— Зголоднів,— мовила білявка Вал, яку чорні брати називали дикунською королівною.— Досі він тільки козине молоко пив і зілля отого сліпого мейстра.
У хлопчика ще не було імені, так само як і в малюка Жиллі. Так заведено в дикунів. Навіть син Манса Рейдера не отримає імені, поки йому не виповниться три роки, але Сем чув, як брати кликали його між собою «малий королевич» і «народжений в бою».
Він дивився, як Жиллі годує дитину, а тоді перевів погляд на Джона, який теж за цим спостерігав. «Джон усміхається». Так, усмішка була сумна, та все одно це усмішка! Сем зрадів, угледівши її. «Оце вперше відтоді, як я повернувся, я бачу його усміхненим».
Пішки вони перейшли від Ночефорту до Глибокого озера, з Глибокого озера до Брами Королеви, від замку до замку тримаючись вузького путівця, не спускаючи з ока Стіну. За півтора дня від Чорного замку, коли вони вже ледве пересували намозолені ноги, Жиллі почула позаду коней і, озирнувшись, угледіла колону чорних вершників, які наближалися з заходу. «Мої брати,— заспокоїв її Сем.— Цією дорогою ніхто не їздить, крім Нічної варти». Виявилося, що це сер Деніс Малістер з Тінявої вежі разом з пораненим Бовеном Маршем і зацілілими в битві на Мості Черепів. Побачивши Дайвена, Велета й Стражденного Еда Толета, Сем не витримав і розплакався.
Саме від них він дізнався про бій під Стіною. «Станіс висадився з лицарями у Східній варті, й Котер Пайк повів його розвідницькими стежками, щоб заскочити дикунів зненацька,— розповів Велет.— Просто розчавили їх. Манс Рейдер потрапив у полон, тисяча його найкращих вояків загинула, включно з Гармою Песиголовою. А решта, ми чули, розлетілися, як листя в бурю».
«Боги милостиві»,— подумав Сем. Якби він не заблукав дорогою від Крастерової фортеці, вони з Жиллі могли потрапити просто в бійню... або, щонайменше, в табір Манса Рейдера. Для Жиллі з хлопчиком це, може, було б непогано, але ж не для нього. Сем чув чимало оповідок про те, що дикуни роблять з полоненими воронами... Він здригнувся.
Але жодні розповіді про останні події в Чорному замку не підготували його до того видовища, яке він там побачив. Їдальня геть-чисто вигоріла, а великі дерев’яні сходи тепер являли собою гору битої криги й обвуглених балок. Загинув Донал Ной, а з ним Раст, Глухенький Дик, Рудий Алін і ще дуже багато братів, але в замку нині було стільки людей, скільки Сем у житті не бачив: не тільки братів, а й королівських солдатів — їх було тут понад тисячу. Вперше на людській пам’яті в Королівській вежі оселився король, над Сулицею, Гардиновою вежею, Сірою фортецею, Щитодвором й іншими будівлями, які багато років стояли безлюдні, замайоріли прапори. «Отой великий, золотий з чорним оленем, це королівський штандарт дому Баратеонів,— пояснив Сем Жиллі, яка прапорів ще ніколи не бачила.— Лисиця у віночку з квітів — це дім Флорентів. Черепаха — це Естермонти, меч-риба — Бар-Емони, а перехрещені сурми — Венсинтони».
«Яскраві, наче квіти,— зауважила Жиллі.— Мені подобаються оті жовті, з полум’ям. Дивися, деякі з вояків і на сорочках мають таке саме».
«Вогненне серце. Не знаю, чий це герб».
Але зовсім скоро він дізнався. Пип, радісно заулюлюкавши, гукнув: «Біжіть замикайте двері на всі засуви, хлопці, Сем Смертовбивця повстав з могили!» Поки Грен обіймав Сема так, що ребра тріщали, Пип пояснив: «Це люди королеви, та ліпше не питай, де сама королева. Станіс лишив її у Східній варті разом з дочкою й усім флотом. З жінок він привіз із собою тільки червону».
«Червону?» — невпевнено перепитав Сем.
«Мелісандру Ашайську,— сказав Грен.— Королівську чаклунку. Подейкують, вона у Драконстоні спалила людину живцем, щоб Станісу в подорожі на північ сприяли вітри. В бій вона теж поряд з ним виїздила, і вона ж дала йому чарівного меча. Світлоносець — ось як він називається. Скоро сам побачиш. Світиться так, наче у нього всередині шматочок сонця,— він знову глянув на Сема й розплився у широкій безпорадній дурнуватій усмішці.— Досі не можу повірити, що ти тут».
Джон Сноу, побачивши його, теж усміхнувся, але то була змучена усмішка, така ж як і зараз. «Зрештою ти таки повернувся,— сказав він.— І Жиллі ти витягнув. Молодчага, Семе».
Та якщо послухати Грена, то справжній молодчага — це Джон. Але захопити Ріжок зими й дикунського королевича виявилося недосить для сера Алісера з друзями, які й досі вважали Джона перекинчиком. Хоча мейстер Еймон казав, що рана гоїться добре, у Джона були інші шрами — глибші за ті, що залягли під очима. «Він горює за своєю дівчиною-дикункою і за братами».
— Дивно,— мовив Джон до Сема.— Крастер не любив Манса, та й Манс не любив Крастера, а тепер Крастерова дочка годує Мансового сина.
— У мене доволі молока,— озвалася Жиллі тихо й сором’язливо.— Мій п’є небагато. Він не такий вічно голодний, як цей.
До них обернулася дикунка на ім’я Вал.
— Я чула від людей королеви, що червона жінка збирається віддати Манса вогню, щойно він трохи одужає.
Джон кинув на неї сторожкий погляд.
— Манс — дезертир з Нічної варти. Кара за це — смерть. Якби його взяла Варта, його б уже давно повісили, але він — королівський бранець, а що там собі думає король, не знає ніхто, крім червоної жінки.
— Я хочу з ним побачитися,— сказала Вал.— Хочу показати йому сина. Принаймні на це він перед смертю заслуговує.
— До нього нікому не можна,— спробував пояснити Сем,— окрім мейстра Еймона, міледі.
— Якби це було в моїй владі, я б дозволив Мансу потримати сина,— сказав Джон; його усмішка зникла.— Мені шкода, Вал,— він відвів очі.— Нам із Семом час до своїх обов’язків повертатися. Ну, принаймні Сему. Ми спитаємо, чи можна вам побачитися з Мансом. Це все, що я можу пообіцяти.
Сем затримався ще на мить, щоб потиснути Жиллі за руку, й пообіцяв повернутися по вечері. А тоді поквапився за Джоном. За дверима стояли чатові — люди королеви зі списами. Джон уже здолав пів-прольоту сходів, але, почувши Семове сопіння позаду, пригальмував.
— А тобі не просто подобається Жиллі, так?
— Жиллі добра,— почервонів Сем.— Гарна й добра.
Він був радий, що цей довгий кошмар закінчився, радий, що він знову з братами в Чорному замку, але іноді поночі, сам у своїй келії, він пригадував, яка тепла була Жиллі, коли вони разом кулилися під хутрами, поклавши поміж собою немовля.
— Вона... вона робить мене хоробрішим, Джоне. Не те щоб хоробрим, але... хоробрішим.
— Ти ж розумієш, що не можеш лишити її тут,— лагідно мовив Джон,— так само як я не міг зостатися з Ігриттою. Ти ж дав обітницю, Семе, як і я. Як ми всі.
— Знаю. Жиллі казала, що буде мені за жону, але... я розповів їй про обітницю і що вона значить. Не знаю, засмутилася вона чи зраділа, але я все їй розповів,— він нервово ковтнув, а тоді повів далі.— Джоне, чи може брехня бути шляхетною, якщо брешуть... зі шляхетною метою?
— Гадаю, все залежить від брехні й від мети,— глянув на Сема Джон.— Але я б не радив. Ти для брехні не створений, Семе. Ти червонієш, пищиш і затинаєшся.
— Так,— сказав Сем,— але в листі я можу і збрехати. З пером у руці я почуваюся краще. Була в мене... думка. Коли тут усе трохи владнається, я подумав, може, для Жиллі краще... Я подумав, може, відіслати її у Сурмосхил? До матері, сестер і мого... мого б-б-батька. Якби Жиллі сказала, що малюк мій...— він знову почервонів.— Мама його точно захоче, я знаю. Знайде для Жиллі місце, яку-небудь службу, це ж буде не так важко, як у Крастера. А лорд Р-Рендил, він... він цього в житті не скаже вголос. Але може і порадіти, що я зробив байстрюка якійсь дикунці. Це бодай буде доказом, що я чоловік, спав із жінкою і зробив їй дитину. Він якось мені сказав, що я й помру незайманим, що жодна жінка ніколи... ну, розумієш... Джоне, якби я так вчинив, якби я так написав... це було би шляхетно? Тоді у хлопчика буде інше життя...
— Рости байстрюком в оселі дідуся? — здвигнув плечима Джон.— Це великою мірою залежатиме від твого батька й від того, яким виявиться хлопчик. Якщо він піде в тебе...
— Не піде. Справжній його батько — Крастер. А ти ж його бачив, він був твердий, як старий пеньок, а Жиллі міцніша, ніж може видатися на перший погляд.