— Якби ти не вбрався в чорне, з тебе був би цінний заручник,— замислено глянув на нього Станіс.
— Але він таки вбрався в чорне,— зауважив мейстер Еймон.
— І я це добре знаю,— сказав король.— Я знаю набагато більше, ніж ви собі уявляєте, Еймоне Таргарієн.
Старий похилив голову.
— Я просто Еймон, сір. Клеплючи ланки мейстерського ланцюга, ми відмовляємося від прізвища свого дому.
Король коротко кивнув, мовляв: знаю і мене це не обходить.
— Мені переказували, оту істоту ти зарізав обсидіановим кинджалом,— мовив він до Сема.
— Т-так, ваша світлосте. Його мені дав Джон Сноу.
— Драконове скло,— мелодійно засміялася червона жінка.— «Мерзлий вогонь» — ось як воно називається валірійською. Не дивно, що воно — прокляття цих холодних дітей Чужого.
— На Драконстоні, де мій престол, у старих тунелях під горою є чимало обсидіану,— мовив король до Сема.— Уламки, брили, пласти. Наскільки пригадую, він переважно чорний, хоча трапляється і зелений, і червоний, навіть фіолетовий. Я вже написав серу Роланду, моєму каштеляну, щоб починав видобуток. Боюся, довго мені Драконстон не втримати, але поки замок не впав, Цар світла, може, дозволить нам добути «мерзлого вогню» достатньо, аби протистояти тим істотам.
Сем прокашлявся.
— С-сір... Кинджал... коли я хотів заколоти блідавця, драконове скло просто тріснуло.
— Некромантія «оживляє» блідавців,— посміхнулася Мелісандра,— та лишаються вони мертвяками з плоті й крові. З ними впорається криця й вогонь. А от ті, кого ви звете Чужими, це дещо інше.
— Демони зі снігу, криги й холоду,— сказав Станіс Баратеон.— Прадавній ворог. Єдиний ворог, який зараз важить,— він знову кинув на Сема оцінювальний погляд.— Мені казали, ви з тою дівчиною-дикункою пройшли попід Стіною, крізь якусь чарівну браму.
— Крізь Ч-чорну браму,— затинаючись, озвався Сем.— Під Ночефортом.
— Ночефорт — найбільший і найстаріший замок на Стіні,— сказав король. Саме там і буде мій престол на час війни. Ти мені покажеш цю браму.
— Я...— мовив Сем.— Я п-покажу, якщо...
«Якщо вона і досі там. Якщо вона відчиниться перед людиною не в чорному. Якщо...»
— Покажеш,— відтяв Станіс.— Я скажу коли.
— Ваша світлосте,— усміхнувся мейстер Еймон,— поки ми не пішли, хочу запитати: ви не зробите нам честь — не покажете нам цей чудовний клинок, про який ми всі так багато наслухалися?
— Хочете поглянути на Світлоносця? Ви, сліпий?
— Сем буде мені за очі.
Король нахмурився.
— Всі вже його бачили, то чом би і сліпому не подивитися?
Його ремінь з піхвами висів на гачку біля коминка. Король зняв його й витягнув довгого меча. Криця чиркнула об дерево та шкіру, і світлицю переповнило сяйво: воно мерехтіло й мінилося — танок золотого, жовтогарячого й червоного світла, яскравих кольорів вогню.
— Розповідай, Семвеле,— торкнувся хлопцевої руки мейстер Еймон.
— Світиться,— приглушеним голосом мовив Сем.— Наче у вогні. Полум’я немає, але криця зблискує і спалахує золотим, червоним і жовтогарячим, як сонячна доріжка на воді, тільки ще гарніше. Шкода, що ви не бачите, мейстре.
— Тепер бачу, Семе. Меч, повний сонячного світла. Яке приємне видовище! — старий сухо уклонився.— Ваша світлосте. Міледі. Дуже люб’язно з вашого боку.
Щойно король Станіс заховав блискучого меча у піхви, кімната мов потемніла, і це попри сонце, яке лилося у вікна.
— От і добре, тепер ви бачили. Можете повертатися до своїх обов’язків. І пам’ятайте, що я вам сказав. Або брати оберуть лорда-командувача вже сьогодні, або дуже пошкодують.
Поки Сем допомагав мейстру Еймону спускатися вузькими гвинтовими сходами, той глибоко замислився про щось. А от коли вони перетинали двір, він мовив:
— Я не відчув жару. А ти, Семе?
— Жару? Від меча? — Сем почав пригадувати.— Повітря навколо мерехтіло, як біля розпеченої жаровні.
— Але жару не відчувалося, ні? І піхви, в яких зберігається меч, вони ж із дерева та шкіри, так? Я чув характерний звук, коли його світлість діставав меча. Шкіра була не обвуглена, Семе? Дерево не обпалене, не почорніло?
— Ні,— визнав Сем.— Принаймні я такого не бачив.
Мейстер Еймон кивнув. Повернувшись назад у покої, він попросив Сема розпалити коминок і допомогти йому всістися в крісло біля вогню.
— Важко бути таким старим,— зітхнув він, умощуючись на подушках.— А ще важче бути сліпим. Я скучив за сонцем. І за книжками. Більше за все мені бракує книжок,— сказав Еймон і махнув рукою.— До виборів ти мені більше не знадобишся.
— Вибори... Мейстре, невже ви нічого не можете зробити? Оте все, що король розповів про лорда Джаноса...
— Я не забув,— сказав мейстер Еймон,— але ж, Семе, я — мейстер, я вдягнув ланцюга і дав обітницю. Мій обов’язок — давати поради лорду-командувачу, хай хто ним стане. Не годиться мені надавати перевагу комусь одному з претендентів.
— Я не мейстер,— мовив Сем.— А я можу щось зробити?
Еймон звів білі сліпі очі на Семове обличчя та м’яко усміхнувся.
— Ну, не знаю, Семвеле. А ти можеш?
«Можу,— подумав Сем.— Мушу». І він мав право щось зробити. Але якщо він завагається, то потім точно не набереться мужності. «Я — вояк нічної варти,— нагадав він собі, квапливо перетинаючи двір.— Так. Я зможу». Були часи, коли він починав тріпотіти й белькотіти від одного погляду лорда Мормонта, але то був давній Сем, до Кулака Перших Людей і Крастерової фортеці, до блідавців і Холоднорукого, до Чужого на мертвому коні. Нині Сем уже сміливіший. «Жиллі робить мене хоробрішим»,— сказав він Джонові. І то було правдою. Мусило бути правдою.
Котер Пайк був страшніший за решту двох командувачів, тож Сем спершу пішов до нього, поки не розгубив рішучості. Котера він знайшов у Щитодворі: той грав у кості з трьома братами зі Східної варти та з рудочубим сержантом, який прибув з Драконстону зі Станісом.
Та коли Сем попросив дозволу з ним перемовитися, Пайк гаркнув наказ, і решта вояків, забравши кості й монети, подалися геть.
Ніхто б не назвав Котера Пайка вродливим, хоча тіло під заклепаним панциром і бриджами з грубого полотна було струнке, міцне й жилаве. Очі він мав маленькі та близько посаджені, ніс поламаний, а мисик волосся на чолі гострий, як вістря списа. Обличчя його було жахливо побите віспою, а борідка, яка мала би приховати віспини, виросла ріденька та клочкувата.
— Сем Смертовбивця! — привітався Котер.— Ти впевнений, що ти Чужого вбив, а не снігового лицаря, виліпленого якимось малюком?
«Початок не дуже».
— Його вбило драконове скло, мілорде,— слабеньким голосом пояснив Сем.
— Ну так, звісно. Ну що ж, забудьмо, Смертовбивце. Тебе прислав до мене мейстер?
— Мейстер? — Сем ковтнув.— Я... я щойно від нього, мілорде.
Це була така собі напівправда, і якщо Пайк хоче трактувати її по-своєму, може, більше буде схильний вислухати. Зробивши глибокий вдих, Сем випалив своє прохання.
Та не встиг він і двадцятьох слів промовити, як Пайк урвав його.
— Ти хочеш, аби я уклінно цілував поділ Малістерового пишного плаща, так? Я міг би здогадатися! Ви, лордійчуки, всі збиваєтеся в отари, як вівці. Ну, перекажи Еймону, що він марнує свої сили і мій час. Якщо хтось і має зняти свою кандидатуру, то це Малістер. Він уже в біса застарий для такої роботи, може, тобі слід переказати це йому. Оберемо його — і, може так статися, за рік нам доведеться обирати когось нового.
— Він старий,— погодився Сем,— але ж він д-досвідчений.
— Хіба що в сидінні у себе на вежі й перебиранні карт. Що він планує робити — писати блідавцям листи? Він лицар, це все добре й гарно, але він не боєць, і мені до дупи, що він п’ятдесят років тому когось там скинув з коня на якомусь дурнуватому турнірі. Всі його битви виграв Піврукий, це й сліпому видно. А нам тепер, коли у нас на шиї той клятий король, боєць потрібен більш ніж колись. Сьогодні він захотів руїни і порожні поля, але чого захоче його світлість завтра? Гадаєш, у Малістера стачить духу повстати проти Станіса Баратеона і тої червоної сучки? У мене точно не стане, — розреготався він.