— Чужі не виходять, коли сонце,— похитав головою Манс. Полем бою прогуркотіли колісниці, з обох боків затиснені вершниками, які розмахували кістяними списами. Король забуркотів.— Й куди це в біса вони зібралися? Квене, ану поверни цих дурнів на місце. Хтось приведіть мені коня. Кобилу, не огира. Й обладунки мені теж потрібні,— Манс підозріливо глянув на Стіну. Нагорі, на крижаних парапетах, стояли, збираючи стріли, солом’яні солдати, але більше ніякого руху не було.— Гармо, скликай своїх нальотчиків. Тормунде, пошукай своїх синів: мені потрібні три шереги списників.
— Ага,— кинув Тормунд і пішов геть.
Маленький, схожий на мишу шкуромін, заплющивши очі, мовив:
— Я їх бачу. Рухаються вздовж струмків і звіриними стежками...
— Хто?!
— Люди. Кінні. У криці й у чорному.
— Ворони,— кинув, мов вилаявся, Манс. І повернувся до Джона.— Мої колишні брати гадали мене заскочити без штанів, поки ми тут з тобою перемовляємося?
— Якщо вони і планували атаку, мені вони про це не казали.
Джон не міг повірити. У лорда Джаноса бракувало людей, щоб нападати на дикунський табір. Крім того, це ж не з того боку Стіни, та й брама зачинена й завалена камінням. Лорд Джанос замислив інший підступ, тож це не може бути його роботою.
— Якщо ти знову мені брешеш, ти звідси живий не вийдеш,— застеріг Манс. Вартові принесли йому обладунки і привели коня. По всьому табору туди-сюди бігали люди, хтось шикувався штурмувати Стіну, а хтось сховався в лісі, жінки у запряжених собаками візках їхали на схід, а мамонти дибали на захід. Джон потягнувся за спину й висмикнув Довгопазура — і в цю мить за триста ярдів попереду з-за лісу випірнула ріденька колона розвідників. Були вони в чорних кольчугах, чорних напівшоломах і чорних плащах. Манс, іще не до кінця озброєний, витягнув меча.
— І ти нічого про це не знав, ні? — холодно спитав він у Джона.
Повільно, як мед холодним ранком, розвідники полинули на дикунський табір, продираючись через зарості дроку й купки дерев, через коріння й каміння. Їм назустріч з бойовим кличем полетіли дикуни, розмахуючи дрючками, і бронзовими мечами, і крем’яними сокирами,— сторчголов неслися вчвал на свого давнього ворога. «Крик, удар і гарна хоробра смерть»,— ось як називали брати дикунську манеру воювати.
— Можете не вірити,— мовив Джон до короля-за-Стіною,— але я про цей напад не відав.
Не встиг Манс відповісти, як мимо з тупотом промчала Гарма на чолі тридцяти нальотчиків. Перед нею летів штандарт: мертвий пес, нахромлений на спис, з якого з кожним кроком хляпала кров. Манс дивився, як вона врізається у розвідників.
— Може, ти і правду кажеш,— мовив він.— Бо ці схожі на братів зі Східної варти. Моряки на конях. У Котера Пайка мужності завжди було більше, ніж мудрості. Він на Довгому Кургані узяв кістяного лорда, то, може, думав і зі мною отак упоратися. Якщо це так, то він просто дурень. У нього бракує людей, він...
— Мансе! — почувся крик. Це з-поміж дерев вискочив пластун на змиленому коні.— Мансе, їх більше, вони з усіх боків — залізні вояки, залізні, ціла армія залізних вояків.
Вилаявшись, Манс стрибнув на коня.
— Варамире, лишайся тут і дивися, щоб з Даллою нічого не сталося,— мовив король-за-Стіною і вказав мечем на Джона.— Й особливо приглядайся до цього ворона. Якщо тікатиме, переріж йому горлянку.
— Ага, буде зроблено,— озвався шкуромін, який був на голову нижчий за Джона, обважнілий і м’якотілий, але ж отой тінь-котик може Джону кишки випустити однією лапою.— З півночі теж наступають,— мовив Варамир до Манса.— Їдь уже.
Манс одягнув свого шолома з воронячими крилами. Вояки його вже сиділи верхи.
— Клином,— кинув він,— за мною, шикуйся клином!
Та коли він підбив п’ятами кобилу й помчав через поле на розвідників, вояки, кваплячись йому навздогін, навіть не нагадували бойовий стрій.
Джон зробив крок до намету, думаючи про ріжок зими, але дорогу йому заступив тінь-кіт, б’ючи хвостом. У звіра роздувалися ніздрі, а з кривих іклів бігла слина. «Він занюхав мій страх». Джонові так бракувало Привида! Позаду гарчало двійко вовків.
— Прапори,— почулося мурмотіння Варамира,— бачу золоті прапори, ох...
