Жорсткі слова розвіяли всю прихильність, яку Джон почав відчувати до Станіса.
— Я любив свого брата,— мовив він.
— Як і я — свого. Але вони — це вони, а ми — це ми. Я — єдиний законний король Вестеросу, і на півночі, і на півдні. А ти — байстрюк Неда Старка,— Станіс утупився в нього своїми синіми очима.— Тайвін Ланістер призначив Руза Болтона хранителем Півночі як винагороду за те, що той зрадив твого брата. По смерті Балона Грейджоя залізні гризуться між собою, але й досі тримають Кейлінський Рів, Пущанський Насип, Торенів Квадрат і більшість Скелястого узбережжя. Землі твого батька спливають кров’ю, а в мене бракує і сили, і часу загоїти ці рани. Тому мені потрібен лорд Вічнозиму. Лояльний лорд Вічнозиму.
«Він дивиться на мене»,— вражено збагнув Джон.
— Вічнозиму більше немає. Його спалив Теон Грейджой.
— Граніт спалити не так легко,— мовив Станіс.— Замок з часом можна відбудувати. Лорд — це не мури, це людина. Ваші північани мене не знають і підстав мене любити не мають, але мені потрібна вся їхня потуга в прийдешніх битвах. Мені потрібен син Едарда Старка, щоб поставити їх під мої прапори.
«Він хоче зробити мене лордом Вічнозиму». Шарпав вітер, а у Джона так паморочилось у голові, що здалося — зараз він злетить зі Стіни.
— Ваша світлосте,— сказав він.— Ви одне забуваєте. Я — Сноу, а не Старк.
— Це ти дещо забуваєш,— озвався король Станіс.
Мелісандра поклала теплу долоню Джонові на руку.
— Змахом руки король здатен стерти з людини пляму незаконнонародженості, лорде Сноу.
«Лорд Сноу». Так його прозвав сер Алісер Торн, глузуючи з його позашлюбного народження. Чимало братів підхопили прізвисько — хтось із любов’ю, хтось — аби дошкулити. Та зненацька це прізвисько зовсім по-новому зазвучало у Джонових вухах. Зазвучало... по-справжньому.
— Так,— мовив він невпевнено,— вже були випадки, щоб королі узаконювали байстрюків, але... Я ж усе-таки брат Нічної варти. Я навколішках перед серце-деревом дав обітницю, що не володітиму землями й не народжу дітей.
— Джоне,— нахилилася Мелісандра так близько, що відчувалося тепло її подиху.— Єдиний істинний бог — це Р’глор. Обітниця, дана дереву, варта не більше, ніж обітниця, дана черевикам. Відкрий своє серце та впусти в нього світло Царя. Спали всі ці віродерева та прийми Вічнозим як дар Царя світла.
Коли Джон був зовсім маленький — замалий, аби розуміти, що таке бути байстрюком,— він часто мріяв, що колись Вічнозим може належати йому. Подорослішавши, він почав соромитися тих мрій. Вічнозим перейде Робу і його синам, а якщо він помре бездітний, то Брану чи Рикону. Після них ідуть Санса з Арією. Навіть мріяти про це здавалося віроломністю, так наче Джон у душі зраджував їх, бажаючи їм смерті. «Я цього ніколи не прагнув,— думав він, стоячи перед синьооким королем і червоною жінкою.— Я любив Роба, любив їх усіх... Я ніколи не зичив їм лиха, але воно їх спіткало. І нині лишився я один». Йому досить було сказати одне слово — і він стане Джоном Старком і ніколи вже не буде Сноу. Досить було присягнути на вірність цьому королю — і Вічнозим належатиме йому. Досить було...
...знову зрадити свою обітницю.
І цього разу вже по-справжньому. Щоб отримати батьків замок, він має відвернутися від батькових богів.
Король Станіс задивився знову на північ, а його золотий плащ розмаявся за плечима.
— Можливо, я помилився в тобі, Джоне Сноу. Ми обидва знаємо, як кажуть про байстрюків. Можливо, тобі бракує батькової честі чи братової військової вправності. Але ти — зброя, дана мені Царем світла. Я відшукав тебе тут, як ти біля підніжжя Кулака відшукав пакунок з драконовим склом, і я з тебе скористаюся. Навіть Азор Агай не переміг у своїй війні самотужки. Я вбив тисячу дикунів, ще тисячу взяв у полон, решту розігнав, але ми обидва знаємо, що вони повернуться. Мелісандра бачила це в полум’ї. Отой Тормунд Грім-кулак, швидше за все, просто зараз збирає їх і планує нову атаку. А що більше ми одні одних виснажимо, то слабші будемо, коли нападе справжній ворог.
