— Тайрели наполягають. Я в цьому нічого поганого не бачу. Відтоді як Мірселла поїхала у Дорн, Томену самотньо. Йому подобається, коли поряд Мірселла з фрейлінами. Нехай одружаться.
— Він — твій син...
— Він з мого сімені. Але ніколи не звав мене батьком. Як і Джофрі. Ти мене тисячу разів застерігала, щоб я не виказував до них занадтої цікавості.
— Щоб захистити їх! І тебе також. Який би я мала вигляд, якби мій брат зображав батька дітям короля? Навіть Роберт міг би щось запідозрити.
— Ну, тепер він уже нічого не запідозрить...— Робертова смерть лишила гіркий присмак у роті Джеймі. «Це я його мав убити, а не Серсі».— Я хотів лише, щоб він помер від моїх рук...— («Коли в мене ще було їх дві»).— Якби я взяв царевбивство за звичку, як він любив казати, я міг би одружитися з тобою на очах усього світу. Я не соромлюся свого кохання до тебе — соромлюся того, що наробив, приховуючи його. Той хлопчик у Вічнозимі...
— Я тобі казала викидати його з вікна? Якби ти поїхав на полювання, як я просила, нічого б не сталося. Таж ні, ти мав отримати мене, не міг дочекатися, поки ми в місто повернемося.
— Я й так довго чекав. Не міг дивитися, як Роберт щоночі дибає до тебе в ліжко, щоразу думав: а що як саме сьогодні він вирішить заявити своє подружнє право? — Джеймі знагла пригадав дещо інше, що тривожило його у зв’язку з Вічнозимом.— У Річкорині Кетлін Старк переконано запевняла, що я підіслав якогось найманця перерізати її синові горлянку. І дав йому кинджал.
— А, це,— презирливо кинула вона.— Тиріон про це теж мене питав.
— Кинджал таки був. Шрами на руках Кетлін були цілком реальні, вона їх мені показували. Це ти?..
— Ой, не верзи дурниць,— Серсі зачинила вікно.— Так, я мала сподівання, що хлопець помре. І ти так само. Навіть Роберт гадав, що так буде краще. «Коней ми вбиваємо, коли вони ногу зламають, і собак, коли ті сліпнуть, але виявляємо слабкість і не можемо покласти край стражданням скалічених дітей»,— сказав він мені. Він сам тоді був сліпий — такий п’яний напився.
«Роберт?» Джеймі стільки прослужив у короля, що добре знав: напідпитку Роберт Баратеон скаже таке, що назавтра гнівно заперечуватиме.
— Ви самі були, коли Роберт це сказав?
— Сподіваюся, ти ж не думаєш, що він це у присутності Неда Старка бовкнув? Звісно, ми були самі. Тільки ми й діти,— Серсі скинула сіточку з волосся й почепила на стовпчик ліжка, а тоді струснула золотими кучерями.— Мабуть, то Мірселла підіслала найманця з кинджалом, як думаєш?
Вона, звісно, глузувала, але поцілила в яблучко — Джеймі це побачив зразу.
— Не Мірселла. Джофрі.
— Джофрі не любив Роба Старка,— нахмурилася Серсі,— але до меншого хлопця нічого не мав. Та він і сам ще був зовсім малий...
— Малий, який мріє, щоб його погладив по голівці отой п’яниця, якого він з твоєї подачі вважав батьком.
Тут у Джеймі зринула неприємна думка.
— Тиріон через той кинджал мало не загинув. Якщо він знав, що все це було роботою Джофрі, може, саме тому...
— Мені байдуже чому,— мовила Серсі.— Свої резони він може забирати з собою в пекло. Якби ти бачив, як помирав Джоф... він боровся, Джеймі, боровся з кожним подихом, та було таке враження, наче якийсь злий дух стиснув його руками за горло. В його очах стояв такий жах... Коли він був маленький, то завжди біг до мене, коли злякається чи пораниться, щоб я його захистила. Та того вечора я нічого не могла вдіяти. Тиріон убив його в мене на очах, а я нічого не могла вдіяти,— Серсі опустилася навколішки перед кріслом Джеймі й узяла його здорову долоню в свої руки.— Джоф помер, а Мірселла у Дорні. Томен — це все, що в мене лишилося. Не дозволяй батькові забрати його в мене. Джеймі, будь ласка.
— Лорд Тайвін у мене дозволу не питається. Я можу з ним поговорити, але він не послухається...
— Послухається, якщо ти погодишся вийти з королівської варти.
— Я не залишу королівської варти.
Сестра боролася зі сльозами.
