— Зовсім недовго, Браєне, не бійтеся. Як скажете, зараз тут жити можна?
— Якби ми знали, що ви приїдете, постелили б нові циновки, мілорде,— мовила стара.— Коминок розпалений кізяками.
— Рідний запах — коли горять кізяки,— зронив Пітир і обернувся до Санси.— Грізель була моєю мамкою, а тепер керує моїм замком. Амфред — мій стюард, а Браєн... я вас минулого разу, здається, призначив капітаном замкової варти?
— Так, мілорде. Ви ще казали, що людей привезете, але так і не привезли. На варті стоїмо хіба що ми з собаками.
— І дуже добре стоїте, я певен. Ніхто не вкрав у мене ані камінчика, ані овечої горошини, я бачу. А Келла,— він вказав на дебелу жіночку,— дбає про мої численні отари. Скільки в мене овець нині, Келло?
Жінка на мить замислилася.
— Двадцять і три, мілорде. Було двадцять і дев’ять, але одну загриз Браєнів пес, а ще кількох ми зарізали й засолили.
— Ах, холодна солона баранина! Я, мабуть, точно вдома. Коли поснідаю чайчиними яйцями і супчиком з водоростей, переконаюся напевно.
— Якщо хочете, мілорде,— сказала літня Грізель.
Лорд Пітир скорчив гримаску.
— Ходім! Поглянемо, чи велика зала все така сама жахлива, як мені пригадується.
Він перший рушив берегом через каміння, слизьке від гнилих водоростей. Біля підніжжя крем’яної вежі товклася дюжина овець, смикаючи тоненьку травку, що проросла між кошарою і стайнею, накритою солом’яним дахом. Сансі довелося дивитися під ноги: всюди було навалено овечого «горошку».
Зсередини вежа здалася ще меншою. На внутрішньому мурі від крипти до даху вели відкриті гвинтові сходи. На кожному поверсі була єдина кімната. Слуги і днювали, і ночували в кухні на першому поверсі разом з велетенським плямистим мастифом і пів-дюжиною вівчарок. Над кухнею розташувалася скромна зала, над нею — спальня. Вікон не було зовсім, лише стрільниці на зовнішньому мурі, вздовж сходів. Над коминком висів зламаний довгий меч і побитий дубовий щит, на якому потріскалась і обсипалася клаптями фарба.
Герба на щиті Санса не знала: сіра камінна голова з полум’яними очима, на світло-зеленому полі.
— Дідусів щит,— пояснив Пітир, побачивши, куди задивилася Санса.— Його батько народився у Браавосі, у Видолі опинився як перекупний меч на службі лорда Корбрея, тому прадідусь, коли його висвятили в лицарі, й узяв собі за герб голову Титана.
— Лютий герб! — мовила Санса.
— Занадто вже лютий, як на мене, людину приязну,— мовив Пітир.— Віддаю перевагу своєму пересмішнику.
Освел ще двічі сплавав на «Царя моряників», щоб розвантажити речі. Серед іншого він привіз на берег і декілька діжок вина. Пітир, як і обіцяв, налив Сансі кубок.
— Ось, міледі, допоможе на шлунок, сподіваюся.
Тверда земля під ногами й так уже допомогла, але Санса слухняно підняла кубок обіруч і зробила ковток. Вино було чудове: арборське, подумала вона. Смакувало трохи дубом, і фруктами, і спекою літніх ночей,— цей смак розцвітав у роті, наче квіти, що розтуляють пелюстки до сонця. Санса тільки сподівалася, що і вино не виблює. Лорд Пітир такий добрий, і їй не хотілося все зіпсувати, обблювавши його.
А він понад кубком роздивлявся її, і в його ясних сіро-зелених очах було... що це — зачудування? Чи щось інше? Санса не мала певності.
— Грізель,— покликав Пітир літню жінку,— принеси нам попоїсти. Тільки чогось легенького, бо в міледі ніжний шлунок. Мабуть, трохи фруктів. Освел привіз із «Царя» апельсини й гранати.
— Так, м’лорде.
— Можна мені гарячу купіль? — попросила Санса.
— Звелю Келлі наносити води, м’леді.
Санса, ковтнувши ще вина, думала, як завести люб’язну розмову, та лорд Пітир заговорив сам. Коли вийшли і Грізель, і слуги, він мовив:
— Лайса приїде не сама. І поки вона не приїхала, ми повинні домовитися, хто ти така.
— Я... я не розумію.
