За якусь мить з’явився старий, широко всміхнувся й уклонився. Санса невпевнено втупилася в нього.
— І що я маю побачити?
— Впізнаєш його? — запитав Пітир.
— Ні.
— Придивися.
Санса довго роздивлялася зморшкувате, обвітрене обличчя старого, гакуватий ніс, біле волосся й великі кістляві долоні. Щось наче в ньому було знайоме, але Санса похитала головою.
— Ні. Я в житті не бачила Освела до того, як сіла в човен, я певна.
Освел вищирився повним ротом кривих зубів.
— Ні, але міледі, гадаю, знає трьох моїх синів.
Справу зробили «три сини» й посмішка.
— Кетлблек! — Санса округлила очі.— Ви — Кетлблек!
— Ага, прошу пані.
— І не просіть,— Пітир махнув рукою, відпускаючи старого, й повернувся до граната, а Освел почовгав сходами вниз.— Скажи-но, Алейн, який кинджал небезпечніший — відкритий, яким розмахує ворог, чи захований, який тобі тихо приставила до спини людина, що її ти навіть і не бачиш?
— Захований.
— От розумничка,— посміхнувся він ясно-червоними від гранатового соку тонкими губами.— Коли Куць відіслав геть гвардійців королеви, Серсі звеліла серу Ланселю найняти для неї перекупних мечів. Лансель знайшов для неї Кетлблеків, що страшенно потішило твого куцого лорда-чоловіка, адже він сам їх купив через свою людину — Брона,— хихикнув він.— Та саме я порадив Освелу привезти синів на Королівський Причал, коли дізнався, що Брон шукає мечі. Три заховані кинджали, Алейн,— ідеально заховані!
— То це один з Кетлблеків укинув отруту в чару Джофу?
Сер Озмунд був цілу ніч біля короля, пригадалося Сансі.
— Хіба я таке казав? — лорд Пітир розрізав своїм кинджалом кривавий апельсин і простягнув половинку Сансі.— Хлопці занадто вже зрадливі, щоб їх можна було залучати в таку змову... а Озмунду взагалі не можна довіряти відтоді, як він приєднався до королівської варти. Як з’ясувалося, білий плащ щось таке робить з людиною... Навіть з такою, як він,— закинувши голову, він вичавив собі в рота сік з кривавого апельсина.— Обожнюю сік і ненавиджу липкі пальці,— поскаржився Пітир, витираючи руки.— Чисті руки, Сансо. Хай що робиш, дивися, щоб руки лишалися чисті.
Санса ложечкою вибрала трохи соку зі своєї половинки апельсина.
— Та якщо це були не Кетлблеки й не Донтос... а вас узагалі не було в місті, й Тиріон теж цього не робив...
— Більше здогадок немає, люба?
Вона похитала головою.
— Я не...
— Можу закластися,— посміхнувся Пітир,— що того вечора хтось тобі сказав, що в тебе сіточка збилася, й поправив її.
Санса затулила долонею рота.
— Ви ж не хочете сказати... вона ж хотіла забрати мене в Небосад, одружити зі своїм онуком...
— Лагідним, набожним і добродушним Вілласом Тайрелом. Радій, що тебе це обминуло, бо ти б від нудьги померла з його бездоганністю. А от з тою старою не занудьгуєш, цього в неї не відняти. Страшна стара гаргара, і близько не така слабка, яку вдає. Коли я прибув у Небосад торгуватися за руку Марджері, вона, дозволивши своєму лорду-синові щось там варнякати, сама ставила дуже влучні запитання щодо характеру Джофрі. Я його до небес хвалив, певна річ... у той час як мої люди поширювали тривожні перекази серед слуг лорда Тайрела. Отак грають у гру.
А ще я закинув ідею, щоб сер Лорас убрався в біле. Не запропонував — я так грубо не працюю. Але мої люди почали розповідати моторошну історію про те, як натовп замордував сера Престона Грінфілда і зґвалтував леді Лоліс, а ще я підкинув кілька срібняків співцям лорда Тайрела, щоб заспівали про Ріяма Редвина, Сервина Дзеркального Щита й королевича Еймона Лицаря-Дракона. Ліра в правильних руках може бути небезпечна як меч.
Мейс Тайрел потім думав, що це була його ідея — включити в шлюбний контракт пункт про те, що сер Лорас вступає в королівську варту. Хто краще захистить королеву, як не її брат-лицар? До того ж це звільняло його від потреби шукати землі й наречену для третього сина — завдання й так нелегкого, а у випадку сера Лораса — вдвічі важчого.