Джон і сам це розумів.
— Як скажете, ваша світлосте.
Він не розумів, куди хилить король.
— Поки твої брати сперечалися, хто має їх очолити, я розмовляв з Мансом Рейдером,— Станіс скреготнув зубами.— Упертий він і гоноровий. Він не лишає мені вибору, як тільки віддати його полум’ю. Але ми взяли й інших бранців, інших ватажків. Отого, що називається кістяним лордом, кількох кланових вождів, нового магнара Тенійського. Твоїм братам це не сподобається, так само як і лордам твого батька, але я маю намір пропустити дикунів через Стіну... тих, хто присягне на вірність, дасть слово не порушувати королівського миру й королівських законів і прийме Царя світла як свого бога. Навіть велетів, якщо оті їхні дебелі коліна здатні зігнутися. Їх я оселю в Дарі, коли видеру його з рук вашого нового лорда-командувача. Коли здіймаються холодні вітри, жити нам і помирати разом. Час укласти союз проти спільного ворога,— він глянув на Джона.— Ти згоден?
— Батько мріяв знову заселити Дар,— визнав Джон.— Вони з дядьком Бендженом неодноразово про це говорили.
«Щоправда, він не думав заселяти Дар дикунами... але ж він і не кочував з дикунами». Джон не дурив себе: дикуни будуть підданими непокірливими, а сусідами небезпечними. Але, якщо поставити руді коси Ігритти проти холодних блакитних очей блідавців, вибір зробити легко.
— Я згоден.
— Добре,— мовив король Станіс,— бо найкращий спосіб скріпити майбутній союз — це шлюб. Я збираюся одружити лорда Вічнозиму з дикунською королівною.
Мабуть, Джон кочував з вільним народом занадто довго: він не зміг стримати сміху.
— Ваша світлосте,— сказав він,— полонянка вона чи ні, та якщо ви гадаєте, що просто можете віддати Вал за мене, боюся, ви замало знаєте про дикунок. Як хто воліє з нею одружитися, має бути готовий залізти до неї у вікно на вежі й винести її звідти на вістрі меча...
— «Хто»? — Станіс зміряв його поглядом.— Тобто ти з дівчиною одружуватися не збираєшся? Попереджаю: вона входить у ціну, яку ти маєш заплатити, якщо хочеш отримати батькове ім’я і батьків замок. Цей шлюб необхідний, щоб заручитися вірністю наших нових підданих. Ти відмовляєш мені, Джоне Сноу?
— Ні,— поспішно мовив Джон. Король-бо говорив про Вічнозим, а од Вічнозиму відмовитися не так легко.— Просто... все сталося так несподівано, ваша світлосте. Можна мені трохи часу на роздуми?
— Як скажеш. Але думай швидше. Я не з терплячих, як дуже скоро пересвідчаться твої брати,— Станіс поклав Джонові на плече тонку кістляву руку.— Нікому нічого не розповідай про сьогоднішню розмову. Нікому. А коли повернешся, тобі досить буде прихилити коліно, покласти свого меча мені під ноги й віддатися мені на службу, і підведешся ти Джоном Старком, лордом Вічнозиму.
Тиріон
Почувши крізь товсті дерев’яні двері камери галас, Тиріон Ланістер приготувався до смерті.
«Давно пора,— подумав він.— Ну ж бо, ну ж бо, покладіть уже цьому край». Він підвівся. Ноги заклякли від довгого перебування в зігнутому стані. Нахилившись, Тиріон потер їх, розганяючи колючки. «Не йти ж на плаху спотикаючись!»
Цікаво, думав він, його уб’ють просто тут, у темряві, чи все-таки потягнуть у місто, щоб сер Ілін Пейн одрубав йому голову там? Після цього балагану, який звався судом, люба сестричка й ласкавий батько, може, вирішать позбутися Тиріона тихо, не ризикувати публічною стратою. «Я ж бо, якщо мені дозволять сказати останнє слово, можу таки розповісти декілька цікавих речей». Та чи підуть вони на таку дурість?
Задеренчали ключі, двері з рипінням відчинилися всередину, й Тиріон притиснувся спиною до вогкої стіни, шкодуючи, що не має зброї. «Але я можу кусатися й ногами хвицати. Помру зі смаком крові в роті, а це вже щось». Шкода, що не спадали на думку які-небудь палкі останні слова. «В дупу вас усіх!» навряд чи забезпечить йому місце в історії.
На обличчя йому впало світло смолоскипа. Він затулив очі рукою.