— Мені прикро, що Ярл упав,— сказав він до неї.
Вал глянула на нього світло-сірими очима.
— Завжди він поспішав.
Вона не змінилася: така сама білошкіра, тоненька, пишногруда, граційна навіть не в русі, з високими гострими вилицями й густою медовою косою до пояса.
— Даллі вже скоро час,— пояснив Манс.— Вони з Вал залишаться. Вони й так знають, про що я хочу говорити.
Джонове обличчя було мов з криги вирізьблене. Бридка справа — зарізати людину у власному наметі під час перемир’я. «Невже доведеться вбивати його на очах у власної жінки, та ще й коли в неї пологи?» Він стиснув пальці правої руки. Манс не вдягав обладунків, але меч висів у нього у піхвах ліворуч на поясі. Та й у наметі була інша зброя — кинджали й чингали, лук і сагайдак зі стрілами, спис із бронзовим гостряком, а поряд з ним лежав великий чорний...
...ріжок.
Джон хапнув ротом повітря.
«Бойовий ріжок, клятий здоровезний бойовий ріжок».
— Так,— підтвердив Манс.— Ріжок зими, в який колись засурмив Джорамун, щоби збудити з землі велетів.
Кручений ріжок був величезний — вісім футів завдовжки й такий широкий в усті, що в нього можна було руку запхати по лікоть. Якщо він з тура, то це був найбільший на світі тур. Спершу Джонові здалося, що кільця на ньому бронзові, та коли він наблизився, зрозумів, що насправді вони золоті. Старе золото, коричнювате, а не жовте, з вирізьбленими рунами.
— Ігритта казала, що ріжок ви так і не знайшли.
— Гадаєш, тільки ворони брехати вміють? Хоч ти і байстрюк, я до тебе добре ставився... але ніколи не довіряв. Мою довіру ще заслужити треба.
Джон став лицем до лиця з ним.
— Якщо у вас весь цей час був Джорамунів ріжок, чого ж ви ним не скористалися? Для чого мучитися, будувати черепаху й посилати тенійців, щоб ті повирізали нас просто в ліжках? Якщо ріжок і справді такий, як про нього співається, чого просто не засурмити в нього — та й по всьому?
Відповіла йому Далла — Далла, яка, готуючись до пологів, лежала на горі хутра біля жаровні.
— Ми, вільні люди, ще пам’ятаємо речі, про які ви, уклінники, вже давно забули. Не завжди найкоротша дорога — найбезпечніша, Джоне Сноу. Колись Рогатий Володар казав, що чародійство — це меч без руків’я. І надійно взяти його в руку неможливо.
Манс провів долонею по вигинах великого ріжка.
— Ніхто не ходить на полювання з однією стрілою в сагайдаку,— сказав він.— Я сподівався, що Стир з Ярлом заскочать твоїх братів зненацька й відчинять нам браму. Я відтягнув увагу вашого гарнізону нальотами, облудними маневрами та другорядними атаками. Бовен Марш заковтнув приманку, як я й очікував, але ваш отой гурт калік і сиріт виявився упертішим, ніж очікувалося. Але не думайте, що ви нас зупинили. Адже це правда: вас зовсім мало, а нас дуже багато. Я можу продовжити атакувати тут, а водночас відіслати десять тисяч перепливати на плотах Тюленячу затоку, щоб зайти з тилу на Східну варту. Можу ще й Тіняву вежу штурмувати — до неї я підходи знаю краще за всіх. Можу вислати людей і мамонтів розкопувати брами в покинутих вами замках,— і це все одночасно!
— То чого ж ви цього не робите? — Джон міг би просто зараз висмикнути Довгопазура, але йому хотілося вислухати дикуна.
— Кров,— озвався Манс Рейдер.— Врешті-решт я переможу, так. Але ви знекровите мене, а люди мої і так уже знекровлені.
— Не такі вже у вас і великі були втрати.
— Не від ваших рук,— Манс вдивлявся в Джонове обличчя.— Ти ж бачив Кулак Перших Людей. І знаєш, що там сталося. Знаєш, з ким ми всі стикнулися.
— Чужі...
— Сила їхня тільки прибуває, коли день скорочується, а холод дужчає. Спершу вони самі вас убивають, а потім проти вас висилають ваших же мерців. Проти них не могли вистояти ні велети, ні тенійці, ні клани з крижаних річок, ні рогоногі.
— Ні ви?
— Ні я,— у цьому зізнанні чулася злість і гіркота, занадто глибока, щоб можна було вкласти її в слова.— Реймун Рудобородий, Баїл Бард, Гендель і Горн, Рогатий Володар — усі вони на південь вирушали на завоювання, але я з підібганим хвостом прибіг сюди, щоб заховатися за вашу Стіну,— він знову торкнувся ріжка.— Якщо ж я засурмлю в Ріжок зими, Стіна впаде. Принаймні так у піснях співається. Серед моїх людей є такі, хто цього понад усе хоче...
— Та якщо Стіна впаде,— мовила Далла,— хто зупинить Чужих?
Манс усміхнувся до неї з любов’ю.
— Мудру жінку я собі знайшов. Справжню королеву,— сказав він і знову обернувся до Джона.— Повертайся і скажи своїм, хай відчинять нам браму й пропустять нас. Якщо вони згодяться, я віддам їм ріжок, і Стіна стоятиме до кінця днів.
Відчинити браму та пропустити їх! Легко сказати, а далі що буде? Велети отаборяться на руїнах Вічнозиму? Людожери у вовчому лісі, колісниці серед курганів, вільний народ крастиме дочок корабельників і сріблярів з Білої Гавані й рибачих зі Скелястого узбережжя?
— А ви справжній король? — зненацька запитав Джон.
— Ніколи я не мав корони на голові, й зад мій не сидів на кривавому троні, якщо ти це хотів спитати,— відповів Манс.— Роду я низького, що нижче вже й не буває, і септон не мастив мені голови олією, я не маю замків, і королева моя ходить у хутрі й бурштині, а не в шовках і сапфірах. Я сам собі заступник, сам собі блазень і сам собі лірник. Королем-за-Стіною стаєш не тому, що у тебе королем був батько. Вільний народ не за прізвищем іде, і йому байдуже, хто з братів народився перший. Вони йдуть за вояками. Коли я покинув Тіняву вежу, були такі собі п’ятеро, які багато розводилися про те, що вони створені для царювання. Одним з них був Тормунд, а другим — магнар. Решту трьох я зарубав, коли побачив, що вони не підкоряться, а воюватимуть.
— Ворогів ви вбивати вмієте,— прямо мовив Джон,— та чи здатні ви урядувати друзями? Якщо ми пропустимо ваших людей, чи вистане у вас сили примусити їх зберігати королівський мир і підкорятися законам?
— Чиїм законам? Законам Вічнозиму й Королівського Причалу? — розсміявся Манс.— Коли ми захочемо підкорятися законам, ми самі собі їх напишемо. Можете собі лишити і королівське правосуддя, і королівські податки. Я вам пропоную ріжок, а не нашу свободу. Ми перед вами навколішки не станемо.
— А якщо ми відмовимося від такої пропозиції?
Джон і не сумнівався, що таки відмовляться. Старий Ведмідь бодай би вислухав її, хоч і йому б не сподобалася думка випустити тридцять чи сорок тисяч дикунів на волю в Сімох Королівствах. А от Алісер Торн і Джанос Слінт одразу відкинуть цю ідею.
— Якщо ви відмовитеся,— сказав Манс Рейдер,— Тормунд Велетозгуб за три дні, на світанку, засурмить у Ріжок зими.
Джон може передати це повідомлення в Чорний замок і розповісти про ріжок зими, але ж якщо він лишить Манса жити, лорд Джанос і сер Алісер учепляться в це як у доказ, що він — таки перекинчик. У Джона в голові промайнули тисячі думок. «Якщо мені вдасться знищити ріжок, просто зараз його розтрощити...» Та не встиг він додумати цю думку до кінця, як почувся інший ріжок — тихий стогін, приглушений шкуратяними стінками намету. Манс теж його почув. Нахмурившись, він рушив до виходу. Джон за ним.
Надворі бойовий ріжок лунав голосніше. Він зворохобив дикунський табір. Троє рогоногих пробігли повз із довгими списами в руках. Іржали й пирхали коні, гуркітливо перемовлялися велети давньою мовою, і навіть мамонти хвилювалися.
— Ріжок дозорців,— повідомив Тормунд Мансу.
— Щось наближається,— мовив Варамир, який сидів на мерзлій землі, схрестивши ноги, а навколо нього тривожно кружляли вовки. Угорі майнула тінь, і Джон, звівши очі, побачив синьо-сірі орлині крила.— Наближається зі сходу.
«Коли повстають мертві, ні мури, ні частоколи, ні мечі вже нічого не варті,— пригадалося Джону.— Боротися з мертвими неможливо, Джоне Сноу. Ніхто цього не затямив і вполовину так добре, як я».
— Зі сходу? — нахмурилася Гарма.— Блідавці мають бути ззаду нас.
— Зі сходу,— повторив шкуромін.— Щось наближається.
— Чужі? — запитав Джон.