистий, невинний, вродливий! Пригадалися ямочки в кутиках його рота, коли він усміхався. Його чарівний сміх, тепло його руки... Вона могла тільки уявити, як це — підняти на ньому сорочку, торкнутися гладенької шкіри, звестися навшпиньки й поцілувати його, прочесати пальцями оті густі каштанові кучері й потонути у його глибоких карих очах. По шиї в неї поповз рум’янець.
— Хочеш, Сансо? — запитала Марджері.— У мене ніколи не було сестри, тільки брати. Ох, будь ласка, ну скажи «так», будь ласка, скажи, що ти згодна взяти шлюб з моїм братом.
Слова просто вилетіли з Санси:
— Так! Я хочу. Хочу цього понад усе. Взяти шлюб з сером Лорасом, кохати його...
— З Лорасом? — роздратовано перепитала леді Оленна.— Не верзи дурниць, дитинко. Лицарі королівської варти не одружуються. Тебе що — нічого не навчили у Вічнозимі? Ми говорили про мого онука Вілласа. Він трохи для тебе застарий, це правда, але все одно чудовий хлопець. Зовсім не йолоп, і до того ж спадкоємець Небосаду.
У Санси запаморочилось у голові; щойно її переповнювали мрії про Лораса — і раптом їх у неї украли. Віллас? Віллас?
— Я...— тупо мовила вона. «Зброя леді — манери. Тільки нікого не ображати, обережніше зі словами».— Я не знайома з сером Вілласом. Не мала такої приємності, міледі. А він... він теж видатний лицар, як і його брати?
— Ні,— сказала Марджері.— Він не давав обітниці.
Її бабуся нахмурилася.
— Скажи дівчині правду. Бідолаха — каліка, ось воно як.
— Його поранило, ще як він був зброєносцем, на першому турнірі,— зізналася Марджері.— Кінь упав і розчавив йому ногу.
— Це все винен отой змій-дорнянин, отой Оберин Мартел. І його мейстер теж.
— У Вілласа скалічена нога, зате добре серце,— мовила Марджері.— Коли я була маленька, він мені читав і малював для мене зірки. Ти полюбиш його, як ми його любимо, Сансо.
— А коли я зможу з ним познайомитися? — повагавшись, запитала Санса.
— Скоро,— пообіцяла Марджєрі.— Коли приїдеш у Небосад по тому, як ми з Джофрі поберемося. Тебе відвезе бабуся.
— Атож,— сказала стара, поплескавши Сансу по руці й посміхнувшись м’якою зморшкуватою посмішкою.— Обов’язково.
Маслозад прогуркотів останній рядок, підстрибнув у повітря та приземлився на обидві ноги з гуркотом, від якого задзвеніли винні келихи на столі. Жінки, засміявшись, заплескали в долоні.
— Я вже думала, ця жахлива пісня ніколи не закінчиться,— сказала королева колючок.— Ви гляньте, а онде й мій сир!
Джон
Світ здавався сірою пітьмою, що пахла соснами, мохом і холодом. З чорної землі піднімався білий туман, а вершники прокладали собі шлях крізь кучугури каміння й розкошлані дерева, в напрямку гостинних багать, розсипаних, немов коштовне каміння, в долині біля річки. Кострищ було стільки — не порахувати: сотні вогнів, тисячі — ще одна ріка мерехтливого світла вздовж берегів крижано-білої Молочноводої. Джон Сноу розім’яв пальці робочої руки.
З гори спускалися без прапорів і сурем, і тишу порушувало тільки далеке мурмотіння ріки, тупіт копит і торохтіння кістяних обладунків Тарараха. Десь угорі ширяв на велетенських синьо-сірих крилах орел, а внизу рухалися люди, собаки, коні й один білий деривовк.
По схилу покотився камінець, відкинутий копитом, і на цей наглий звук обернув голову Привид. Увесь день він біг за вершниками оддалік, як і зазвичай, та коли над соснами-солдатами зійшов місяць, він, сяючи червоними очима, наздогнав людей. Тарарахові собаки, як завжди, привітали його одностайним гарчанням і диким гавкотом, але деривовк не звернув уваги. Шість днів тому, коли дикуни стали табором на ніч, на нього ззаду напав найбільший хорт, але Привид, розвернувшись, стрибнув на пса — і той утік із закривавленим стегном. Потому решта зграї трималися від нього на безпечній відстані.
Джонів гарон тихенько заіржав, та легкий доторк і тихе слово заспокоїли тварину. Якби ж то і свої страхи Джон Сноу міг так легко втихомирити! Він їхав весь у чорному — у чорному Нічної варти, а попереду й позаду їхали вороги. «Дикуни, а я серед них». Ігритта була вбрана у плащ Кворина Піврукого. Леніл забрав собі його кольчугу, здоров’ячка-списосуджена Рагвіла — його рукавиці, а один з лучників — його чоботи. Кворинів шолом виграв простуватий коротун на ім’я Рик Довгоспис, але шолом погано сидів на його вузькій голові, тож чоловік віддав його Ігритті. А Тарарах поклав у свою торбу Кворинові кістки й закривавлену голову Ебена, який разом з Джоном виїхав на розвідку на Скімливий перевал. «Мертві, всі мертві, крім мене, і я мертвий для світу».
Зразу за Джоном їхала Ігритта. Попереду — Рик Довгоспис. Цим двом кістяний лорд велів його стерегти. «Якщо ворон утече, я ваші кості теж зварю»,— попередив він перед виїздом, посміхаючись крізь криві зуби велетенського черепа, який правив йому за шолом.