— Джеймі, ти ж мій осяйний лицар. Ти не можеш мене кинути, коли потрібен мені найбільше! Він краде в мене сина, мене ж відсилає геть... і якщо ти його не зупиниш, батько примусить мене знову одружитися!
Джеймі не мав би дивуватися, але здивувався. Ці слова завдали йому такого удару під дих, якого не міг завдати сер Адам Марбранд.
— З ким?
— Хіба це має значення? З котримсь із лордів. З тим, хто потрібен батькові. Мені байдуже. В мене більш чоловіків не буде. Тепер ти — єдиний мужчина, якого я хочу бачити у себе в ліжку.
— То так і скажи йому!
Вона забрала руки.
— Що за божевільні розмови? Хочеш, щоб нас знову розлучили, як того разу, коли мама побачила, як ми граємося? Томен втратить трон, Мірселла — вигідний шлюб... Я хочу бути тобі за дружину, щоб ми належали одне одному, але цього ніколи не буде, Джеймі. Ми — брат і сестра.
— Таргарієни...
— Ми не Таргарієни!
— Тихше,— презирливо зронив він.— Так репетуєш — зараз моїх побратимів побудиш. А нам це не потрібно, правда? Люди-бо можуть дізнатися, що ти до мене приходила.
— Джеймі,— схлипнула вона,— невже ти думаєш, що я цього не хочу так само, як і ти? Мені байдуже, за кого мене видають, я хочу тебе біля себе, хочу тебе у себе в ліжку, хочу тебе в собі. Між нами нічого не змінилося. Дозволь мені це тобі довести,— вона задерла на ньому сорочку й заходилася сіпати шнурівку на бриджах.
Джеймі відчув, що реагує на її дотик.
— Ні,— сказав він,— не тут.
На Вежі білого меча вони такого ще не робили, тим паче в покоях лорда-командувача.
— Серсі, тут не місце.
— Ти ж узяв мене в септі. А чим це місце відрізняється? — вона витягнула його прутень і схилила над ним голову.
Джеймі відштовхнув її кикотем правої руки.
— Ні. Не тут, я сказав,— він змусив себе підвестися.
На якусь мить він побачив збентеження в її ясних зелених очах, а ще страх. А тоді на зміну їм прийшла лють. Серсі взяла себе в руки, зіп’ялася на ноги, розправила спідниці.
— Тобі в Гаренхолі руку відітнули чи мужність? — вона похитала головою, і на голі білі плечі впало волосся.— Дурна я була, що взагалі прийшла. Тобі забракло мужності помститися за Джофрі, то чого я вирішила, що ти захистиш Томена? Скажи-но, якби Куць убив усіх трьох твоїх дітей, хоч тоді б ти розгнівався?
— Тиріон не збирається кривдити ні Томена, ні Мірселлу. І я й досі не певен, що це він убив Джофрі.
Вона від люті скривила рота.
— Як ти можеш таке казати? Після всіх отих погроз...
— Погрози нічого не означають. Він присягається, що не робив цього.
— А, він присягається, так? А карлики не брешуть, ти так собі гадаєш?
— Не мені. Так само, як і ти.
— Та ти просто золотий бовдур! Та він тобі тисячу разів брехав, і я теж,— вона скрутила коси й підхопила сіточку зі стовпчика, де перед тим її повісила.— Думай що хочеш. Мале чудовисько у чорній камері, і вже незабаром сер Ілін відрубає йому голову. Може, ти її собі захочеш на згадку лишити,— вона глянула на подушку.— Наглядатиме тут за тобою, коли ти спатимеш сам-один у цьому холодному білому ліжку. Ну, принаймні поки очі не згниють і не повипадають.
— Іди вже ліпше, Серсі. Не сердь мене.
— Ой, який сердитий калічка! Як страшно! — розреготалася вона.— Шкода, що в лорда Тайвіна Ланістера не було синів. А я б могла йому стати за того спадкоємця, якого він так хотів, от тільки мені прутня забракло. До речі про прутень: ти вже краще сховай свого, братику. Бо він такий жалюгідний і маленький, коли ото так звисає зі штанів...
Коли вона врешті пішла, Джеймі скористався її порадою, однією рукою мучачись зі шнурками. Фантомний біль у правій долоні пропікав до кісток. «Я втратив руку, батька, сестру й коханку, а скоро втрачу і брата. А всі й далі торочать мені, що у війні перемогли Ланістери».
Накинувши плаща, Джеймі спустився вниз, у вітальню, де сер Борос Блаунт попивав вино.
— Коли доп’єте, перекажіть серу Лорасу, що я готовий зустрітися з нею.