Джон знав цю пісню, хоча дивно було чути її тут, у потертому шкуратяному наметі за Стіною, за десять тисяч льє від червоних гір і теплих вітрів Дорну.
Тарарах, чекаючи на закінчення пісні, скинув свій пожовкли і і шолом. Під обладунками з кістя та шкіри він виявився невеличким чоловіком, та й обличчя під велетовим черепом теж було звичайнісіньке — з роздвоєним підборіддям, ріденькими вусами й землистими запалими щоками. Очі він мав близько посаджені, брови зрослися на переніссі, а обабіч темного мису волосся на чолі світилися залисини.
Поряд з жаровнею на стільчику сидів опецькуватий, зате неймовірно широкий у плечах чолов’яга і їв з рожна курча. По підборіддю в нього скрапував гарячий смалець просто в білосніжну бороду, але він усе одно щасливо усміхався. На дебелих руках красувалися широкі золоті браслети з вигравіюваними рунами, а вдягнений він був у важку чорну кольчугу, яку можна було тільки зняти з мертвого розвідника. За кілька футів од нього хмурився над картою вищий і тонший чоловік у шкірянці, обшитій бронзовими пластинами; за спиною в нього в шкіряних піхвах висів великий дворучний меч. Чоловік був стрункий як спис, жилавий, гладенько поголений, лисий, з прямим виразним носом і глибоко посадженими сірими очима. Можна було б навіть назвати його вродливим, якби не вуха: десь він позбувся обох — чи то мороз постарався, чи то ворожий ніж — сказати напевне Джон не міг. Через їхню відсутність голова здавалася вузькою і загостреною.
І білобородий, і лисий безпомильно були вояками — Джон зрозумів це з першого погляду. «Ці двоє набагато небезпечніші за Тарараха». Цікаво, думав він, хто з двох — Манс Рейдер?
Коли затихли останні ноти «Жінки дорнянина», безвухий лисань відірвався від карти й люто нахмурився до Тарараха й Ігритти — і до Джона, який стояв між ними.
— Це що таке? — поцікавився він.— Ворон?
— Чорний байстрюк, який випатрав Орелла,— мовив Тарарах,— а ще він — клятий варг.
— Ви мали всіх їх повбивати.
— Цей перейшов на наш бік,— пояснила Ігритта.— Власноруч зарубав Кворина Піврукого.
— Оцей хлопчисько? — безвухий розлютився на таку новину.— Піврукий мав дістатися мені! Ім’я в тебе є, вороне?
— Джон Сноу, ваша світлосте.
Цікаво, думав він, чи не чекають від нього, щоб він і коліно прихилив?
— «Ваша світлосте»? — безвухий поглянув на білобородого здорованя.— Бачиш. За короля мене має.
Бородань так розреготався, аж шматочки курки полетіли навсібіч. Тоді зворотом велетенської долоні витер з рота смалець.
— Сліпий хлопчина, певно. Хто ж це чував про безвухого короля? Та в нього корона спаде просто на шию! Ха! — вищирився він до Джона, витираючи пальці об штани.— Стули дзьоба, вороне. І розвернися — тоді, може, і знайдеш того, кого шукаєш.
Джон розвернувся.
Співець звівся на ноги.
— Я — Манс Рейдер,— представився він, відкладаючи лютню.— А ти — байстрюк Неда Старка, Сноу Вічнозимський.
Вражений Джон на мить застиг, утративши мову, аж нарешті, трішки оговтавшись, промимрив:
— Звідки... звідки ви знаєте...
— Про це пізніше,— сказав Манс Рейдер.— Сподобалася тобі пісня, хлопче?
— Так. Я вже чув її.
— Та це байдуже: ляжемо всі серед трав,— легковажно проспівав король-за-Стіною,— я ж дорнянина жінку пізнав... Скажи-но, правду мовить кістяний лорд? Ти зарубав мого давнього друга Піврукого?
— Так.
«Хоча його заслуги в цьому більше, ніж моєї».
— Ніколи більше Тінява вежа не буде такою застрашливою,— з сумом у голосі зронив король.— Кворин був моїм ворогом. Та колись давно — моїм братом. Отож... мені слід тобі дякувати за те, що вбив його, Джоне Сноу? Чи проклинати тебе? — він глузливо посміхнувся.
Король-за-Стіною геть не схожий був на короля — не схожий навіть на дикуна. Він був середній на зріст, стрункий, з гострими рисами обличчя, з проникливими карими очима й довгим каштановим волоссям, яке здебільшого вже посивіло. Вбирався він у вовну та шкіру, а єдиною деталлю туалету, вартою уваги, був пошарпаний чорний плащ, довгі проріхи на якому були залатані побляклим червоним шовком.
— Вам слід дякувати мені за те, що вбив вашого ворога,— нарешті сказав Джон,— і проклинати мене за те, що вбив вашого друга.
— Ха! — розреготався білобородий.— Гарно сказано!
— Згода,— Манс Рейдер поманив Джона ближче.— Якщо ти збираєшся до нас приєднатися, варто з нами познайомитися. Чоловік, якого ти прийняв за мене, це Стир, магнар Тенійський. «Магнар» означає «лорд» давньою мовою.
Безвухий холодно глянув на Джона, а Манс обернувся до білобородого.
— Наш лютий пожирач курчат — це мій вірний Тормунд. Жінка...
Тут Тормунд звівся на ноги.
— Стривай. Титул Стира ти назвав, назви і мій.
— Як зволиш,— розсміявся Манс Рейдер. Джоне Сноу, перед тобою — Тормунд Велетозгуб, балаклій, сурмач і льодоруб, який ще називається Тормунд Грім-кулак, ведмедицям чоловік, медовий король червоноградський, співрозмовник богів і батько полчищ.
— Отак більше на мене схоже,— мовив Тормунд.— Приємно познайомитися, Джоне. Люблю варгів, до речі, а от Старків не люблю.
— Добра жінка біля жаровні,— провадив Манс Рейдер,— це Далла.
Вагітна сором’язливо всміхнулася.
— Стався до неї як до королеви, бо вона носить мою дитину,— сказав Манс і обернувся до останніх двох.— Ця красуня — її сестра Вал. А юний Ярл поряд з нею — її останній пестун.
— Нічий я не пестун,— кинув Ярл, чорночубий і лютий.
— Чого ж Вал тебе так пестить? — пирхнув білобородий Тормунд.— Чи ти досі не помітив, хлопче?
— Ось ти нас і знаєш, Джоне Сноу,— сказав Манс Рейдер.— Короля-за-Стіною з його двором, який уже він є. А тепер, гадаю, слід послухати і тебе. Звідки ти сюди прибився?
— З Вічнозиму,— мовив Джон,— через Чорний замок.
— І що привело тебе на Молочноводу, так далеко від домашнього вогнища? — Манс, не чекаючи на відповідь, зразу глянув на Тарараха.— Скільки їх було?