Вона розуміла, про що він. Арія підійшла до Полівера й опустилася просто в кров, щоб зняти з нього пояс з мечем. Поряд з кинджалом висів тоненький клинок, задовгий як на чингал і закороткий як на нормальний меч... але він точно лягав Арії в руку.
— Ти пам’ятаєш, де серце? — спитав Гончак.
Вона кивнула. Зброєносець закотив очі.
— Змилуйся.
Голка ковзнула йому між ребра, дарувавши останню милість.
— Добре,— хрипким від болю голосом мовив Гончак.— Якщо ці троє розпусничали тут, значить, Грегор тримає і брід, і Гаренхол. Щомиті можуть над’їхати ще його мазунчики, а ми — як на один день — повбивали вже досить цих клятих вилупків.
— Куди ж ми поїдемо? — спитала Арія.
— У Варницю,— він поклав велику долоню їй на плече, щоб не впасти.— Принеси вина, вовчице. І позбирай які там у них є гроші, нам усе знадобиться. Якщо у Варниці стоять кораблі, ми можемо доплисти у Видол морем,— він сіпнув ротом, і з того місця, де колись було вухо, знову хляпнула кров.— Може, леді Лайса одружить тебе зі своїм маленьким Робертом. Хотів би я побачити такий союз,— він зареготівся, але тут-таки застогнав.
Коли прийшов час їхати, без допомоги Арії він не зміг вилізти на Невідомця. Шию Гончак перемотав тканиною, перемотав і стегно, а з гачка біля дверей узяв зброєносцевого плаща. Плащ був зелений, з зеленою стрілою на косій білій смузі, та коли Гончак, скрутивши його, притулив собі до вуха, дуже швидко плащ став червоний. Арія боялася, що Кліган знепритомніє, щойно вони від’їдуть, але якось він тримався-таки в сідлі.
Ризикувати зустрітися з тими, хто там тримає рубіновий брід, вони не могли, тож замість їхати королівським гостинцем, звернули на південний схід через зарослі травою поля, через ліси й болота. Кілька годин минуло, поки доїхали до берегів Тризуба. Ріка смиренно повернулась у своє звичне річище, бачила Арія, й увесь розбурханий коричневий шум пішов разом з дощами. «Вона теж утомилася»,— подумала Арія.
Ближче до води між купами обвітреного каміння росли верби. Разом каміння й дерева нагадували такий собі природний форт, де можна було сховатися від дощу й переслідування.
— Тут нам підійде,— сказав Гончак.— Напувай коней і назбирай трохи сухого гілляччя на багаття.
Злазячи з коня, він мусив схопитися за дерево, щоб не впасти.
— А диму не побачать?
— Якщо комусь захочеться нас шукати, досить буде просто по моїх кривавих слідах рухатися. Вода і хмиз. Але спершу принеси мені бурдюк з вином.
Розпаливши варту, Сандор поставив у вогонь свій шолом, вилив у нього половину вина і знову відкинувся на поросле мохом каміння, так наче підвестися більше не зможе. Арії він звелів виполокати зброєносців плащ і подерти його на смуги. Їх він теж покидав у вино.
— Якби вина було більше, я б напився так, щоб світу не бачити. Може, треба тебе відіслати назад у заїзд по ще один бурдюк, а ліпше три.
— Ні,— заперечила Арія. «Він же цього не зробить, ні? Якщо він так скаже, я його просто покину й поїду собі».
Сандор, побачивши страх у неї на обличчі, розреготався.
— Жартую, вовченятко. Це просто клятий жарт. Пошукай мені патичка отакої довжини й не дуже товстого. І добре відмий його від болота. Терпіти не можу смаку болота.
Перші два патики, що вона принесла, йому не сподобалися. Заки Арія відшукала потрібного, собачий писок шолома почорнів од вогню аж по самі очі. Усередині нуртувало вино.
— Візьми з моєї скатки кухоль і наповни до половини,— велів Гончак.— Обережніше. Якщо перевернеш кляту конструкцію, я тебе назад по вино пошлю. Бери й поливай мені рани. Зможеш? — (Арія кивнула).— То чого чекаєш? — проричав він.
Коли Арія перший раз занурила кухоль, кісточками торкнулася криці, так попікши руку, що пухирі виступили. Довелося губу закусити, щоб не зойкнути. Гончак замість губи скористався патичком, затиснувши його в зубах, поки вона поливала. Спершу вона обробила рану в нього на стегні, тоді менший поріз на шиї. Коли Арія обробляла ногу, Сандор, стиснувши праву руку в кулак, гатив по землі. Коли ж прийшла черга шиї, він так закусив патичка, що той тріснув, і довелося шукати новий. Арія бачила жах у Гончаковий очах.
