— П’ятеро. Троє мертві, хлопець тут. Ще один пішов у гори, куди конем не проїдеш.
Рейдер знову перевів очі на Джона.
— Вас було тільки п’ятеро? Чи десь іще підкрадаються брати?
— Нас було четверо і Піврукий. Кворин був вартий двадцятьох.
На це король-за-Стіною посміхнувся.
— Дехто так гадав. Але... хлопчак з Чорного замку з розвідниками з Тінявої вежі? Як це так?
Джон уже пригодував брехню.
— Лорд-командувач відіслав мене до Піврукого для гартування, от він і взяв мене на розвідку.
— На розвідку, кажеш...— нахмурився магнар Стир.— І для чого воронам розвідувати Скімливий перевал?
— Усі селища спорожніли,— сказав щиру правду Джон.— Так наче вільний народ просто зник.
— Зник, ага,— зронив Манс Рейдер.— І не тільки вільний народ. Хто повідомив вам, де ми, Джоне Сноу?
— Якщо не Крастер,— пирхнув Тормунд,— то я — сором’язлива дівка. Казав я тобі, Мансе, ту потвору слід на голову вкоротити.
Король роздратовано глянув на старого.
— Тормунде, іноді думай, перш ніж говорити. Я сам знаю, що це був Крастер. А Джона я запитав, щоб побачити, чи скаже він правду.
— Ха! — сплюнув Тормунд.— Попавсь я! — широко посміхнувся він до Джона.— Бачиш, хлопче, чому він — король, а я — ні. Я його можу перепити, перебороти й переспівати, і людей у мене втричі більше, але Манс — хитромудрий. З нього ростили ворона, розумієш, а ворон — підступний птах.
— Хочу побалакати з хлопцем наодинці, кістяний лорде,— мовив Рейдер до Тарараха.— Залиште нас усі.
— Що, і я теж? — спитав Тормунд.
— А ти — особливо,— сказав Манс.
— Я не їм у вітальні, де мені не раді,— Тормунд звівся на ноги.— Ми з курочками забираємося.
Він хапнув ще одне курча з жаровні, запхав його в кишеню, вшиту в підкладку його плаща, зронив «Ха!» й вийшов, облизуючи пальці. Решта всі рушили за ним, окрім жінки на ім’я Далла.
— Сідай, якщо хочеш,— мовив Рейдер, коли вони вийшли.— Голодний? Тормунд он лишив нам двох курчат.
— Залюбки поїм, ваша світлосте. Дякую вам.
— «Ваша світлосте»? — посміхнувся король.— Таке звертання нечасто почуєш з вуст вільного народу. Для більшості я просто Манс, для декого — «той самий Манс». Вип’єш ріг меду?
— Залюбки,— сказав Джон.
Король сам налив меду, поки Далла порізала підсмажених до хрусткої шкуринки курчат і подала кожному з чоловіків по половинці. Стягнувши рукавиці, Джон заходився їсти просто руками, обсмоктуючи з кісток м’ясо.
— Тормунд правду казав,— мовив Манс Рейдер, розламуючи навпіл буханець хліба.— Чорний ворон — підступний птах, так і є... га я сам був вороном, коли ти був завбільшки з малюка в Даллиному животі, Джоне Сноу. Тож не грайся в підступні ігри зі мною.
— Як скажете, ваш... Мансе.
— «Ваш Манс»! — розсміявся король.— А чом би й ні? Я тобі обіцяв розповісти, звідки я знав, хто ти. Ти ще не здогадався?
Джон похитав головою.
— Може, Тарарах вам звісточку вислав?
— На крилах? У нас немає учених круків. Ні, я впізнав твоє обличчя. Я його вже бачив. Двічі.
Спершу це здалося безглуздим, та коли Джон прокрутив це в голові, його осінило.
— Коли ви були братом Нічної варти...
— Дуже добре! Так, тоді вперше. Ти був ще зовсім хлопчик, а я — в чорному, один з дюжини верхівців у ескорті старого лорда-командувача Коргайла, який приїздив до твого батька у Вічнозим. Я саме патрулював мур у дворі, коли побачив тебе з братом Робом. Уночі падав сніг, і ви двоє скачали височенну кулю над брамою і чекали, коли хтось проходитиме під вами.
— Я пригадую,— здивовано засміявся Джон. Молодий чорний брат на мурі, так...— Ви обіцяли нікому не розповідати.
— І дотримав обітницю. Принаймні цю.
— Я скинув сніг на Товстуна Тома. Він з батькових гвардійців був найповільніший...— (Потім Том довго ганявся за хлопцями у дворі, поки всі троє не розчервонілися, як осінні яблука).— Але ви сказали, що бачили мене двічі. Коли ж удруге?
— Коли у Вічнозим приїздив король Роберт, щоб оголосити твого батька правицею,— легковажно мовив король-за-Стіною.
Джонові очі недовірливо розширилися.
— Не може бути!
— Може. Коли твій батько дізнався, що їде король, він сповістив свого брата Бенджена на Стіні, щоб той приїздив на учту. Ти навіть не уявляєш, скільки ведеться торгівлі між чорними братами й вільним народом, тож дуже швидко звістка досягла і моїх вух. Такий рідкісний шанс — я не міг опиратися спокусі! Твій дядько мене з обличчя не знав, тож тут я не боявся, та й не остерігався, що твій батько пригадає юного ворона, з яким коротко познайомився багато років тому. А я хотів побачити того Роберта на власні очі, як король короля, а ще — оцінити твого дядька Бенджена. На той час він уже був головним розвідником — згуба для всіх моїх людей! Отож я осідлав найпрудкішого коня й поїхав.
— Але,— заперечив Джон,— Стіна...
— Стіна може зупини військо, але не одну людину. Я взяв лютню й мішок срібла, подолав кригу поблизу Довгого Кургану, перейшов пішки кілька льє на південь від Новодару, а там купив коня. Загалом я рухався набагато швидше за Роберта, який подорожував у велетенській громіздкій кареті, щоб королеві було зручно. За день їзди на південь від Вічнозиму я прибився до нього. Вільні вершники й лицарі-бурлаки завжди приєднуються до королівських кортежів — у надії стати на службу до короля, а мене з лютнею прийняли зразу,— розсміявся він.— Та я знаю всі сороміцькі пісні, які тільки хтось колись співав на північ і на південь од Стіни! От і все. Того вечора, коли твій батько гостив Роберта, я сидів у глибині зали серед вільних вершників, слухаючи Орланда Старгородського, який, награючи собі на арфі, співав про мертвих королів на дні морському. Я скуштував меду-м’яса у твого батька, поглянув на Царевбивцю й на Куця... а ще запримітив дітей лорда Едарда й вовченят, які за ними хвостом бігали.
— Баїл Бард,— мовив Джон, пригадуючи легенду, яку оповіла йому Ігритта на Льодоіклах тої ночі, коли він мало не вбив її.
— Якби ж то! Не заперечу, що Баїлові звитяги надихали мене... але, наскільки пам’ятаю, жодну з твоїх сестер я не викрадав. Баїл сам писав пісні й сам проживав їх. А я просто співаю пісні, складені кращими за мене. Ще меду?
— Ні,— озвався Джон.— Якби вас викрили... схопили...
— Твій батько відрубав би мені голову,— знизав плечима король.— Хоча, коли я сидів за його стільницею, мене захищало гостеправо. Закони гостинності давні, як перші люди, й священні, як серце-дерево,— він вказав на стільницю, яка їх розділяла, на розламаний хліб і курячі кістки.— Тут ти — мій гість і можеш не боятися кривди з мого боку... принаймні сьогодні. Тому скажи мені правду, Джоне Сноу. Ти боягуз, який перекинувся на другий бік зі страху, чи опинився в моєму наметі з іншої причини?
Хай його і захищає гостеправо, Джон Сноу усвідомлював, що ступив на тонкий лід. Один хибний крок — і він може провалитись у воду таку холодну, що серце зупиниться. «Зважуй кожне слово, перш ніж вимовити»,— сказав він собі. Тоді зробив великий ковток меду, щоб виграти трохи часу. Нарешті, відставивши ріг, він мовив:
— Скажіть мені, чому перекинулися на другий бік ви, і я скажу, чому це зробив я.
Манс Рейдер посміхнувся, як і сподівався Джон. Очевидно було, що король обожнює слухати власний голос.
— Ти, без сумніву, чув перекази про моє дезертирство.
— Одні кажуть, це через корону. Інші — через жінку. Ще інші — що у вас у жилах біжить дикунська кров.
— Дикунська кров — це кров перших людей, така сама кров біжить і в жилах Старків. Що ж до корони, де ти її бачиш?
— Я бачу жінку,— Джон глипнув на Даллу.
Манс, узявши її за руку, підтягнув до себе.
— На міледі немає провини. З нею я познайомився, коли вертався з замку твого батька. Піврукий був витесаний зі старого дуба, але я зроблений з плоті та крові, я легко піддаюся жіночим чарам... як і три чверті вояків Варти. Є серед них такі, що й досі ходять у чорному, а жінок мають удесятеро більше, ніж оцей бідолашний король. Тому — друга спроба, Джоне Сноу.