— Батько в мене старенький, мілорде. Йому давно за сорок. Війна для нього в минулому.
— А брат?
— Донел був поранений у бою і здався серу Елвуду Гарту. Згодом його викупили, й він присягнув на вірність королю Джофрі, як і багато інших бранців.
— Так, присягнув,— сказав Джеймі.— І все-таки... Ренлі, Станіс, Джофрі, Томен... Як це він оминув своєю увагою Балона Грейджоя і Роба Старка? Міг би виявитися першим лицарем у королівстві, який присягав усім шістьом королям.
Ясно видно було, як серу Балону ніяково.
— Донел помилявся, та нині він служить Томену. Слово даю.
— Насправді не сер Донал Послідовний мене хвилює. А ви,— Джеймі нахилився вперед.— Що ви робитимете, якщо бравий сер Донел віддасть свого меча черговому узурпатору й одного дня прийде штурмувати тронну залу? А тут ви весь у білому, на роздоріжжі між королем і кровним родичем. Що ви робитимете?
— Я... мілорде, такого ніколи не трапиться.
— От зі мною трапилося,— сказав Джеймі.
Свон витер чоло рукавом білої сорочки.
— Нема у вас відповіді на це запитання?
— Мілорде,— випростався сер Балон.— Клянуся своїм мечем, своєю честю, батьковим іменем, клянуся... що не вчиню так, як вчинили ви.
— Гаразд,— розсміявся Джеймі.— Можете повертатися до своїх обов’язків... і перекажіть серу Донелу, щоб він собі на герб додав флюгер.
Нарешті Джеймі лишився сам-на-сам з лицарем квітів.
Стрункий як меч, гінкий і тренований, сер Лорас Тайрел одягнений був у білосніжну лляну сорочку й білі вовняні бриджі; золотий пояс охоплював його талію, а золота ружа слугувала застібкою на тонкому шовковому плащі. М’яке волосся було каштанове, розкуйовджене; очі — карі, блискучі й зухвалі. «Він гадає, це турнір і його щойно викликали на арену».
— Сімнадцять років — і вже лицар королівської варти,— мовив Джеймі.— Ви маєте пишатися. Королевичу Еймону Лицарю-Дракону було сімнадцять, коли його взяли у королівську варту. Знаєте?
— Так, мілорде.
— А знаєте, що мені було п’ятнадцять?
— Це я теж знаю,— посміхнувся він.
Джеймі не сподобалася ця посмішка.
— Я був кращий за вас, пане Лорасе. Кремезніший, дужчий, спритніший.
— А тепер ви старіший,— сказав хлопчина.— Мілорде.
Джеймі не зміг стримати сміху. «Яке безглуздя! Тиріон безжально поглузував би з мене, якби почув мене зараз: міряюся прутнями з хлопчиськом».
— Старіший і мудріший, сер. Вам варто в мене повчитися.
— Як ви вчилися у сера Бороса й сера Мірина?
Стріла майже влучила в ціль.
— Я вчився у Білого Бика й Баристана Безстрашного,— кинув Джеймі.— Я вчився в сера Артура Дейна Ранкового Меча, який усіх вас п’ятьох міг би покласти однією лівою, правою рукою розшнуровуючи ширінку. Я вчився у княжича Левина Дорнського, й сера Освела Вента, й сера Джонотора Дарі — у цих достойників.
— У цих покійників.
«Він — це я,— зненацька збагнув Джеймі.— Я розмовляю сам з собою — тим собою, яким я був: самовпевнена пиха й порожня відвага. Ось чим воно обертається, коли в такому юному віці сягаєш таких висот».
Як і в бою, іноді найкраще спробувати змінити тактику.
— Кажуть, у бою ви билися чудово... майже так само добре, як привид лорда Ренлі, який бився поруч з вами. Побратим не повинен мати секретів від свого лорда-командувача. Скажіть мені, сер. Хто вбрався в обладунки Ренлі?
На мить здалося, що Лорас Тайрел відмовиться відповідати, та зрештою він пригадав свою обітницю.
— Мій брат,— похмуро сказав він.— Ренлі був вищий за мене й ширший у плечах. На мене його лати виявилися завеликі, а от на Гарлана пасували якраз.
— Маскарад... то була ваша ідея чи його?
— Це запропонував лорд Мізинчик. Сказав, це перелякає Станісових невігласів-солдатів.
— Так і сталося...— («Не тільки солдатів, а й декого з лицарів і лордійчуків»).— Що ж, тепер співцям буде робота, цим не можна нехтувати. А що ви зробили з Ренлі?
