— Ні... ні! — він похитав головою.— Я не хотів... пробачте мене. Ви мусите мене пробачити!
— Мушу?
Запізно. Йому слід було почати з прохання пробачити його. А тепер вона вже не може простити йому, як мала намір. Виноторговця вона тягала за своєю кобилицею, поки від нього геть нічого не лишилося. А людина, через яку цей виноторговець з’явився, невже не заслужила на таку саму долю? «Це ж Джора, мій лютий ведмідь, мій правиця, що ніколи мене не підводив! Без нього б я давно померла, однак...»
— Я не можу вас пробачити,— сказала вона.— Не можу.
— Старого ви пробачили...
— Він збрехав щодо свого справжнього імені. А ви продавали мої секрети людям, які вбили мого батька й украли престол у мого брата.
— Я вас захищав. Я за вас бився. Убивав за вас.
«Поцілував мене,— подумки додала вона,— зрадив мене».
— Бігав по каналізації, як пацюк. Для вас.
«Якби ви там померли, може, я була б сердечніша». Дані не відповіла нічого. Не було чого казати.
— Данерис,— мовив він.— Я кохав тебе.
Ось воно, «...три зради пережити... одну за кров, другу за золото і третю за любов...»
— Кажуть, боги нічого не роблять просто так. Ви не загинули в бою, тож, певно, на вас у них ще є плани. Але у мене — ні. Я вас біля себе не залишу. Ви відлучені, сер. Повертайтеся до своїх хазяїв на Королівському Причалі та, якщо вдасться, отримайте своє прощення. Або ж їдьте в Астапор. Без сумніву, король-різник має потребу в лицарях.
— Ні,— потягнувся він до неї.— Данерис, будь ласка, вислухай мене...
Вона ляснула його по руці.
— Навіть не думайте ще раз мене торкнутися чи назвати на ім’я. До світанку ви маєте зібрати речі й виїхати з міста. Якщо по сходу сонця вас знайдуть у Міріні, я накажу Дужому Бельвасу скрутити вам голову. Накажу. Повірте,— вона розвернулася до нього спиною, крутнувши спідницями. «Не можу бачити його обличчя!» — Заберіть цього брехуна геть з моїх очей,— звеліла вона. «Не можна плакати. Не можна. Якщо розплачуся, пробачу його». Дужий Бельвас, ухопивши сера Джору за руку, потягнув його геть. Коли Дані озирнулася, лицар ішов як п’яний, спотикаючись і повільно. Вона відвернулася й не дивилася, аж поки не відчинилися й не зачинилися двері. А тоді вона опустилася на лавку чорного дерева. «Отже, він пішов. Мої батько й мати, брати, сер Віллєм Дарі, Дрого — мій сонце-й-місяць, його син, що помер у мене в лоні. А тепер сер Джора...»
— У королеви добре серце,— промуркотів Дааріо у фіолетові вуса,— але цей чолов’яга небезпечніший за всіх Ознаків і Меро разом узятих,— його дужі руки погладжували на двох однакових шаблях золоті руків’я — розпусних жінок.— Вам навіть не потрібно нічого говорити, яса моя. Просто легесенько кивніть — і ваш Дааріо принесе вам його потворну голову.
— Не чіпайте його. Терези вже врівноважені. Нехай він повертається додому.
Дані уявила, як Джора проминає старі сукуваті дуби й високі сосни, заквітчаний терен, сіре, поросле мохом каміння, маленькі крижані струмки в глибоких гірських урвищах. Уявила, як він увіходить у помешкання, збудоване з величезних колод, де біля коминка дрімають собаки, а в димному повітрі витають насичені запахи м’яса й меду.
— На сьогодні все,— мовила Дані до капітанів.
Вона ледве примусила себе не бігти стрімголов широкими мармуровими сходами. Іррі допомогла їй скинути суддівське вбрання й перевдягнутися у щось зручніше: мішкуваті вовняні штанці, широку повстяну сорочку, фарбовану дотрацьку жилетку.
— Ви тремтите, халесі,— сказала дівчина, опускаючись навколішки, щоб зашнурувати Дані сандалі.
— Змерзла,— збрехала Дані.— Принеси ту книжку, що я читала вчора ввечері.
Їй хотілося загубитись у словах, в інших часах і місцях. Товстий томисько у шкіряній шабатурці був повний балад і легенд із Сімох Королівств. Якщо по правді, то були дитячі казочки, надто вже прості й вигадливі, щоб передавати історичну правду. Всі герої тут були росляві та вродливі, а зрадників можна було впізнати за тим, як у них бігають очі. Та все одно Дані вони страшенно подобалися. Вчора вона читала про трьох королівен у червоній вежі, яких король замкнув за те, що вони злочинно вродливі...
