Тиріон ступив уперед.
— Мілорди! — крикнув він. Довелося кричати, якщо він хотів, щоб його почули.
Батько підніс руку. Помаленьку в залі затихло.
— Заберіть цю брехливу хвойду з моїх очей,— сказав Тиріон,— і я зроблю вам ваше зізнання.
Лорд Тайвін кивнув і махнув рукою. Шей мала переляканий вигляд, коли її оточили золоті плащі. Коли її повели з зали, вона стрілася з Тиріоном очима. Що він побачив у тому погляді — сором чи страх? Цікаво, а що їй пообіцяла Серсі? «Отримаєш золото або коштовності — чого ти там попросила,— думав Тиріон, спостерігаючи, як віддаляється її спина,— та ще до кінця місяця розважатимеш золотих плащів у касарнях».
Тиріон поглянув просто у батькові тверді зелені очі з холодними золотими цятками.
— Винен,— сказав він,— дуже винен. Ви це хотіли почути?
Лорд Тайвін нічого не відповів. Мейс Тайрел кивнув. Княжич Оберин мав трохи розчарований вигляд.
— Ви зізнаєтеся, що отруїли короля?
— І близько ні! — відповів Тиріон.— У смерті Джофрі я не винен. Але я винен у гіршому злочині,— він зробив крок до батька.— Я народився. Жив. Я винен у тому, що я карлик, зізнаюся. І байдуже, скільки разів мій добрий батечко пробачив мене, я так і лишався ницим.
— Це безглуздо, Тиріоне,— заявив лорд Тайвін.— Кажи по суті справи. Тебе судять не за те, що ти карлик.
— Отут ви помиляєтеся, мілорде. Мене все життя судять за те, що я карлик.
— Ти не маєш що сказати на свій захист?
— Тільки одне: я цього не робив. Але тепер я про це шкодую,— він обернувся до зали — цього моря блідих облич.— Я шкодую, що не маю отрути для вас усіх. Мені шкода, що я не те чудовисько, за яке ви мене маєте, але як уже є! Я не винен, але справедливості мені тут не домогтися. Ви не лишаєте мені вибору, як уповати на богів. Я вимагаю суду через двобій.
— Ти геть здурів? — спитав батько.
— Ні, порозумнішав. Я вимагаю суду через двобій!
Люба сестричка була неймовірно задоволена.
— Він має на це право, мілорди,— нагадала вона суддям.— Нехай розсудять боги. Сер Грегор Кліган заступить Джофрі. Він позавчора повернувся в місто, щоб віддати свій меч мені на службу.
На мить обличчя лорда Тайвіна так потемніло, що Тиріон подумав, чи, бува, і батько не ковтнув отруєного вина. Лорд Тайвін грюкнув кулаком по столу, бо від люті не міг говорити. Тож до Тиріона обернувся Мейс Тайрел і запитав:
— У вас є заступник, який готовий захищати вашу невинуватість?
— Так, мілорде,— звівся на ноги княжич Оберин.— Карлик цілком переконав мене.
Від галасу, що здійнявся в залі, можна було оглухнути. Тиріону особливо приємно було побачити несподіваний сумнів у очах Серсі. Тільки коли сотня золотих плащів почала гупати списами в підлогу, зала вгамувалася. Та на той час лорд Тайвін Ланістер уже оговтався.
— Відкладемо це на завтра,— залізним голосом заявив він.— Я умиваю руки.
Він кинув на сина-карлика холодний сердитий погляд і широким кроком рушив із зали через королівські двері позаду Залізного трону, а з ним і його брат Кеван.
Згодом, повернувшись у камеру, Тиріон налив собі кубок вина й послав Подрика Пейна по сир, хліб і оливки. Він сумнівався, що зараз зможе проковтнути щось поживніше. «А ти гадав, я смиренно здамся, батьку? — запитав він у тіні, яку свічки намалювали на стіні.— А я занадто схожий на тебе». Він відчував дивне умиротворення, видерши владу над життям і смертю з батькових рук і вклавши її в руки богів. «Звісно, якщо боги існують і якщо їм не начхати. Якщо ж ні, то я в руках дорнянина». Хай що станеться, а Тиріона тішило бодай те, що він розтрощив батькові плани на друзки. Якщо переможе княжич Оберин, він ще більше налаштує Небосад проти дорнян: Мейс Тайрел у цьому побачить, що чоловік, який лишив його сина калікою, допомагає уникнути справедливої покари карлику, який мало не отруїв його дочку. А якщо виграє Гора-на-коні, Доран Мартел, можливо, захоче знати, чому його брат отримав смерть замість правосуддя, яке йому пообіцяв Тиріон. І зрештою Дорн може коронувати Мірселлу.
