Але вона вперлася.
— Джофрі був вашим...
— Моїм королем. І не треба про це більше.
— Ви кажете, його вбила Санса. То навіщо її захищати?
«Бо Джоф для мене — бризка сперми у Серсі в піхві. Й він заслужив на смерть».
— Я садовив королів на престол і скидав з престолу. Санса Старк — мій останній шанс зберегти честь,— ледь помітно посміхнувся Джеймі.— Крім того, царевбивцям ліпше триматися вкупі. То ви заберетеся нарешті чи ні?
Велика долоня міцно стиснула Клятвохранителя.
— Так. І я розшукаю дівчину й захищу її. Заради її леді-матері. Й заради вас,— вона сухо вклонилася, розвернулась і пішла.
Джеймі одиноко сидів за столом, а кімнатою повзли сутінки. Коли почала западати темрява, він запалив свічку й розгорнув Білу книгу на власній сторінці. Перо й чорнило лежали в шухляді. Нижче останнього рядка, вписаного сером Баристаном, він почав писати незграбною рукою, якій дав би фору шестирічний малюк, що під наглядом мейстра вчиться виводити свої перші літери:
Переможений у Лопотючому лісі Юним Вовком Робом Старком під час Війни п’ятьох королів. Був бранцем у Річкорині, відісланий додому в обмін на обіцянку, яка так і не була виконана. Дорогою знову взятий у полон бравими компанійцями, скалічений за наказом Варго Гоута, капітана: втратив робочу руку від клинка Золло Тлустого. Повернувся додому завдяки Брієнні, панні Тартській.
Коли він закінчив, порожніми лишалися ще понад три чверті сторінки між золотим левом на малиновому щиті вгорі й білим порожнім щитом унизу. Сер Ґарольд Гайтавер почав його історію, сер Баристан Селмі продовжив, але дописати її Джеймі повинен сам. Відтепер він може писати тут все, що заманеться, на власний вибір.
Залежно від зробленого вибору...
Джон
Зі сходу віяв шалений вітер — такий дужий, аж важка кліть починала гойдатися, щойно потрапляла в зуби черговому пориву. Вітер летів уздовж Стіни, танцюючи на кризі, і Джонів плащ ляскав по штабах. Небо було сланцево-сіре, а сонце — ледь видима заплатка у хмарах. Унизу, потойбіч поля бою, блищали тисячі похідних багать, але в цій темряві, в цьому холоді їхній вогонь здавався маленьким і безсилим.
Похмурий день. Вітер знову врізався в кліть, і Джон Сноу вчепився в штаби руками, схованими в рукавичках. Він глянув униз: земля губилася в темряві, так наче спускався він у якусь бездонну яму. «Ну, смерть у певному сенсі — це і є бездонна яма,— подумав Джон,— і коли закінчиться цей трудний день, ім’я моє назавжди кане в темряву».
Люди кажуть, байстрюки народжуються з олжі й охоти, з природи вони розпусні та зрадливі. Колись Джон прагнув довести, що це неправда, показати лорду-батькові, що й він може бути сином добрим і вірним, як Роб. «І все перепсував». Роб став звитяжним королем, а про Джона, якщо й пам’ятатимуть, то лише як про перекинчика, клятвовідступника й убивцю. Він радів, що лорд Едард не дожив до такої ганьби.
«Слід було мені лишитися в тій печері з Ігриттою». Якщо на тому світі теж є життя, Джон сподівався, що зможе їй сказати ці слова. «Вона мені в обличчя вчепиться, як отой орел, проклинатиме як боягуза, та я все одно їй це скажу». Він попрацював робочою рукою, стискаючи і розтискаючи пальці, як учив його мейстер Еймон. Ця звичка вже у кров зайшла: йому знадобляться пальці гнучкі, щоб отримати бодай півшансу вбити Манса Рейдера.
Після чотирьох днів у крижаній камері, у замкненому просторі п’ять на п’ять на п’ять футів, де він не міг ні стати рівно, ні випростатися на спині, сьогодні зранку його нарешті витягнули звідти. Стюарди давно вже помітили, що і м’ясо, і решта припасів у крижаних комірках можна тримати дуже довго, а от в’язнів — ні. «Тут і здохнеш, Джоне Сноу»,— сказав сер Алісер, перш ніж зачинити важкі дерев’яні двері, і Джон йому повірив. Та сьогодні по нього прийшли й витягнули його знову на світ, і повели його, закляклого й тремтячого, назад у Королівську вежу, де він знову постав перед щокатим Джаносом Слінтом.