— Я поховав його власноруч у тому місці, яке він мені одного разу показав, коли я ще був зброєносцем у Штормокраї. Ніхто його там не знайде й не потривожить його спокою,— він виклично подивився на Джеймі.— Я захищатиму короля Томена всіма силами, присягаюся. Якщо доведеться, то й життя за нього віддам. Але я ніколи не зраджу Ренлі — ні словом, ні ділом. Він був саме таким, яким має бути король. Він був найкращим.
«Найкращим з убрання, це точно»,— подумав Джеймі, але, як виняток, вирішив не казати цього вголос. Пиха злетіла з сера Лораса, щойно він заговорив про Ренлі. Відповідав він щиро. «Він гоноровий, безрозсудний, з шилом у дупі, але він не облудник. Поки що ні».
— Як скажете. Ще останнє, і ви можете повертатися до своїх обов’язків.
— Так, мілорде?
— Брієнна Тартська досі ув’язнена у вежі.
— Ліпше б у чорній камері,— стиснув губи хлопець.
— А ви певні, що вона саме на це заслуговує?
— Вона заслуговує на смерть. Я казав Ренлі, що жінці не місце у веселковій варті. У рукопашній вона перемогла хитрістю.
— Пригадую я іншого лицаря, який теж полюбляв хитрощі. Одного разу виїхав на кобилі, в якої була тічка, проти норовливого жеребця... То яку хитрість використала Брієнна?
— Вона стрибнула...— сер Лорас спалахнув.— Це не має значення. Вона перемогла, я визнаю. Його світлість одягнув їй на плечі веселкового плаща. А вона його вбила... Чи дозволила йому померти.
— А це вже велика різниця.
«Різниця між моїм злочином і ганьбою Бороса Блаунта».
— Вона присягалася боронити його. Сер Емон Кай, сер Робар Ройс, сер Пармен Крейн, вони всі також присягалися. Як міг його хтось ранити, коли в наметі була вона, а вони стояли знадвору? Якщо тільки вони були не в змові.
— Вас було п’ятеро на весільному бенкеті,— зауважив Джеймі.— Як же міг померти Джофрі? Якщо тільки ви були не в змові?
Сер Лорас виструнчився.
— Ми не могли нічого вдіяти.
— І дівчина те саме каже. Горює за Ренлі, точно як ви. А я, запевняю вас, за Ейрисом не горював. Брієнна потворна, гонорова й уперта. Але їй бракує клепки на вправну брехню, а ще вона віддана просто на межі здорового глузду. Вона дала обітницю доправити мене на Королівський Причал — і ось я тут. А руку я втратив... ну, в цьому моєї провини не менше, ніж її. Враховуючи все, на що вона пішла заради мого захисту, я не маю сумнівів, що вона б кинулася обороняти Ренлі, якби було проти кого обороняти. Але битися з тінню? — Джеймі похитав головою.— Витягніть меча, пане Лораса. Покажіть мені, як битися з тінню. Хочу побачити.
Сер Лорас і не ворухнувся.
— Вона втекла,— сказав він.— Разом з Кетлін Старк вони покинули його в калюжі крові й утекли. Чому вони так вчинили, якщо то не їхня була робота? — він втупився в стіл.— Ренлі віддав під моє командування авангард. Якби не це, того дня на нього обладунки вдягав би я. Він часто доручав мені це завдання. Ми... ми з ним молилися разом тої ночі. Я лишив його з нею. Сер Пармен і сер Емон охороняли намет, і сер Робар Ройс теж там був. Сер Емон присягався, що Брієнна... хоча...
— Так? — перепитав Джеймі, відчувши в його голосі сумнів.
— Латний комір був прорізаний. Одним ударом розрізати латний комір? Лати в Ренлі були з найкращої, найякіснішої криці. Як вона могла це зробити? Я сам так спробував — і нічого не вийшло. Вона страшенно дужа як на жінку, але навіть Горі-на-коні для такого знадобився б важкий топір. Та й для чого спершу вдягнути на нього обладунки — і тільки тоді різати йому горлянку? — він кинув на Джеймі збентежений погляд.— Але якщо це не вона... як це могла бути тінь?
— Запитайте Брієнну,— прийняв рішення Джеймі.— Ідіть до неї в камеру. Поставте свої запитання і вислухайте її відповіді. Якщо ви й далі будете переконані, що це вона вбила лорда Ренлі, я подбаю, щоб вона за це відповіла. Вибір за вами. Ви можете її звинуватити чи звільнити. Я тільки прошу судити її справедливо, покляніться своєю лицарською честю.