Затрубив мамонт, важко пробігаючи мимо з півдюжиною лучників у дерев’яній вежці в нього на спині.
— Король... ні...
А тоді шкуромін, закинувши голову, заверещав.
Звук був жахливий, пронизливий, хрипкий від болю. Варамир упав, звиваючись, і тінь-кіт теж заверещав... а вгорі, високо в небі на сході, на тлі стіни хмар Джон побачив охопленого вогнем орла. Якусь мить орел палав ясніше ніж зірка, обвитий червоними, золотими й жовтогарячими язиками полум’я, шалено ляскаючи в повітрі крилами, так наче силкувався втекти від болю й не міг. Він злітав вище, вище й вище.
На вереск із намету вийшла Вал, аж біла з обличчя.
— Що таке, що трапилося?
Варамирові вовки билися між собою, тінь-кіт погнав у ліс, а на землі й досі корчився чоловік.
— Що з ним таке? — нажахано запитала Вал.— Де Манс?
— Там,— тицьнув Джон.— Поїхав воювати.
Король, зблискуючи мечем, повів свій нерівний клин у гущавину розвідників.
— Поїхав? Він не міг, не зараз. Бо ж почалося!
— Битва? — Джон дивився, як розвідники розсипалися перед Гарминою закривавленою собачою головою. Нальотчики з криками, рубаючи, погнали вояків у чорному назад під дерева. Аж з лісу виїхала ціла колона вершників. Лицарі, важка кіннота, бачив Джон. Гармі довелося перегрупуватися й розвернутися до них, та половина з її вояків заїхала задалеко вперед.
— Пологи! — крикнула до Джона Вал.
Навколо гучно сурмили мідні сурми. «У дикунів сурем немає, тільки бойові ріжки». Вони це знали незгірше за Джона: зачувши ці звуки, вільні люди розгублено забігали: хто в напрямку бою, а хто геть від нього. Повз отару овець, яких троє чоловіків намагалися відігнати на захід, протупотів мамонт. Загуркотіли барабани, дикуни побігли шикуватись у квадрати й шереги, тільки надто пізно, надто неорганізовано, надто повільно. З лісу вже випірнув ворог — зі сходу, з північного сходу, з півночі: три великі колони важкої кавалерії, всі в темній блискучій криці та ясних вовняних сюрко. То були не брати зі Східної варти: брати були в отій ріденькій шерезі розвідників. Армія! «Король?» Джон розгубився, як і дикуни. Може, Роб повернувся? Може, хлопчак на Залізному троні нарешті заворушився?
— Повертайся ліпше в намет,— сказав Джон до Вал.
А на тому боці поля бою кавалькада просто змела Гарму Песиголову. Ще одна колона врізалася з флангу в Тормундових списників, яких відчайдушно намагалися розвернути Тормунд з синами. Але велети вже залазили на мамонтів, і лицарям на збруйних конях вони зовсім не сподобалися: Джон бачив, як рисаки і дестрієри з іржанням розбігалися, забачивши ці незграбні ходячі гори. Проте між дикунів теж ширився страх: сотні жінок і дітей тікали від бойовиська, і дехто з них сліпо потрапляв просто під копита гаронів. На очах у Джона запряжений собаками візок якоїсь старої звернув напереріз трьом колісницям, і всі чотири з гуркотом зіткнулися.
— Боги,— прошепотіла Вал,— боги, навіщо вони це роблять?
— Іди в намет і лишайся з Даллою. Тут небезпечно.
Всередині буде ненабагато безпечніше, але говорити це їй необов’язково.
— Мені треба повитуху розшукати,— сказала Вал.
— Ти будеш за повитуху. А я лишуся тут, поки не повернеться Манс.
Він був згубив Манса з очей, а тепер знову знайшов: той прорубував собі дорогу крізь гурт верхівців. Мамонти розпорошили центральну колону, але решта дві стискалися, наче кліщі. Зі східного кінця табору якісь лучники пускали в намети вогненні стріли. Джон бачив, як мамонт ударом хобота скинув якогось лицаря з сідла й пожбурив на сорок футів. Мимо неслися дикуни: жінки й діти тікали від бою, були з ними й чоловіки, які їх підганяли. Деякі кидали на Джона похмурі погляди, але в нього в руці був Довгопазур, тож ніхто його не зачіпав. Навіть Варамир утік — відповз на чотирьох.
З-за дерев з’являлося дедалі більше людей — не лише лицарів, а й вільних вершників, кінних лучників і солдатів у шкірянках і шоломах-капелюхах,— дюжини, ба навіть сотні. Над ними розмаялися осяйні прапори. Вітер шалено рвав їх, Джон не міг добре розгледіти гербів, але запримітив мореконя, птахів, віночок. А жовтого, скільки жовтого! Жовті прапори з червоним гербом — чиї вони?