Джон
День і ніч співали сокири.
Джон уже не пригадував, коли востаннє він спав. Щойно заплющував очі, йому снився бій; коли ж прокидався, бився наяву. Навіть у Королівській вежі чути було нескінченний брязкіт бронзи, кременю й краденої криці, яка вгризалася в дерево. А ще краще це було чути, коли він лягав відпочити нагорі на Стіні. Також Манс приставив до роботи молоти й довгі пили з кістяними та кремінними зубцями. Одного разу, коли Джон, геть виснажений, задрімав, з примарного лісу долинув страшний тріск, і в хмарі пилу й глиці повалилося чатове дерево.
Коли прийшов Оуен, Джон не спав — лежав без сну під горою хутра на підлозі в колибі.
— Лорде Сноу,— мовив Оуен, потрусивши його за плече,— світанок.
Він простягнув Джону руку, допомагаючи звестися на ноги. Інші теж прокидалися і, штовхаючись у тісній колибі, натягали чоботи й застібали пояси з мечами. Ніхто не розмовляв. Засильно всі були стомлені для розмов. Мало хто останнім часом узагалі злізав зі Стіни. Надто вже багато часу забирав підйом у клітці. Чорний замок залишили на мейстра Еймона, сера Вінтона Стаута й кількох іще братів, старих і хворих, які битися не могли.
— Мені наснилося, що приїхав король,— щасливим голосом мовив Оуен.— Мейстер Еймон відіслав крука, і тоді приїхав король Роберт з усією потугою. Уві сні я бачив його золоті знамена.
Джон силувано усміхнувся.
— Приємне було б видовище, Оуене.
Мало зважаючи на гострий біль у нозі, він накинув на плечі хутряного плаща, підхопив милицю й вийшов на Стіну назустріч новому дню.
Довге каштанове волосся розмаяв крижаний вітер. За півмилі на північ уже заворушилися дикуни у своєму таборі; до блідого світанкового неба тягнулися цівки диму, як пальці. Дикуни поставили на узліссі свої шкуратяні намети, грубо сколочені зруби та плетені хатини; на сході була конов’язь, на заході припнули мамонтів, а поміж тим усюди виднілися люди — гострили мечі, лаштували гостряки до грубих списів, вдягали саморобні панцирі зі шкури, бивнів і кістки. Зарості захищали від негоди й дозволяли заховатися від очей ненависних воронів.
Дикунські лучники вже скрадалися вперед, штовхаючи перед собою прикриття на колесах.
— Стріли нам на сніданок,— весело оголосив Пип, як і щоранку. «Добре, що він ще жартує,— подумав Джон.— Комусь обов’язково це треба робити». Три дні тому одна з таких стріл уп’ялася Рудому Аліну в ногу. Його тіло й досі лежить біля підніжжя Стіни — його можна побачити, якщо добре перехилитися. Джон вирішив, що ліпше вже всміхатися на Пипові жарти, ніж журитися над Аліновим тілом.
Прикриття являли собою нахилені дерев’яні щити, за якими сховатися могло троє-п’ятеро вільних людей. Стрільці підкотили їх поближче, а тоді, ставши навколішки, пустили стріли з прорізів у дереві. Коли дикуни викотили їх уперше, Джон наказав пускати вогненні стріли й підпалив півдюжини прикриттів, але після того Манс почав загортати їх у сирі шкури. Тепер усіх вогняних стріл на світі не вистане, щоб їх підпалити. Брати навіть почали закладатися між собою, який з солом’яних чатових отримає більше стріл, поки закінчиться обстріл. Перемагав «Стражденний Ед» — він зібрав чотири, а «Отел Ярвик», «Тамберджон» і «Ватт з Довгого озера» зібрали по три на брата. Це Пип почав називати опудала на честь відсутніх братів. «Так видається, наче тут більше наших»,— пояснював він.
«Більше наших зі стрілами в животах»,— поскаржився Грен, але нова традиція, схоже, підбадьорювала братів, тож Джон не заперечував проти імен, і парі продовжилися.
