— Король помер,— почав Джеймі.— Син моєї сестри, тринадцятирічний хлопець, був убитий на власному весіллі у власній тронній залі. Ви, всі п’ятеро, були при цьому присутні. Ви, всі п’ятеро, його охороняли. Та він усе одно помер,— він зробив паузу, чекаючи, може, хтось щось скаже, але ніхто з присутніх навіть не прокашлявся. «Малий Тайрел сердитий, а Балон Свон присоромлений»,— наскільки міг судити Джеймі. На трьох інших обличчях читалася тільки байдужість.— Це мій брат зробив? — прямо запитав Джеймі.— Це Тиріон отруїв мого небожа?
Сер Балон ніяково посовався в кріслі. Сер Борос стиснув кулака. Сер Озмунд ліниво знизав плечима. Відповів нарешті Мірин Трант.
— Він наповнив чару Джофрі вином. Мабуть, саме тоді й укинув туди отруту.
— Ви впевнені, що отруєне було саме вино?
— А що ще? — мовив сер Борос Блаунт.— Куць вилив залишки на підлогу. Для чого ще, як не для того, щоб виплеснути вино, яке могло довести його провину?
— Він знав, що вино отруєне,— сказав сер Мірин.
— Куць не сам був на помості,— нахмурився сер Балон Свон.— Далеко не сам! У розпал бенкету люди вставали й ходили, мінялися місцями, вибігали у вбиральню, входили й виходили слуги... Король з королевою саме розрізали весільний пиріг, тож усі очі були прикуті до них або до тих тричі проклятих голубів. Ніхто не наглядав за винного чарою.
— Хто ще був на помості? — поцікавився Джеймі.
— Королівська родина,— відповів сер Мірин,— родина нареченої, великий мейстер Пайсел, верховний септон...
— Ось вам і отруйник,— підказав сер Освальд Кетлблек з хитрою посмішкою.— Такий святенник цей старий, що далі нікуди. Мені особисто він ніколи не подобався,— засміявся він.
— Та ні,— мовив холодно лицар квітів.— Це Санса Старк — отруйниця. Ви всі забуваєте, що моя сестра теж пила з чари. Санса Старк єдина в залі мала підстави бажати смерті не тільки короля, а й Марджері. Отруївши весільну чару, вона сподівалася вбити їх обох. Та й чого б вона тікала, як не була винна?
«А хлопець має рацію. Може, Тиріон ще й не винен». Однак ніхто так і не натрапив на слід дівчини. Мабуть, Джеймі самому час до цього взятися. Для початку непогано було б дізнатися, як їй вдалося вийти з замку. У Вейриса щодо цього має бути одна-дві ідеї. Ніхто не знає Червоної фортеці краще за євнуха.
Але це може почекати. Зараз у Джеймі турботи нагальніші. «Кажеш, ти — лорд-командувач королівської варти,— сказав батько.— Іди виконуй свої обов’язки». Цих п’ятьох Джеймі не вибрав би собі у побратими, та інших побратимів він не має; прийшов час узяти їх у свої руки.
— Хай хто це зробив,— мовив Джеймі,— Джофрі помер, і тепер Залізний трон належить Томену. І я подбаю про те, щоб він сидів на ньому, поки в нього чуприна не побіліє і зуби не випадуть. І зовсім не від отрути,— Джеймі обернувся до сера Бороса Блаунта. Останніми роками чолов’яга набрав вагу, але з такою широкою кісткою не мав проблем з тим, щоб її носити.— Пане Боросе, ви, здається, любите поїсти. Отож відсьогодні ви куштуватимете все, що Томен їсть і п’є.
Сер Озмунд Кетлблек голосно розреготався, лицар квітів посміхнувся, а от сер Борос побуряковів.
— Я не дегустатор! Я — лицар королівської варти!
— На жаль, це правда...— (Серсі не слід було зривати з нього білого плаща. Та батько тільки подвоїв цей сором, повернувши плаща).— Сестра розповіла мені, як радо віддали ви мого небожа Тиріоновим перекупним мечам. Сподіваюся, морква й горох вас лякають менше. Коли ваші побратими вправлятимуться у дворі з мечем і щитом, ви можете попрактикуватися з ложкою і мискою. Томен обожнює яблучні пироги. Подбайте вже, щоб хтось із перекупних мечів не втік з ними.
— Це зі мною так говорите ви? Ви?!
— Ви мали б загинути, а не віддати Томена.
— Як ви загинули, захищаючи Ейриса, сер? — сер Борос скочив на ноги та стиснув руків’я меча.— Я не... я не збираюся цього терпіти. Як на мене, з вас вийде кращий дегустатор. Бо яка ще користь із каліки?