— Поверніть голову.
Вона тоненькою цівкою полила вино на червоне закривавлене м’ясо, де колись було його вухо, і по щоці потекли струмочки брунатної крові й червоного вина. Тоді-то він таки зойкнув, попри патик у роті. І знепритомнів од болю.
Решту Арія зробила сама. Витягнула з дна шолома «бинти», зроблені зі зброєносцевого плаща, й замотала ними рани. Коли дійшла черга вуха, довелося замотати половину голови, щоб зупинити кровотечу. Натоді над Тризубом уже западали сутінки. Арія пустила коней попастися, а далі стриножила їх на ніч і вмостилася собі якнайзручніше в закапелку між двох валунів. Багаття ще трішки погоріло і згасло. Арія крізь гілля над головою дивилася на місяць.
— Сер Грегор Гора,— мовила вона стиха.— Дансен, Раф Солоденький, сер Ілін, сер Мірин, королева Серсі.
Дивно було викидати імена Полівера й Лоскотуна. І Джофрі теж. Вона зраділа, що він помер, тільки хотіла би на власні очі побачити, як він помирає, а може, і власноруч його вбити. «Полівер сказав, що це Санса його вбила разом з Куцем». Невже це правда? Куць — Ланістер, а Санса... «Хотіла б я перекинутися на вовчицю, і відростити крила, і полетіти геть».
Якщо й Санса кудись поділася, то Старків зовсім не лишилося, окрім неї самої. Джон на Стіні за тисячу льє звідси, та й він Сноу, а всі ці різні тітки й дядьки, яким хотів продати її Гончак, теж не Старки. Вони не вовки.
Сандор застогнав, і Арія перекотилася набік, щоб поглянути на нього. Його імені вона теж не назвала, збагнула вона. Чого б це? Вона подумала про Майку, але нині вже важко було пригадати навіть його зовнішність. Арія ж недовго з ним була знайома. Вони просто разом училися битися на мечах.
— Гончак,— прошепотіла Арія й додала,— валар моргуліс.
Може, до ранку він уже й помре.
Та коли між дерев пробився блідий світанок, саме Кліган розбудив Арію, поторсавши носаком чобота. Їй знову снилося, що вона — вовчиця: жене пагорбом коня без верхівця, а позаду біжить її зграя,— але ця нога висмикнула її зі сну, коли вовки вже готові були до нападу.
Гончак і досі був слабий, повільний і незграбний у кожному русі. В сідлі він зразу осів, весь пітніючи, а вухо почало кривавитися крізь пов’язку. Йому доводилося збирати всю силу в кулак, щоб просто не впасти з Невідомця. Якби на них зараз полювали люди Гори, Арія не була певна, що він узагалі зможе меча підняти. Арія озирнулася через плече, але позаду не було нічого, тільки ворона перелітала з дерева на дерево. Єдиним звуком був плюскіт ріки.
Ще й полудень не прийшов, а Сандор Кліган почав хитатися. Ще можна було їхати і їхати засвітла, але він звелів зупинитися.
— Мені треба відпочити,— тільки й сказав він. Цього разу, злазячи з коня, він таки впав. Навіть не намагаючись підвестися, він поповз під дерево та прихилився до стовбура.— Чортове пекло,— вилаявся він.— Чортове пекло!
Побачивши, що Арія витріщається на нього, він мовив:
— За кухоль вина я би з тебе з живої шкуру злупив, мала.
Замість вина вона принесла йому води. Він трохи випив, поскаржившись, що вода відгонить болотом, і поринув у неспокійний гарячковий сон. Арія торкнулася його: шкіра палала. Тоді Арія понюхала пов’язки, як іноді робив мейстер Лувін, коли лікував їй поріз чи подряпину. Найбільше крові натекло з порізу на обличчі, але дивний запах линув з рани на стегні.
Цікаво, думала вона, чи далеко звідси Варниця, чи зможе Арія її відшукати самотужки? «Не доведеться і вбивати його. Якщо я просто поїду й покину його, він сам помре. Помре від гарячки й лежатиме тут під деревом до скону віків». Та, може, все-таки краще буде, як вона сама його уб’є. Зброєносця-бо вона в заїзді вбила, а він просто схопив її за руку. Гончак убив Майку. «І Майку, і не тільки. Закладаюся, що він тисячу таких Майк убив». І її б він, певно, теж убив, якби не хотів отримати викуп.