— Той старий мейстер каже, що я не маю права тебе повісити,— заявив Слінт.— Він написав Котеру Пайку й навіть мав нахабство показати листа мені. Каже, що ти не перекинчик.
— Еймон уже зажився на світі,— запевнив його сер Алісер.— Розум у нього потьмарився так само, як і очі.
— Ага,— підтакнув Слінт,— сліпий з ланцем на шиї — за кого він себе має?
«За Еймона Таргарієна,— подумав Джон,— що був сином короля, і братом короля, і мало сам не став королем». Але він не сказав нічого.
— І все ж таки,— мовив Слінт,— не хочу, щоб потім хтось казав, наче Джанос Слінт несправедливо когось повісив. Не я. Тому я вирішив дати тобі останній шанс довести, що ти і справді лишився вірним, як заявляєш, лорде Сноу. Остання можливість виконати свій обов’язок, так! — підвівся він.— Манс Рейдер хоче з нами перемовин. Він розуміє, що тепер, коли прийшов Джанос Слінт, шансів у нього немає, отож і воліє говорити, цей король-за-Стіною. Але ж він боягуз і до нас не піде. Знає, без сумніву, що я його просто повішу. Звішу за ноги зі Стіни на мотузці двісті футів завдовжки! Але він не прийде. Просить мене прислати до нього посланців.
— І ми посилаємо вас, лорде Сноу,— посміхнувся сер Алісер.
— Мене,— рівним голосом мовив Джон.— Чому мене?
— Ви ж кочували з дикунами,— сказав Торн.— Манс Рейдер вас знає. Тому швидше вам довіриться.
Це настільки не відповідало дійсності, що Джон мало не розсміявся.
— Усе навпаки. Манс підозрював мене від самого початку. Якщо я з’явлюся в його таборі в чорному плащі й говоритиму від імені Нічної варти, він зрозуміє, що я його зрадив.
— Він просив посланця — от ми його й посилаємо,— сказав Слінт.— Якщо боїшся зустрітися віч-на-віч з королем-перекинчиком, можемо вернути тебе в крижану камеру. Цього разу хутра не дамо, я гадаю. Так.
— Нема потреби, мілорде,— сказав сер Алісер.— Лорд Сноу вчинить, як ми просимо. Він же хоче нам показати, що не перекинчик. Хоче довести, що він — відданий вояк Нічної варти.
А з цих двох Торн був явно розумніший, збагнув Джон, і в усій цій справі тхнуло саме його підступами. Джон потрапив у пастку.
— Я піду,— відрубав він.
— «М’лорде»,— нагадав йому Джанос Слінт.— Ти звертатимешся до мене...
— Я піду, мілорде. Але ви робите помилку, мілорде. Не ту людину посилаєте, мілорде. Сам тільки вигляд мій розізлить Манса. У мілорда було б набагато більше шансів домогтися угоди, якби він послав...
— Угоди? — хихикнув сер Алісер.
— Джанос Слін не укладає угод з дикунами-беззаконниками, лорде Сноу. Аж ніяк.
— Ми тебе не перемовлятися з Мансом Рейдером посилаємо,— сказав сер Алісер.— А вбити його.
...Вітер свистів крізь штаби, і Джон Сноу поїжився. Ногу сіпало від болю, і в голові стукотіло теж. Та він зараз і кошеня вбити не здатен, але ж ось він тут: пастка заклацнулася. Оскільки мейстер Еймон наполягає на невинуватості Джона, лорд Джанос не наважився лишати його в крижаній камері помирати. Принаймні це вже краще. «Порівняно з безпекою королівства наша честь важить не більше за наше життя»,— сказав йому Кворин Піврукий на Льодоіклах. І Джон має про це пам’ятати. Уб’є він Манса чи тільки зробить невдалу спробу — вільні люди прикінчать його. Навіть якби він схотів дезертирувати, це вже неможливо: Манс уже пересвідчився, що Джон — брехун і зрадник.
Кліть різко зупинилася, Джон вистрибнув на землю й потрусив Довгопазура за руків’я, щоб трохи вивільнити байстрючий клинок у піхвах. Браму, що була за кілька футів по ліву руч, досі загороджували потрощені залишки черепахи, а під ними гнила мамонтова туша. Тут, у тіні Стіни, були розкидані й інші трупи серед битих барил, затвердлої смоли й випалених клаптів трави. Джонові тут затримуватися не хотілося. Він рушив до дикунського табору, проминаючи тіло мертвого велета з розбитою каменем головою. З розтрощеного черепа видзьобував шматочки мозку крук. Коли Джон проходив мимо, крук глянув на нього.