— У Вейриса всюди шпигуни. Якщо Сансу Старк побачать у Видолі, євнух про таке дізнається за місяць, а це може викликати неприємні... ускладнення. Нині бути Старком небезпечно. Отож ми скажемо всім Лайсиним людям, що ти — моя позашлюбна дочка.
— Позашлюбна? — обурилася Санса.— Тобто байстрючка?
— Ну, законною моєю дочкою ти точно бути не можеш. Дружини в мене ніколи не було, і всі це знають. Як тебе зватимуть?
— Я... я можу називатися, як мама.
— Кетлін? Занадто вже очевидно. Ліпше як моя мама. Алейн. Подобається?
— Алейн... дуже гарно...— (Санса сподівалася, що не забуде).— А не можна мені бути законною дочкою якого-небудь лицаря у вас на службі? Може, він доблесно загинув у битві, й тоді...
— Нема в мене доблесних лицарів на службі, Алейн. Така легенда притягуватиме цікавих з небажаними запитаннями, як труп притягує мух. А от цікавитися подробицями народження позашлюбних дітей вважається неввічливим,— він схилив голову набік.— Отож, хто ти?
— Алейн... Стоун, так? — Коли він кивнув, вона запитала: — А хто ж була моя матір?
— Келла?
— Будь ласка, тільки не вона,— помертвіла Санса.
— Жартую. Матір твоя була шляхтянкою з Браавоса, дочкою купецького короля. Ми познайомилися в Мартингороді, коли я там керував портом. Вона померла з родива, довіривши тебе Вірі. Маю кілька священних книг — погортаєш їх, щоб могла з них цитувати. Ніщо так не гасить цікаві запитання, як набожні промови. В усякому разі, коли розквітла твоя жіночність, ти вирішила, що не хочеш бути септою, й написала мені. Отоді я й дізнався вперше про твоє існування,— він пошкріб пальцем борідку.— Зможеш це все запам’ятати?
— Сподіваюся. Це буде наче гра, так?
— А ти любиш ігри, Алейн?
До нового імені ще доведеться звикнути.
— Ігри? Я... гадаю, це залежить від...
Та не встигла вона договорити, як знову з’явилася Грізель, балансуючи з великим тарелем. Поставила його між ними. На тарелі були яблука, грушки й гранати, трохи жалюгідного винограду, величезний кривавий апельсин. Ще стара принесла круглу хлібину й масло в глечику. Пітир кинджалом розрізав гранат надвоє і простягнув половинку Сансі.
— Спробуйте поїсти, міледі.
— Ні, дякую, мілорде.
З гранатовими кісточками стільки клопоту, що Санса натомість обрала грушу й зробила маленький делікатний укус. Груша виявилася перезрілою. По підборіддю побіг сік.
Лорд Пітир кінчиком кинджала виколупав зернину.
— Знаю, тобі, певно, страшенно бракує батька. Лорд Едард був людиною хороброю, чесною і відданою... от тільки гравцем безнадійним,— він ножем підніс зернину до рота.— На Королівському Причалі живе два типи людей. Гравці й фігури.
— Я була фігурою? — спитала Санса, боячись почути відповідь.
— Так, але нехай тебе це не засмучує. Ти ще наполовину дитина. І паничі, і панночки — всі спочатку фігури. Навіть дехто з тих, хто вважає себе гравцем,— він з’їв іще одне зернятко.— Наприклад, Серсі. Вона себе спритницею вважає, та насправді вона страшенно передбачувана. Вся її сила ґрунтується на вроді, походженні й багатстві. Проте лише перша з цих чеснот і справді належить їй, та й вона скоро зів’яне. Тоді мені буде шкода Серсі. Її хочеться влади, та коли вона її отримує, то й гадки не має, що з нею робити. Всі чогось хочуть, Алейн. А коли ти знаєш, чого хоче людина, ти вже знаєш цю фігуру і як нею ходити.
— Як ви походили сером Донтосом — і він отруїв Джофрі?
Бо це точно зробив Донтос, вирішила Санса.
— Сер Донтос Червоний,— розсміявся Мізинчик,— був винним бурдюком на ніжках. Йому такого відповідального завдання точно б ніхто не довірив. Він би просто все наплутав, або й зрадив мене. Ні, Донтос мав тільки вивести тебе з замку... й подбати, щоб ти вдягнула срібну сіточку на волосся.
«Чорні аметисти...»
— Але... якщо не Донтос, то хто? У вас є й інші... фігури?
— Можеш догори дриґом перевернути весь Королівський Причал і не знайти там жодної людини з вишитим на камзолі пересмішником, але це не значить, що в мене немає друзів,— Пітир підійшов до сходів.— Освеле, ходіть сюди, покажіться леді Сансі.