Хай там як, а леді Оленна не збиралася віддати свою дорогоцінну й любу онучку на поталу Джофрі, але, на відміну від свого сина, добре усвідомлювала, що в сера Лораса під усіма його ружами й розкошами ховається характер такий самий гарячий, як і в Джеймі Ланістера. Вкинь Джофрі, Марджері й Лораса в один горщик — і отримаєш царевбивчу юшечку. Стара розуміла й дещо інше. Син уже затявся зробити з дочки королеву, а для цього потрібен король... тільки не Джофрі. Скоро буде в нас іще одне весілля, от побачиш. Марджері одружиться з Томеном. Збереже і свою королівську корону, і цноту,— триматися ні того, ні того їй особливо й не хотілося, та хіба це має значення? Великий західний союз буде збережено... принаймні на деякий час.
«Марджері й Томен». Санса не знала, що й казати. Їй подобалася і Марджері Тайрел, і її маленька гостренька на язик бабуся теж. Санса мріяла про Небосад з його дворами й музиками, прогулянкові баркаси на Мандері,— як це не схоже на оцей похмурий берег! «Принаймні тут я у безпеці. Джофрі мертвий, він мене більше не скривдить, а — проста байстрючка на ім’я Алейн Стоун, без чоловіка й без претензій». Та й скоро тут буде тітка. Довгий кошмар Королівського Причалу лишився позаду, як і її сміховинний шлюб. Тут вона зможе збудувати собі новий дім, як і казав Пітир.
Минуло вісім довгих днів, заки приїхала Лайса Арин. П’ять із них дощило, і Санса знудьговано й неспокійно сиділа біля вогню, поряд зі старим сліпим собакою. Він був зовсім хворий і беззубий, щоб нести варту разом з Браєном, і переважно спав, та коли Санса легенько його поплескала, він заскавчав і лизнув їй руку, тож вони швидко потоваришували. Коли дощ ущух, Пітир показав їй свої володіння,— це забрало менш як пів дня. Йому належало чимало каміння, як він і казав. Було тут одне місце, де хвиля, вириваючись із дихала, стріляла на тридцять футів у повітря, і ще одне — де хтось на валуні витесав семикутну зірку нових богів. Пітир пояснив, що це зроблено на позначення одного з місць, де висадилися андали, коли перепливли море, щоб вибороти Видол у перших людей.
Далі в глибину суходолу, біля торф’яного болота, мешкала дюжина родин у збудованих з каміння хатах.
— Мої піддані,— сказав Пітир, хоча лише найстарші з простолюду, схоже, ще впізнавали його. Була ще тут печера самітника, от тільки без самітника.— Він уже помер, та коли я ще хлопчиком був, батько водив мене подивитися на нього. Чолов’яга не мився сорок років, можеш уявити, як від нього смерділо, та він начебто мав дар провидіння. Якийсь час він мене обмацував, а тоді сказав, що з мене будуть великі люди. Батько за це дав йому бурдюк вина,— пирхнув Пітир.— Я б йому те саме сказав за півкубка.
Врешті-решт, сірого вітряного пообіддя, прибіг у вежу Браєн з собаками, які валували, насідаючи йому на п’яти, й оголосив, що з південного сходу наближаються вершники.
— Лайса,— мовив лорд Пітир.— Ходімо, Алейн, привітаємо її.
Вдягнувши плащі, вони вийшли з вежі. Вершників було заледве два десятки — вельми скромний почет як на леді Соколиного Гнізда. З нею їхало три служниці й дюжина гвардійців замкової варти в кольчугах і кірасах. Привезла з собою Лайса і септона, і вродливого співця з ледь означеними вусиками й довгими пісочними кучерями.
«Невже це моя тітка?» Леді Лайса була на два роки молодша за маму, але ж ця жінка здавалася років на десять старшою! Густі золотисто-каштанові кучері спадали нижче пояса, та під дорогою оксамитовою сукнею і прикрашеним коштовними камінцями корсетом ховалося обвисле й обрезкле тіло. Обличчя було розчервоніле й розфарбоване, груди важкі, а руки дебелі. Лайса була і вища за Мізинчика, і товстіша; не виявила вона ні краплі граційності, незграбно злазячи з коня.
Пітир опустився на коліно, цілуючи їй руку.
— Мала королівська рада наказує мені домогтися вашої руки й серця, міледі. Чи є в мене шанси стати вашим лордом і чоловіком?
Леді Лайса, надувши губки, потягнула його до себе й поцілувала в щоку.
— Ну, може і вдасться мене переконати,— хихикнула вона.— Ви привезли дарунки, щоб розтопити моє серце?