— Згоден,— посміхнувся Джеймі.— Я так само не пасую, щоб боронити короля, як і ви. Витягайте меча — й поглянемо, чи ваші дві руки впораються з моєю однією. Зрештою один з нас загине, і королівській варті це піде на користь,— він підвівся.— Або, якщо волієте, можете повертатися до своїх обов’язків.
— Ото ще! — сер Борос відхаркнув грудку зеленого слизу, сплюнув його Джеймі під ноги й вийшов, так і не заголивши меча.
«А він боягуз, і це добре». Нехай гладкий, літній, більше ніж посередній, сер Борос міг би порубати Джеймі на криваві шматочки. «Але Борос цього не знає, і решті теж знати не варто. Вони боялися мене колишнього; мене теперішнього вони хіба би що жаліли».
Джеймі знову сів і обернувся до Кетлблека.
— Пане Озмунде, я вас зовсім не знаю. Це дуже дивно. Я бився на турнірах, у рукопашних і битвах по всіх Сімох Королівствах. Я знаю кожного більш-менш здібного лицаря-бурлаку, вільного вершника чи зброєносця-вискочня, які бодай колись ламали списи на арені. То як це так, що про вас я ніколи й не чув, пане Озмунде?
— Не можу сказати, мілорде,— мовив сер Озмунд; на обличчі в нього цвіла така широка усмішка, наче вони з Джеймі — товариші по зброї і просто граються у веселу гру.— Але я солдат, а не турнірний лицар.
— Де ви служили, перш ніж вас узяла моя сестра?
— То там, то тут, мілорде.
— Я бував у Старгороді на півдні й у Вічнозимі на півночі. Я бував у Ланіспорту на заході й на Королівському Причалі на сході. Але ніколи я не бував у такому місті як Там. Чи Тут,— мовив Джеймі та, оскільки на руці не лишилося пальців, тицьнув кикотем у дзьобатий ніс сера Озмунда.— Я повторюю. Де ви служили?
— На Східцях. Трохи на Спірних землях. Там завжди хтось воює. Я приєднався до товариства галантних кавалерів. Ми воювали за Ліс і трохи за Тайрош.
«Тобто за будь-кого, хто платить».
— Як ви доп’яли лицарства?
— На полі бою.
— Хто висвятив вас у лицарі?
— Сер Роберт... Стоун. Він уже помер, мілорде.
— Ну, певна річ.
Сер Роберт Стоун, либонь, був якимсь байстрюком з Видолу, припустив Джеймі, перекупним мечем на Спірних землях. З іншого боку, може, це просто ім’я, вигадане сером Озмундом, з двох перших-ліпших слів. «Про що взагалі думала Серсі, вдягаючи невідомо на кого білого плаща?»
Ну, принаймні Кетлблек уміє тримати в руках меча і щита. Перекупні мечі не славляться шляхетністю, але, щоб вижити, повинні мати деякі бойові навички.
— Дуже добре, сер,— мовив Джеймі.— Можете йти.
Широка посмішка повернулася на вуста Кетлблека. Він перевальцем вийшов.
— Пане Мірине,— Джеймі всміхнувся до похмурого лицаря з іржаво-рудою чуприною й мішками під очима.— Я тут чув, що Джофрі використовував вас, коли хотів покарати Сансу Старк,— він однією рукою розвернув Білу книгу.— Покажіть-но мені, будь ласка, де в нашій обітниці ми присягаємося бити жінок і дітей.
— Я виконував накази його світлості. Ми даємо обітницю коритися.
— Відсьогодні будете гартувати свою покору. Моя сестра — королева-регентша. Мій батько — королівський правиця. А я — лорд-командувач королівської варти. Коріться нам. І більш нікому.
У сера Мірина на обличчі з’явився впертий вираз.
— Ви нам хочете сказати, щоб ми не корилися королю?
— Королю вісім років. Наш найперший обов’язок — захищати його, а це включає і захист від нього самого. Трохи користуйтеся тим, що ховається у вас під шоломом. Якщо Томен звелить вам осідлати коня, скоріться йому. Якщо він звелить коня вбити, ідіть до мене.
— Так. Як накажете, мілорде.
— Ви вільні,— відпустив його Джеймі й обернувся до сера Балона Свона.— Пане Балоне, я багато разів бачив, як ви б’єтеся на списах, сам бився з вами чи проти вас у рукопашних. Я чув, ви сто разів довели свою відвагу в Битві на Чорноводді. Для королівської варти це честь — мати вас у своїх лавах.
— Це честь для мене, мілорде,— обережно мовив сер Балон.
— Хочу вам поставити лише одне запитання. Ви вірно нам служили, це правда... але Вейрис каже, що ваш брат приєднався до Ренлі, а потім до Станіса, а ваш батько вирішив узагалі не скликати прапорів і всю війну ховався за мурами Скелешолому.