Коли служниця принесла книгу, Дані легко відшукала сторінку, на якій зупинилася, але читати не змогла. Ловила себе на тому, що перечитує один абзац півдюжини разів. «Сер Джора подарував мені цю книжку на весілля, коли я виходила за хала Дрого. Але Дааріо мав рацію: мені не слід було його відлучати. Треба було або тримати його при собі, або вбити». Вона гралася в королеву, та насправді іноді почувалася переляканою дівчинкою. «Вісерис завжди казав, що я дурепа. А він і справді був божевільний?» Дані згорнула книжку. Якщо захоче, вона ще може повернути сера Джору. Або послати Дааріо вбити його.
Дані втекла від цього вибору на терасу. Там, біля рукотворного ставка, спав Рейгал, купаючи свої зеленкувато-бронзові кільця в сонячному промінні. Дрогон сидів на верхівці піраміди, де колись красувалася здоровезна гарпія, поки Дані не наказала її зняти. Побачивши Дані, дракон розпростав крила й заричав. Вісеріона ніде поблизу не було, та, підійшовши до парапету й оглянувши обрій, вона оддалік угледіла світлі крила понад рікою. «Полює. День у день вони стають дедалі сміливіші». Та їй і досі було тривожно, коли вони залітали задалеко. «Одного дня котрийсь із них може й не повернутися»,— подумалося їй.
— Ваша світлосте!
Озирнувшись, Дані побачила позаду сера Баристана.
— Чого вам ще від мене, сер? Я дарувала вам життя, взяла вас на службу, а тепер дайте мені спокій.
— Перепрошую, ваша світлосте. Просто... оскільки тепер ви знаєте, хто я такий...— старий завагався.— Лицар королівської варти має бути поряд з королем день і ніч. Саме через це наша обітниця вимагає від нас берегти не тільки його життя, а й таємниці. Але таємниці вашого батька по праву нині належать вам, так само як і його престол, тож... я подумав, може, у вас до мене будуть запитання.
Запитання? У неї були сотні запитань, тисячі, десятки тисяч. Але чому вона зараз не згадає жодного?
— А мій батько і справді був божевільний? — випалила вона. «Навіщо я це спитала?» — Вісерис казав, що ці балачки про божевілля — це Узурпаторові виверти...
— Вісерис був іще маленький, і королева огороджувала його, як могла. Але мені здається, ваш батько завжди був трохи не при собі. Та водночас він був милий і щедрий, тож йому пробачали дивацтва. Його царювання на початку так багато обіцяло... та з роками дивацтва проявлялися дедалі частіше, аж поки...
— Ви впевнені, що мені варто це зараз слухати? — зупинила його Дані.
Сер Баристан якусь мить поміркував.
— Мабуть, таки ні. Не зараз.
— Не зараз,— погодилася вона.— Колись. Одного дня ви все мені розповісте. І хороше, і погане. Бо ж про батька й трохи хорошого можна розповісти, правда?
— Так, ваша світлосте. І про нього, і про тих, хто був до нього. Про вашого діда Джейгейриса і його брата, про їхнього батька Ейгона, про вашу матір... і про Рейгара. Понад усе — про нього.
— Шкода, що я його не знала,— з журбою в голосі мовила вона.
— Шкода, що він не знав вас,— сказав старий лицар.— Коли будете готові, я все вам розповім.
Поцілувавши його в щоку, Дані відпустила його.
Увечері служниці принесли їй ягнятину, салат з родзинками й морквою у винному соусі, а ще листковий пиріг з медом. Та їсти вона не могла. «А було з Рейгаром так, щоб він почувався таким утомленим? — думала вона.— Чи з Ейгоном після завоювання?»
Пізніше, коли прийшов час лягати спати, Дані взяла з собою в ліжко Іррі — вперше з корабля. Та коли, здригнувшись від задоволення, Дані запустила пальці в густі чорні коси служниці, вона уявляла, що її обіймає Дрого... от тільки його обличчя чомусь весь час перетворювалося на обличчя Дааріо. «Якщо я хочу Дааріо, мені варто лише про це сказати». Вона лежала, переплівшись ногами з Іррі. Сьогодні її очі були майже фіолетові...
Уночі їй снилися похмурі сни, і тричі вона прокидалася від напівзабутих кошмарів. Після третього разу вона вже не могла заснути. Крізь похилі вікна лилося місячне сяйво, тремтіло на мармуровій підлозі. З відчинених дверей на терасу віяв прохолодний бриз. Поряд з Дані міцно спала Іррі, ледь розтуливши вуста, і понад краєм шовкового простирадла виднілася темна пипка. На мить Дані відчула спокусу, та насправді вона хотіла Дрого, або, може, Дааріо. Не Іррі. Служниця була мила та вправна, але всі її цілунки відгонили сумлінністю.