Мало не варто померти, коли знаєш, як після тебе все закрутиться. «Прийдеш подивитися на мій кінець, Шей? Постоїш разом з усіма, спостерігаючи, як сер Ілін відтинає мою бридку голову? Скучатимеш за своїм велетом Ланістером, коли він помре?» Тиріон допив вино, відкинув кубок убік і жваво заспівав:
Цього вечора сер Кеван до нього не прийшов. Мабуть, сидів з лордом Тайвіном, силкуючись утихомирити Тайрелів. «Боюся, дядька я вже й не побачу». Тиріон налив ще кубок вина. Шкода, що він оддав Саймона Срібноязикого на смерть, так і не дізнавшись усі слова цієї пісні. Якщо по правді, не така вже й погана пісенька. Особливо в порівнянні з тими, які про нього складатимуть тепер.
проспівав він. Може, йому самому написати продовження? Якщо доживе.
Уночі, як на диво, Тиріон спав довго й міцно. Піднявся вдосвіта, добре відпочивши і з гарним апетитом, і поснідав підсмаженим хлібом, кров’янкою, яблучними пиріжками й подвійною порцією яєць, засмажених з цибулею і вогненним дорнським перцем. А тоді попросив у вартових дозволу відвідати свого заступника. Сер Адам погодився.
Княжич Оберин, вдягаючись у обладунки, попивав з кубка червоне вино. Йому допомагали четверо молодих дорнських лордійчуків.
— Доброго ранку, мілорде,— привітався княжич.— Вип’єте вина?
— А варто пити перед боєм?
— Я от завжди п’ю перед боєм.
— Так можна і загинути. Ба гірше: так можу загинути я!
Княжич Оберин розсміявся.
— Боги бережуть невинних. Ви ж невинні, сподіваюся?
— Тільки якщо йдеться про вбивство Джофрі,— сказав Тиріон.— Маю надію, ви добре усвідомлюєте, з ким вам зараз доведеться зітнутися. Грегор Кліган...
— ...здоровезний? Це я чув.
— Він майже вісім футів заввишки й важить, певно, дванадцять пудів — і то все м’язи! Б’ється він дворучним мечем, тримаючи його в одній руці. Бувало, він одним ударом людину навпіл розрубував. Лати в нього такі тяжкі, що людина трохи менша взагалі вдягнути їх не може, не те що в них рухатися.
Княжича Оберина це не вразило.
— Я вже здорованів убивав. Головне — збити їх з ніг. Упав на землю — вважай, ти труп.
Дорнянин говорив так безтурботно й упевнено, що Тиріон майже заспокоївся, аж поки Оберин не повернувся й не крикнув:
— Деймоне, спис!
Сер Деймон кинув йому спис, і Червоний Гад зловив його на льоту.
— Ви проти Гори зі списом зібралися йти?
Тиріон знову втратив спокій. У битві щільні ряди списів зміцнюють передній край, але двобій з досвідченим мечником — то зовсім інша справа.
— Ми в Дорні дуже любимо списи. Та й, крім того, тільки так я можу до нього дотягнутися. Ви погляньте, лорде Куцю, тільки стережіться — не торкайтеся.
Спис був з обточеного ясеня, ратище — вісім футів завдовжки, гладеньке, товсте й важке. Останні два фути були сталеві: витончений гостряк у формі листка, який закінчувався зловісним шпичаком. Лезо по краях було таке гостре — хоч голися. А коли Оберин прокрутив списа між двох долонь, воно зблиснуло чорним. «Олива? Чи отрута?» Тиріон вирішив, що ліпше йому й не знати.