«Якщо я хочу домогтися її кохання, мені доведеться її красти, зате вона може народити мені дітей. Може, одного дня я потримаю на руках рідного сина». Про сина Джон і не наважувався мріяти, відколи вирішив прожити життя на Стіні. «Я міг би назвати його Робом. Вал, звісно, захоче забрати собі й сестриного сина, тож ми могли б узяти його за годованця у Вічнозим, і хлопчика Жиллі також. І Семові не доведеться брехати. Для Жиллі ми б теж підшукали місце, й раз на рік абощо Сем би міг приїздити її провідати. Мансів і Крастерів сини виросли б разом, як брати — як ми колись із Робом».
І Джон зрозумів: саме цього він і хоче. Ніколи в житті нічого так сильно не прагнув. «Я цього хотів завжди,— винувато подумав він.— Хай простять мені боги». Нутро роздирав голод — гострий, як лезо з драконового скла. Голод... він відчувався фізично. Хотілося їсти: хотілося здобичі — червоного од крові оленя, від якого тхнуло страхом, або ж гордого й зухвалого лося. Хотілося вбити й натоптати живіт свіжиною, запити гарячою темною кров’ю. На саму думку про це у роті набралася слина...
Минула довга мить, заки Джон збагнув, що ж відбувається. А коли таки зрозумів, він скочив на ноги.
— Привиде?
Джон обернувся до лісу — і звідти, з зеленого присмерку, безшумно вибіг деривовк, і з його розтуленої пащеки вихоплювалася тепла біла пара.
— Привиде! — загукав Джон, і деривовк помчав до нього. Він схуд, але й підріс; рухався він безшумно, тільки сухе листя хрустіло під лапами. Підбігши, він стрибнув на Джона, і двійця почала борюкатися на брунатній траві, серед довгих тіней, а над головою вже висипали зірки.— Боги, вовче, де ти був? — заговорив Джон, коли Привид нарешті припинив шарпати його за руку.— Я вже думав, ти помер мені, як Роб, Ігритта й усі інші. Я тебе геть не відчував відтоді, як переліз Стіну, ти мені навіть не снився.
Деривовк не відповів, тільки лизнув Джона в обличчя язиком, наче мокрою тертушкою провів, а його очі в останніх променях світилися, як два великі червоні сонця.
«Червоні очі,— тут усвідомив Джон,— але не такі, як у Мелісандри». У вовка очі були як у віродерева. Червоні очі, червоний писок, біле хутро. Кров і кістка, як віродерево. «Він точно належить давнім богам, цей мій вовк». І він єдиний серед деривовків був білий. Шістьох вовченят знайшли вони з Робом у снігах пізнього літа: п’ятеро були сіро-чорно-бурі — за числом п’ятьох Старків, а от один білий — білий як сніг. «Як Сноу».
І тоді Джон отримав відповідь на своє питання.
Попід Стіною люди королеви вже запалювали священне вогнище. Джон бачив, як з тунелю разом з королем випірнула Мелісандра, щоб читати молитви, які, вона вірила, відженуть темряву.
— До мене, Привиде,— гукнув Джон до вовка.— Ходімо. Ти голодний, я знаю. Я це відчув.
Вони удвох побігли до брами, по широкому колу обминаючи вогнище, чиє полум’я своїми пазурами шкрябало черево ночі.
Вояків короля у дворах Чорного замку було чимало. Коли Джон проходив повз, вони завмирали, роззявивши рота. Ніхто з них зроду не бачив деривовка, збагнув Джон, а Привид був удвічі більший за звичайних вовків, що водилися в їхніх південних листяних лісах. Наближаючись до зброярні, Джон звів погляд і побачив у вікні на вежі Вал. «Вибач,— подумав він.— Я не той, хто вкраде тебе звідти».
У тренувальному дворі Джон наскочив на дюжину королівських людей зі смолоскипами й довгими списами в руках. Сержант, угледівши Привида, нахмурився, а кількоро вояків наставили списи, поки лицар у них на чолі не сказав:
— Відступіть і пропустіть їх...— До Джона він мовив: — Ти запізнився на вечерю.
— То відійдіть з дороги, сер,— озвався Джон — і той відійшов.
Галас він почув, ще коли й не спустився до кінця сходів: підвищені голоси, лайку, хтось грюкав кулаком по столу. Джон увійшов у підземну їдальню непомічений. Брати юрмилися на лавках за столами, та здебільшого вони не сиділи, а стоячи перекрикувалися, і ніхто не їв. Та і їсти не було чого. «Що тут відбувається?» Лорд Джанос Слінт репетував щось про перекинчиків і зраду, Залізний Емет стояв на столі з оголеним мечем у кулаці, Трипалий Гоб проклинав розвідника з Тінявої вежі... хтось зі Східної варти раз у раз грюкав кулаком по столу, вимагаючи тиші, але це додавало хіба гуркоту, який відбивався від склепінчастої стелі.
Пип перший помітив Джона. Угледівши Привида, він розплився в широкій посмішці, застромив два пальці в рот і свиснув так, як тільки справжній балаганник свистіти вміє. Пронизливий звук розітнув галас, наче мечем. Джон рушив до столу, його побачило ще кілька братів — і позамовкало. У підвалі поступово западала тиша, аж поки чути стало хіба що постукування Джонових підборів по кам’яній долівці й тихе потріскування дров у коминку.
Порушив тишу сер Алісер Торн.
— Нарешті перекинчик пошанував нас своєю присутністю.
Лорд Джанос, червоний з обличчя, весь трусився.
— Звір! — видихнув він.— Дивіться! Це той звір, що загриз Піврукого до смерті. Серед нас варг, браття. ВАРГ! Цей... цей покруч не гідний нас очолювати! Ця звірюка навіть жити не гідна!
Привид вищирив зуби, але Джон поклав йому долоню на голову.
— Мілорде,— мовив він,— ви не розповісте мені, що тут трапилося?
Але йому з кінця зали відповів мейстер Еймон.
— Твоє ім’я внесли у перелік претендентів на посаду лорда-командувача, Джоне.
Це було так абсурдно, що Джон не зміг стримати посмішки.
— Хто? — поцікавився він, поглядаючи на своїх друзів. Безперечно, це черговий Пипів жарт. Але Пип знизав плечима, а Грен похитав головою. Підвівся Стражденний Ед.
— Я. Ага, жахливо так чинити з друзями, та ліпше вже ти, ніж я.
— Це... це нечувано! — знову почав бризкатися слиною лорд Джанос.— Та цього хлопця повісити слід! Так! Повісити, я вам кажу, повісити як перекинчика й варга разом з його приятелем Мансом Рейдером. Лорд-командувач? