— Мовчи! — гаркнув Гора на зойки конюшого й цього разу різонув упоперек — і половина хлопцевої голови полетіла через двір у водоспаді крові й мозку. Сотні глядачів зненацька втратили інтерес до того, винний Тиріон Ланістер чи ні,— якщо судити з того, як вони штовхалися, розбігаючись із двору.
А тим часом Червоний Гад Дорнський уже знову був на ногах, зі списом у руці.
— Елія,— гукнув він до сера Грегора.— Ти її зґвалтував. І зарізав. І вбив усіх її дітей. А тепер скажи-но її ім’я!
Гора різко розвернувся. Шолом, щит, меч, сюрко — він був у крові з ніг до голови.
— Ти забагато базікаєш,— пробуркотів він.— У мене голова розболілася.
— Ти таки це скажеш. Її звали Елія Дорнська.
Гора презирливо пирхнув і пішов уперед — і в цю мить крізь низькі хмари, які з самого світанку затягували небо, пробилося сонце.
«Сонце Дорну,— сказав собі Тиріон, але першим метнувся, щоб стати до сонця спиною, Грегор Кліган.— Чолов’яга невіглас і бузувір, але має інстинкти справжнього вояка».
Червоний Гад присів, мружачись, і знову штрикнув списом. Сер Грегор рубонув по ньому, але рух списа виявився оманливим. Втративши рівновагу, Грегор зробив хиткий крок уперед.
Княжич Оберин повернув пощерблений металевий щит під кутом. Від гладенького золота й міді відбився сліпучий промінь просто у проріз ворожого шолома. Кліган підніс власного щита, затуляючись од світла. Тут спис княжича Оберина мигнув як блискавка й таки відшукав щілину в товстій броні — на стику під пахвою. Гостряк пробив кольчугу й дублену шкіру. Дорнянин провернув списа й висмикнув його, і Грегор задихано крекнув.
— Елія. Кажи! Елія Дорнська! — кружляв Оберин навколо нього, готовий до нового випаду.— Кажи!
Тиріон теж мав що сказати. «Впади і здохни,— ось що повторював він.— Чорти б тебе взяли, впади і здохни!» Кров, яка тепер цебеніла в Гори з-під пахви, була вже його власна, а всередині, під нагрудником, крові, певно, ще більше. Грегор спробував зробити крок — і в нього підігнулося коліно. Тиріон подумав, що зараз він упаде.
Княжич Оберин зайшов йому за спину.
— ЕЛІЯ ДОРНСЬКА! — гаркнув він. Сер Грегор почав розвертатися, але надто вже повільно й запізно. Цього разу гостряк списа ввійшов йому під коліно, пробивши шари кольчуги та дубленої шкіри у щілині між бронею в нього на стегні й на литці. Гора крутнувся, гойднувся — і гримнувся долілиць на землю. Велетенський меч вилетів з руки. Повільно й незграбно Грегор перекотився на спину.
Дорнянин відкинув геть потрощеного щита, узяв списа обіруч і, мов гуляючи, пішов собі геть. Позаду нього Гора, застогнавши, звівся на лікті. Оберин, наче кіт, розвернувся й помчав до поваленого ворога.
— Е-Е-ЕЛІ-І-ІЯ-А-А! — заверещав він, втикаючи списа у ворога й налягаючи всім тілом. Тріск ясеневого древка звучав майже так само солодко, як голосіння, яке від люті вихопилось у Серсі, і на мить здалося, що в княжича Оберина виросли крила. Змій перелетів через Гору, з чийого черева стирчало чотири фути зламаного списа. Княжич Оберин перекотився, підвівся й обтрусився. Жбурнув геть уламок списа й натомість підхопив великого меча свого ворога.— Якщо здохнете, не назвавши її імені, сер, я вас і в сьомому пеклі знайду,— пообіцяв він.
Сер Грегор спробував підвестися. Зламаний спис прохромив його наскрізь, пришпиливши до землі. Стиснувши ратище обіруч, Кліган застогнав, але так і не зміг його висмикнути. Під ним уже розливалася червона калюжа.
— З кожною миттю я почуваюся дедалі невиннішим,— мовив Тиріон до Еларії Санд, яка стояла поруч з ним.
Княжич Оберин підійшов ближче до Клігана.
— Назви ім’я! — поставив він ноги Горі на груди й підніс обома руками меча. Чи він мав намір відтяти Грегору голову, чи застромити кінчик меча в проріз для очей,— цього Тиріон так і не дізнається.
