Переважно він і сам добре давав здачі, хотілося Джону вірити, але не сьогодні. Уночі він майже не спав: годину покрутившись у ліжку, уже й не намагався заснути, а натомість одягнувся й, поки не зійшло сонце, походжав нагорі на Стіні, борючись зі звабливою пропозицією Станіса Баратеона. А тепер недосип давався взнаки, й Емет безжально ганяв його по двору, змушуючи задкувати від ударів, які сипалися один за одним, і час до часу добряче припечатуючи його ще й щитом. У Джона від ударів уже рука затерпла, і з кожною хвилиною тупий тренувальний меч, здавалося, важчає.
Він уже готовий був опустити клинок і попросити перепочинку, коли Емет завдав оманливого удару знизу, а потім понад щитом люто різонув справа наліво, поціливши Джона у скроню. Джон заточився; від сили удару дзвеніли і шолом, і голова. На якусь мить світ у прорізі для очей розмився.
І раптом він перенісся в минуле, назад у Вічнозим: він був у підбитій шкірянці замість кольчуги й кіраси. Меч у нього був дерев’яний, і стояв перед Джоном Роб, а не Залізний Емет.
Щоранку тренувалися вони разом, відколи навчилися ходити: Сноу і Старк кружляли й рубалися у дворах Вічнозиму, репетували й реготалися, а було і плакали, коли ніхто не бачив. Стинаючись у поєдинку, вони були не маленькими хлопчиками, а лицарями й могутніми звитяжцями. «Я — королевич Еймон Лицар-Дракон»,— гукав Джон, а Роб кричав у відповідь: «А я — Флоріян Фігляр». Або ж Роб казав: «Я — Юний Дракон»,— і Джон відповідав: «А я — сер Ріям Редвин».
Того ранку Джон гукнув перший. «Я — лорд Вічнозиму!» — крикнув він, як робив це вже сотні разів. Та тільки цього разу Роб відповів: «Ти не можеш бути лордом Вічнозиму, бо ти — байстрюк. Міледі-мама каже, тобі ніколи не стати лордом Вічнозиму».
«А я гадав, що вже й забув це»,— думав зараз Джон. У роті відчувалася кров від удару, якого він отримав.
Урешті-решт Гальдеру з Конем довелося відтягувати його від Залізного Емета, тримаючи з двох боків попід руки. Розвідник сидів на землі причмелений, щит у нього розлетівся мало не на друзки, забороло на шоломі збилося набік, а меч валявся за шість ярдів од них.
— Джоне, досить! — волав Гальдер.— Він на землі, ти його роззброїв. Досить!
«Ні. Недосить. Ніколи недосить». Джон випустив меча.
— Вибачте,— пробурмотів він.— Емете, ти поранений?
Залізний Емет стягнув пом’ятого шолома.
— Що саме в слові «здаюся» тобі було незрозуміло, лорде Сноу? — сказав він, але сказав це приязно. Емет узагалі був приязним хлопцем і любив мелодію мечів.— Воїне оборони,— застогнав він,— отепер я розумію, як мав почуватися Кворин Піврукий.
Але це було вже занадто. Вирвавшись із рук друзів, Джон сам-один пішов у зброярню. У вухах і досі дзвеніло від удару, завданого Еметом. Сівши на лавку, він схилив голову на долоні. «Чого я такий лютий? — питав він себе, але то було дурне запитання.— Лорд Вічнозиму. Я можу стати лордом Вічнозиму. Батьковим спадкоємцем».
Але в уяві його постало обличчя не лорда Едарда, а леді Кетлін. Своїми глибокими синіми очима та твердим холодним ротом вона трохи нагадувала Станіса. «Залізна,— подумав Джон,— але крихка». Вона дивилася на нього так, як дивилася у Вічнозимі, коли він перевершував Роба на мечах, чи в арифметиці, чи в чому завгодно. «Хто ти? — завжди читалося в цьому погляді.— Тобі тут не місце. Чого ти тут?»
Друзі й досі були у дворі. Але Джон не відчував у собі сили зараз із ними зустрітися. Зі зброярні він вийшов через чорний хід, спустившись короткими сходами до «хробачих ходів» — тунелів, які під землею з’єднували замкові фортеці й вежі. Це була коротка дорога до лазні, де Джон пірнув у холодну воду, щоб змити піт, а тоді довго відмокав у гарячій купелі. Тепло трохи приглушило біль у м’язах, і Джонові пригадалися мулисті ставки у богопралісі, що завжди булькали й парували. «Вічнозим,— знову подумав він.— Теон побив і попалив його, але я можу все відновити». І батько б напевне цього бажав, і Роб. Не хотіли б вони, щоб замок лишився в руїнах.
«Ти не можеш бути лордом Вічнозиму, бо ти — байстрюк»,— знову пролунав у вухах Робів голос. Кам’яні королі зі своїми гранітними язиками гарчали на Джона: «Тобі тут не місце. Це все не твоє». Заплющивши очі, Джон бачив серце-дерево з білими гілками, червоним листям і суворим ликом. «Віродерево — серце Вічнозиму»,— завжди казав лорд Едард... але для того, щоб урятувати замок, Джонові доведеться вирвати священне дерево з корінням і згодувати голодному вогненному богові червоної жінки. «Я не маю права,— думав Джон.— Вічнозим належить давнім богам».
Відлуння голосів від склепіння повернуло його назад у Чорний замок.
— Не знаю,— казав чоловік хрипким від сумнівів голосом.— Може, якби я знав його краще... Лорд Станіс нічого доброго про нього не говорив, от що я тобі скажу.
— Коли це Станіс Баратеон узагалі про когось щось добре говорив? — твердий голос сера Алісера не впізнати було неможливо.— Якщо ми дозволимо Станісу призначити нам лорда-командувача, ми станемо його прапороносцями, хіба що не називатимемося так. Тайвін Ланістер цього не подарує, а ти ж розумієш, що врешті-решт переможе лорд Тайвін. Він уже одного разу здолав Станіса на Чорноводді.
— Лорд Тайвін прихильний до Слінта,— сказав Бовен Марш переляканим, стривоженим голосом.— Можу вам листа його показати, Отеле. «Наш вірний друг і слуга»,— ось як він його називає.
Джон Сноу рвучко сів, і всі троє закам’яніли, зачувши сплеск.
— Мілорди,— з холодною чемністю привітався Джон.
— Що ти тут робиш, байстрюче? — запитав Торн.
— Купаюся. Але я не заважатиму вам плести інтриги,— Джон виліз із купелі, витерся, вдягнувся й лишив трійцю змовлятися далі.
Надворі він збагнув, що навіть не знає, куди йти. Проминув кістяк Вежі лорда-командувача, де колись урятував Старого Ведмедя від мерця; потім місце, де з сумною усмішкою на вустах померла Ігритта; потім Королівську вежу, де вони з Шовком і Глухеньким Диком Фолардом чекали на магнара з його тенійцями; потім купу обгорілих решток великих дерев’яних сходів. Внутрішня брама була відчинена, отож Джон пірнув у тунель попід Стіною. Він відчував навколо холод, тиснула вага отієї всієї криги над головою. Проминув місце, де билися й загинули разом Донал Ной і Маґ Могутній; пірнув у нову зовнішню браму та знову вийшов на холодне сонце.
Тільки тут він дозволив собі зупинитися, перевести дух, подумати. «Отел». Ярвик не міг похвалитися твердими переконаннями, якщо не йшлося про дерево, камінь і будівельний розчин. Старий Ведмідь це знав. Торн і Марш його схилять на свій бік, Ярвик підтримає лорда Джаноса, і тоді лорда Джаноса оберуть лордом-командувачем. «І що ж лишається мені, як не Вічнозим?»
Під Стіною пролітав вітер, шарпав Джона за плащ. Хлопець відчував, як від криги йде холод — точно як від вогню йде тепло. Натягнувши каптур, Джон пішов далі. Пообіддя переходило у вечір, і сонце на заході скотилося нижче. За сотню ярдів попереду розташувався табір, у якому король Станіс ув’язнив дикунів, огородивши їх ровами, частоколом і високими дерев’яними парканами. Ліворуч виднілися три величезні вогнища, де переможці спалювали тіла дикунів, які загинули під Стіною,— і здоровезних велетів у шкурах, і маленьких рогоногих — усіх. Поле бою і досі стояло пусткою: лише обгорілий бур’ян і затвердла смола,— але Мансові люди повсюди полишали свої сліди: он подерта шкура — певно, шматок від намету, а он обушок велета, колесо від колісниці, зламаний спис, купа мамонтового лайна. На узліссі примарного лісу, де стояли намети, Джон відшукав дубовий пеньок і сів.
«Ігритта хотіла зробити з мене дикуна. Станіс хоче зробити з мене лорда Вічнозиму. А чого хочу я?» Сонце повзло по небу, щоб сховатися за Стіною, яка на заході вигиналася, повторюючи лінію пагорбів. Джон спостерігав, як височенний масив криги почав у призахідних променях змінювати барви на червоні й рожеві. «Чого я волів би: щоб мене, як перекинчика, повісив лорд Джанос, чи зрадити обітницю, одружитися з Вал і стати лордом Вічнозиму?» З такого погляду вибір здавався легким... а якби жива була Ігритта, може, він був би навіть легший. Вал же Джон зовсім не знає. Її врода приємна для ока, звісно, та й вона була сестрою королеви Манса Рейдера, а все-таки...