Скоро буде нове голосування, і напруга в повітрі висіла густіша за дим. Біля вогню сидів Котер Пайк в оточенні розвідників зі Східної варти. Сер Деніс Малістер сів біля дверей у меншому гурті вояків з Тінявої вежі. Найкраще місце було у Джаноса Слінта, збагнув Сем: не надто близько до вогню й подалі від протягів. З тривогою Сем помітив поряд зі Слінтом Бовена Марша, блідого й виснаженого, досі з забинтованою головою,— він пильно слухав лорда Джаноса. Коли Сем сказав про це друзям, Пип мовив:
— А ти он туди поглянь: сер Алісер перешіптується з Отелом Ярвиком.
По вечері мейстер Еймон підвівся й запитав, чи ніхто з братів не хоче нічого сказати, перш ніж знову проведуть голосування. На ноги зіп’явся Стражденний Ед, з кам’яним обличчям, похмурий як завше.
— Я просто хочу сказати усім, хто хоче за мене голосувати, що з мене буде жахливий лорд-командувач. Але так само і з решти.
За ним підвівся Бовен Марш, одну руку поклавши лорду Слінту на плече.
— Браття і друзі, я прошу викреслити моє ім’я з цього голосування. Рана в мене досі не загоїлася, та й завдання це для мене завелике, боюся... на відміну від лорда Джаноса, який багато років командував золотими плащами на Королівському Причалі. Нумо всі підтримаймо його.
З того кінця приміщення, де сидів Котер Пайк, почулося сердите буркотіння, а сер Деніс, поглянувши на одного зі своїх товаришів, похитав головою. «Запізно, шкоди вже завдано». А де ж це Джон, думав Сем, чому його немає?
Більшість братів грамоти не знали, тож за традицією голосування проводилося вкиданням жетонів у великий череватий казан, якого приволочили з кухні Трипалий Гоб з Оуеном Одоробалом. Барила з жетонами стояли в куті за завіскою, щоб робити вибір можна було так, що ніхто не бачить. Якщо хтось був у цей час на роботі, дозволялося попросити друга зробити вибір за тебе, тож дехто брав собі два, три, навіть чотири жетони, а сер Деніс і Котер Пайк голосували за свої гарнізони, які лишили на місцях.
Коли нарешті в залі нікого не зосталося, Сем і Клайдас перекинули казан перед мейстром Еймоном. На стіл посипалися мушлі, камінчики й мідні пенні. Еймонові зморшкуваті руки сортували їх з неочікуваною спритністю, відсуваючи мушлі сюди, камінчики туди, пенні в один бік, а поодинокий наконечник стріли, гвіздок чи жолудь — у другий. Сем з Клайдасом перераховували купки, кожен записуючи свій результат.
Сьогодні була Семова черга першим називати свої підсумки.
— Двісті три за сера Деніса Малістера,— сказав він.— Сто шістдесят дев’ять за Котера Пайка. Сто тридцять сім за лорда Джаноса Слінта, сімдесят два за Отела Ярвика, п’ять за Трипалого Гоба і два за Стражденного Еда.
— У мене вийшло сто шістдесят вісім за Котера Пайка,— сказав Клайдас.— Тобто за моїм підрахунком бракує двох голосів, а за Семовим — одного.
— Сем порахував правильно,— сказав мейстер Еймон.— Не голосував Джон Сноу. Та це не має значення. Ніхто не перемагає.
Сем радше відчув полегшення, ніж розчарування. Навіть за підтримки Бовена Марша лорд Джанос і досі був на третьому місці.
— А хто ці п’ятеро, які й досі голосують за Трипалого Гоба? — поцікавився він.
— Брати, які хочуть забрати його подалі від кухні? — мовив Клайдас.
— Відучора сер Деніс утратив десять голосів,— зауважив Сем.— А Котер Пайк — майже двадцять. Це недобре.
— Недобре для їхніх надій стати лордом-командувачем — це без сумніву,— сказав мейстер Еймон.— Але врешті-решт може бути добре для Нічної варти. Не нам про це судити. Десять днів — не так уже й довго. Було колись — вибори тривали майже два роки, було десь сімсот голосувань. Всьому свій час, брати ухвалять рішення.
«Так,— подумав Сем,— тільки яке рішення?»
Згодом, сидячи за кухлем розведеного вина в самотній Липовій келії, Сем піймав себе на тому, що в нього розв’язався язик і він почав що міркувати вголос.
— Котер Пайк і сер Деніс Малістер втрачають підтримку, але вони й досі мають на двох майже дві третини голосів,— сказав він Пипу та Грену.— І той, і той міг би стати добрим лордом-командувачем. Хтось має переконати одного з них, щоб зняв свою кандидатуру на користь другого.
— Хтось? — із сумнівом мовив Грен.— І хто саме?
— Грен такий тупий, що думає: цей хтось, либонь, він сам,— сказав Пип.— Коли хтось вирішить питання з Пайком і Малістером, йому слід ще й переконати короля Станіса одружитися з королевою Серсі.
— Король Станіс одружений,— запротестував Грен.
— От що мені з ним робити, Семе? — зітхнув Пип.
— Котер Пайк і сер Деніс один одного недолюблюють,— уперто сперечався Грен.— Сваряться через усе.
— Так, але тільки тому, що по-різному бачать, як буде найкраще для Варти,— сказав Сем.— Якби ми їм пояснили...
— Ми? — перепитав Пип.— Коли це «хтось» перетворився на «ми»? Я ж балаганна мавпа, ти забув? А Грен... ну, це Грен,— він посміхнувся до Сема й поворушив вухами.— А от ти... ти — син лорда, до того ж мейстрів стюард...
— І Сем Смертовбивця,— мовив Грен.— Ти вбив Чужого.
— Це драконове скло його вбило,— всоте повторив Сем.
— Лордів син, мейстрів стюард і Сем Смертовбивця,— міркував Пип.— Ти з ними, либонь, і справді міг би поговорити...
— Міг би,— сказав Сем похмуро, як Стражденний Ед,— якби не боявся до них підійти.
Джон
Джон з мечем у руці повільно кружляв навколо Шовка, змушуючи його розвернутися.
— Підніми щита,— звелів він.
— Він заважкий,— пожалівся старгородський хлопець.
— Важкий, бо має зупинити меча,— пояснив Джон.— А тепер піднімай його.
Він зробив крок уперед, рубонув мечем. Шовк вчасно рвонув щита вгору, зловивши удар обідком, і сам махнув мечем, цілячи Джонові в ребра.
— Добре,— похвалив Джон, відчувши міць удару на своєму щиті.— Добрий удар. Але треба налягати всім тілом. Якщо вкладеш у крицю всю свою вагу, зможеш завдати значно більшої шкоди, ніж просто махнувши рукою. Ну ж бо, спробуй ще раз, але тримай щита вище, бо я тобі як заціджу — голова мов дзвін загуде...
Але Шовк у відповідь відступив і підняв забороло.
— Джоне,— сказав він стурбованим голосом.
Коли Джон розвернувся, позаду стояла вона в оточенні дюжини людей королеви. Не дивно, чому так тихо стало у дворі. Джон уже бачив Мелісандру вечорами біля священного багаття, бачив її мигцем у замку, але ще жодного разу — так близько. «А вона вродлива»,— подумав він... та було щось дуже тривожне в її червоних очах.
— Король хоче говорити з тобою, Джоне Сноу.
Джон застромив тренувального меча в землю.
— Можна мені перевдягнутися? В такому вигляді не годиться ставати перед королем.
— Ми чекаємо тебе нагорі на Стіні,— сказала Мелісандра. «Ми,— подумав Джон,— а не він. Усе так, як і кажуть. Оце справжня королева, а не та, яку він лишив у Східній варті».
Повісивши кольчугу й кірасу в зброярні, Джон повернувся до себе в келію, скинув просяклий потом одяг і вбрався в чистий чорний однострій. У клітці буде холодно й вітряно, знав він, а на крижаній горі ще холодніше й вітряніше, тож він обрав важкий плащ із каптуром. Останнім він узяв Довгопазура, закинувши байстрючий клинок собі за спину.
Мелісандра чекала на нього біля підніжжя Стіни. Людей королеви вона відіслала геть.
— Що від мене потрібно його світлості? — поцікавився Джон, заходячи у клітку.
— Усе, що ти маєш, Джоне Сноу. Він-бо король.
Зачинивши дверцята, він потягнув за мотузку. Лебідка почала обертатися. Вони поїхали вгору. День був ясний, Стіна плакала: її поверхнею струменіли довгі цівки води, зблискуючи на сонці. В тісноті залізної кліті Джон шкірою відчував присутність червоної жінки. «Від неї навіть пахне червоним». Цей запах нагадав йому Мікенову кузню: так пахло розжареним до червоного залізом, так пахло димом і кров’ю. «Поцілована вогнем»,— подумав Джон, пригадавши Ігритту. Вітер шарпнув довгу червону Мелісандрину мантію і почав ляскати нею об ноги Джона, який стояв поряд.