Кліган блискавично викинув руку та схопив дорнянина під коліном. Червоний Гад щосили опустив меча, але він уже втратив рівновагу, тож хіба що лишив чергову вм’ятину на наручнику в Гори. А тоді й узагалі довелося про меча забути, адже Грегор напружив руку і смикнув дорнянина на себе. Вони почали борюкатись у поросі та крові, а зламаний спис сіпався туди-сюди. Тиріон із жахом спостерігав, як Гора обхопив княжича здоровезною рукою, притискаючи до грудей, мов коханця.
— Елія Дорнська,— промовив сер Грегор так, що почули всі, коли ці двоє опинилися близенько, що й поцілуватися могли.— Я вбив її верескливе щеня,— він метнув вільну руку Оберину в незахищене обличчя, застромивши йому в очі сталеві пальці.— А тоді зґвалтував її,— сталевим кулаком Кліган ударив дорнянина просто в рот, трощачи зуби.— А тоді розбив їй кляту голову. Отак!
Коли він замахнувся величезним кулаком, кров у нього на латній рукавиці парувала в холодному світанковому повітрі. Долинув нудотний хрускіт. Еларія Санд нажахано заголосила, а в Тиріона сніданок попер назад із шлунка. Отямився Тиріон навколішках — він виблював і шинку, і ковбасу, і яблучні пиріжки, і ту подвійну порцію смажених яєць з цибулею, присмачених вогняним дорнським перцем.
Він не почув слів, якими батько засудив його. Може, слів уже було й непотрібно. «Я вклав своє життя в руки Червоного Гада, а він його впустив». Згадавши — трохи запізно,— що змії не мають рук, Тиріон істерично зареготав.
Він уже здолав половину гвинтових сходів, які вели вниз, коли нарешті збагнув, що золоті плащі не ведуть його назад, у камеру на вежі.
— Мене переводять у чорну камеру,— сказав він. Золоті плащі й не думали відповідати. Навіщо витрачати зусилля на мерця?
Данерис
Під хурмою, яка росла в садку на терасі, снідала Дані, спостерігаючи, як дракони ганяються один за одним навколо верхівки Великої піраміди, де колись стояла здоровезна бронзова гарпія. В Міріні було зо два десятки менших пірамід, але жодна з них не сягала й до половині цієї. Звідси відкривалося ціле місто: вузькі покручені провулки й широкі бруковані вулиці, храми й житниці, халупи й палаци, борделі й купальні, садки й фонтани, великі червоні кола бійцівських кубел. За мурами — олов’яне море, і виткий Скагазадан, і сухі брунатні пагорби, і спалені фруктові сади, і почорнілі лани. Тут нагорі, у своєму садку, Дані почувалася мало не богинею, що живе на верхівці найвищої гори на світі.
«А всім богам так самотньо?» Деяким, певно, так. Місанді розповідала їй про Царя злагоди, якому поклоняються лагідні люди Наату; він — єдиний правдивий бог, казала маленька тлумачка, бог, який завжди був і завжди буде, який створив місяць, зорі й землю та всіх істот, які на них живуть. «Бідолашний Цар злагоди!» Дані було його шкода. Жахливо, мабуть, вічно бути самому, в оточенні натовпу жінок-метеликів, яким ти можеш одним словом дарувати життя або забрати його. Принаймні у Вестеросі семеро богів, хоча деякі септони, розповідав Вісерис, твердять, що це семеро ликів одного бога: сім граней одного кристала. Це тільки більше заплутувало. От червоні жерці вірять у двох богів, чула Дані, й ці двоє ненастанно ведуть війну. Це Дані подобалося ще менше. Їй би не хотілося ненастанно вести війну.
Місанді подала їй качині яйця й собачу ковбасу, а ще півкухлика підсолодженого вина, змішаного з соком лайма. Мед приваблював мух, а ароматизована свічка відганяла. Тут, нагорі, мухи були не такі надокучливі, як унизу, в місті, помітила Дані, й це їй теж подобалось у піраміді.
— Не забути з мухами щось зробити,— сказала Дані.— На Нааті багато мух, Місанді?
— На Нааті метелики,— відповіла тлумачка загальною мовою.— Ще вина?
— Ні. Скоро в мене суд.
Дані дуже прив’язалася до Місанді. Маленька тлумачка з великими золотими очима була понад свої літа розумна. «І хоробра. Та й як не бути хороброю, коли в тебе таке життя». Одного дня Дані сподівалася побачити легендарний острів Наат. Місанді казала, що лагідні люди співають замість воювати. Вони ніколи не вбивають — навіть тварин, їдять лише фрукти, а м’ясо — ні. Священні духи-метелики Царя злагоди боронять острів від усіх кривдників. Чимало завойовників запливало на Наат, щоб обагрити мечі кров’ю, та тільки там, захворівши, вони вмирали. «Але чомусь метелики не допомагають, коли на острів учиняють набіги кораблі работоргівців».