На краю Стіни стояло пишно оздоблене мідне «мирське око». Мейстер Емон, поки ще бачив, спостерігав крізь нього за зірками. Джон опустив підзорну трубу, щоб краще роздивитися ворога. Навіть з такої віддалі неможливо було не розпізнати велетенський Мансів білий намет, пошитий зі шкур снігових ведмедів. Мирська труба настільки наблизила дикунів, що Джон і обличчя міг роздивитися. Сьогодні вранці самого Манса він не бачив, але його жінка Далла біля намету розпалювала багаття, а її сестра Вал доїла козу. Далла так погладшала, що дивно було навіть, як вона взагалі здатна рухатися. «Скоро вже народить»,— подумав Джон. І повернув «око» на схід, роздивляючись намети й дерева, поки не знайшов черепаху. Вона теж скоро буде тут. Уночі дикуни оббілували одного з дохлих мамонтів, а тепер натягували на дах черепахи сиру закривавлену шкуру — ще один шар згори на овчину й решту. Черепаха мала закруглену верхню частину й вісім величезних коліс; під шкурами ховалася міцна дерев’яна конструкція. Коли дикуни тільки почали її збивати, Шовк подумав, що вони будують корабель. Не дуже він і помилявся. Черепаха нагадувала перевернутий човен з отворами спереду і ззаду; це була довга хата на колесах.
— Готова, ні? — запитав Грен.
— Майже,— Джон відштовхнув «око».— Швидше за все, приїде сюди вже сьогодні. Ви налили барила?
— Всі до єдиного. За ніч вони добре замерзли, Пип перевіряв.
Грен дуже змінився й мало нагадував незграбного здорованя з червоною шиєю, з яким колись потоваришував Джон. Він виріс на пів-фута, поширшав у грудях і плечах і не підрізав ні волосся, ні бороди з самого Кулака Перших Людей. Так він і справді здавався здоровенним і зарослим як тур — цим прізвиськом нагородив його сер Алісер Торн ще під час навчання. Але нині він мав утомлений вигляд. Коли Джон це зауважив, він кивнув.
— Усю ніч слухав їхні сокири. Взагалі не міг заснути від тої рубанини.
— То йди спи зараз.
— Не треба мені...
— Треба. Ти мені потрібен відпочилий. Іди, все одно бій я тобі проспати не дам,— Джон силувано усміхнувся.— Ти ж єдиний здатен зрушити з місця ті кляті діжки.
Грен пішов собі, щось бурмочучи, а Джон повернувся до підзорної труби й почав роздивлятися табір дикунів. Час до часу над головою пролітала стріла, але він уже навчився не звертати на них уваги. Віддаль була чимала, а кут незручний, тож шанси поцілити були невисокі. Джон так і не побачив Манса в таборі, зате запримітив біля черепахи Тормунда Велетозгуба з двома синами. Сини боролися з мамонтовою шкурою, а сам Тормунд, кусаючи від смаженої козиної ноги, горлав накази. В іншому місці Джон угледів дикунського шкуроміна Варамира Шестишкурого: той гуляв між дерев у товаристві свого тінь-кота.
Почувши брязкіт ланцюгів коловороту й рипіння залізних дверей клітки, Джон здогадався, що Гоб, як і щоранку, приніс сніданок. Але від вигляду Мансової черепахи в Джона пропав апетит. Олія вже закінчилася вся, останню діжку смоли скинули зі Стіни дві ночі тому. Скоро забракне і стріл, а майстрів-лучників, щоб наробити більше, не лишилося. А позавчора вночі прилетів крук із заходу, від Деніса Малістера. Бовен Марш гнав дикунів аж до Тінявої вежі, ба навіть далі, до темної Прірви. На Мосту Черепів він зіткнувся з Плаксієм з трьома сотнями дикунів і переміг у кривавій битві. Але перемога далася йому нелегко. Полягло понад сотню братів, серед них і сер Ендрю Тарт з сером Аладейлом Вінчем. Самого ж Старого Граната доправили в Тіняву вежу дуже пораненого. Мейстер Малін лікує його, але мине чимало часу, перш він зможе повернутися в Чорний замок.
Почувши це, Джон на найкращому коні відіслав Зі у Кротівку — просити селян допомогти людьми на Стіні. Вона так і не повернулася. Коли ж він за нею послав Маллі, той, повернувшись, доповів, що Кротівка спустіла, навіть бордель. Швидше за все, Зі поїхала за селянами королівським гостинцем. «Може, нам усім так слід було вчинити»,— похмуро подумав Джон.
Голодний, не голодний, а він примусив себе поїсти. Досить того, що він не спить, а ще й без їжі він довго не протягне. «Крім того, може, це останній мій сніданок. Може, це для нас усіх останній сніданок». Отож Джон уже встиг натоптати собі черево хлібом, шинкою, цибулею і сиром, коли почув крик Коня: