— Якщо хлопець виявить здібності до меча чи списа, йому бодай місце в замковій варті знайдеться,— сказав Джон.— Таке вже бувало, що байстрюки ставали зброєносцями, а потім і в лицарі висвячувалися. Та слід пересвідчитися, що Жиллі зможе свою роль зіграти переконливо. З того, що ти мені розповідав про лорда Рендила, я роблю висновок, що він не попустить нікому, якщо викриє брехню.
На сходах за дверима вежі теж стояли чатові. Але це вже були люди короля: Сем швидко навчився їх розрізняти. Люди короля були грубуваті й нешанобливі, як і всі солдати, а люди королеви були ревно віддані Мелісандрі Ашайській та її Царю світла.
— Ти знову на вишкіл? — спитав Сем, перетинаючи двір.— Чи варто так багато тренуватися, поки нога ще не до кінця загоїлася?
— А чим мені ще зайнятися? — знизав плечима Джон.— Марш мене від обов’язків відсторонив: боїться, що я все-таки перекинчик.
— У це вірить хіба кілька людей,— запевнив його Сем.— Сер Алісер і його друзі. Але більшість братів знають, що це не так. І король Станіс знає, можу закластися. Ти ж йому приніс Ріжок зими й полонив сина Манса Рейдера.
— Тільки й того, що я боронив Вал і немовля від мародерів, коли порозбігалися дикуни, й захищав їх, поки не з’явилися розвідники. Нікого я не полонив. Своїх людей король Станіс добре тримає в руках, це видно. Дозволяє їм трохи пограбувати, але я чув про зґвалтування лише трьох дикунок, та й то солдатів, які це зробили, кастрували. Мабуть, мені слід було рубати дикунів, коли вони тікали. Сер Алісер мені закидає, що я оголив меча лише для того, щоб захистити наших ворогів. Я не зміг убити Манса Рейдера, каже він, бо був у спілці з ним.
— Це тільки сер Алісер,— сказав Сем.— А всі знають, що він за один.
Шляхетне походження, лицарство й довга служба у Варті давали серу Алісеру Торну всі підстави претендувати на посаду лорда-командувача, та його зневажали майже всі вояки, яких він як військовий інструктор тренував за ці роки. Його ім’я теж було серед претендентів, звісно, та коли першого дня він заледве посів шосте місце, а на другий день ще й утратив голоси, Торн сам зняв свою кандидатуру на користь лорда Джаноса Слінта.
— Люди бачать одне: сер Алісер — лицар шляхетного роду, законнороджений, а я — байстрюк, який убив Кворина Піврукого і злягався зі списосудженою. «Варг» — ось як мене називають. Та як я можу бути варгом без вовка, я тебе питаю? — у Джона сіпнулися вуста.— Мені Привид уже і не сниться. Всі мої сни — про крипту, про камінних королів на їхніх престолах. Іноді я чую голос Роба, і голос батька теж, так наче вони на бенкеті. Але між нами стіна, і я знаю, що для мене там місце не приготоване.
«Живим не місце на бенкеті мертвих». У Сема краялося серце через те, що доводилося мовчати. «Бран не помер, Джоне,— так і кортіло сказати.— Він з друзями, вони зараз їдуть на північ на величезному лосі в пошуках триокого ворона в гущавині примарного лісу». Все це було так дико, що іноді Семові Тарлі здавалося, що йому це все наснилося, наверзлося від гарячки, страху й голоду... та він би все одно все вибовкав, якби не дав слова.
Тричі дав він слово тримати секрет: один раз — самому Бранові, ще раз — тому дивному хлопцю Джоджену Ріду і нарешті — Холоднорукому. «Весь світ вважає хлопчика мертвим,— сказав на прощання рятівник.— То нехай кості його ніхто не ворушить. Не хочемо ми, щоб нас почали шукати. Присягнися, Семвеле Тарлі з Нічної варти. Присягнися своїм життя, яким завдячуєш мені».
...Нещасний Сем переступив з ноги на ногу й мовив:
— Лорда Джаноса в житті не оберуть лордом-командувачем. Цього не станеться.
Оце й уся розрада, яку він зараз міг запропонувати Джонові.
— Семе, наївний ти дурню, роззуй очі! Це ж уже кілька днів триває,— Джон відкинув чуприну з чола.— Може, я й не знаю нічого, але це я знаю напевне. А тепер перепрошую, мені треба комусь добряче вгатити мечем.
Сему нічого не лишалося, як провести очима Джона, який широким кроком рушив у напрямку зброярні й тренувального двору. Тепер саме там Джон Сноу переважно проводив час. Оскільки сер Ендрю загинув, а сера Алісера це вже не цікавило, Чорний замок лишився без військового інструктора, тож Джон узяв на себе навчання кількох останніх новобранців: Шовка, Коня, клишоногого Гоп-Робіна, Аррона й Емрика. А коли в них були справи, він сам годинами вправлявся з мечем, щитом і списом або ж виходив на двобій проти будь-кого, хто захоче з ним позмагатися.
«Семе, наївний ти дурню,— лунало у Семових вухах всю дорогу назад у мейстерову фортецю,— роззуй очі. Це вже кілька днів триває». Невже він має рацію? Щоб стати лордом-командувачем Нічної варти, потрібно отримати дві третини голосів побратимів, а минуло вже дев’ять днів — і ніхто навіть не наблизився до цього. Так, лорд Джанос набирав голоси, помалу обганяючи спершу Бовена Марша, потім Отела Ярвика, та він і досі був далеко позаду сера Деніса Малістера з Тінявої вежі й Котера Пайка зі Східної-варти-на-морі. «Хтось із них двох обов’язково стане лордом-командувачем»,— сказав собі Сем.
Під мейстровими дверима Станіс теж поставив чатових. У кімнатах було гаряче, тут лежало чимало поранених у битві вояків — і чорних братів, і людей короля, і людей королеви — всіх трьох. Поміж них шаркав ногами Клайдас із двома карафами — козиного молока і сновійного вина, але мейстер Еймон, який зранку пішов до Манса Рейдера, ще не повернувся. Сем повісив плаща на гачок і пішов помагати. Та поки він носив, розливав, міняв пов’язки, його гризли Джонові слова. «Семе, наївний ти дурню, роззуй очі. Це вже кілька днів триває».
Минула добра година, поки він трохи звільнився, вибачився й пішов годувати круків. Дорогою нагору в гайворонник він зупинився поглянути на цифри вчорашнього голосування. На початку виборів запропоновано було понад тридцять імен, та більшість уже познімали свої кандидатури, коли стало ясно, що їх точно не оберуть. На вчорашній вечір лишалося семеро. Сер Деніс Малістер набрав двісті тринадцять голосів, Котер Пайк — сто вісімдесят сім, лорд Слінт — сімдесят чотири, Отел Ярвик — шістдесят, Бовен Марш — сорок дев’ять, Трипалий Гоб — п’ять, а Стражденний Ед Толет — один. «От уже Пип зі своїми дурнуватими жартиками!» Сем переглянув попередні підрахунки. Сер Деніс, і Котер Пайк, і Бовен Марш почали втрачати голоси з третього дня, Отел Ярвик — із шостого. І тільки лорд Джанос Слінт день у день піднімався вище.
У гайвороннику крукали птахи, отож Сем відклав папери й рушив нагору їх годувати. З утіхою він побачив, що повернулося ще троє круків. «Сноу,— кричали вони до нього.— Сноу, Сноу, Сноу». Це він їх навчив. Та навіть з трьома новенькими гайворонник видавався гнітюче порожнім. З тих птахів, яких відіслав Еймон, повернулося тільки декілька. Але один таки дістався Станіса. Один таки долетів до Драконстону і до небайдужого короля. За тисячу льє на південь, знав Сем, батько вже залучив дім Тарлі до лав хлопчака на Залізному троні, але ні король Джофрі, ні маленький король Томен навіть пальцем не поворухнули, коли Варта молила про допомогу. «Яка користь із короля, який не захищає своє королівство?» — подумав Сем, пригадавши ту ніч на Кулаці Перших Людей і жахливий перехід до Крастерової фортеці крізь темряву, страх і сніг. Люди королеви йому не дуже подобалися, це правда, але ж вони прийшли!
За вечерею Сем шукав Джона Сноу, але не побачив його у схожому на печеру підвалі, де тепер їли брати. Нарешті він усівся на лавку поряд з друзями. Пип розповідав Стражденному Еду про змагання — який з солом’яних солдатів набере більше дикунських стріл.
— Ви майже весь час вели перед, але в останній день Ватт з Довгого озера отримав зразу три стріли й обійшов вас.
— Ніколи я не виграю,— поскаржився Стражденний Ед.— А от Ватту боги завжди всміхаються. Коли дикуни скинули його з Мосту Черепів, він примудрився впасти у гарний глибокий ставочок. Уявляєш, яке це везіння — уникнути всіх тих скель?
— А далеко там падати? — хотів знати Грен.— Ставочок урятував йому життя?
— Та ні,— відповів Стражденний Ед.— Він і так уже був мертвий — отримав сокирою по голові. Та все одно це везіння — не впасти на скелі.
Трипалий Гоб пообіцяв братам на вечір засмажити мамонтову ногу — можливо, сподіваючись отримати ще трохи голосів. «Якщо ідея була в цьому, слід йому було пошукати молоденького мамонта»,— подумав Сем, витягаючи з-поміж зубів волокна. Зітхнувши, він відсунув тарілку.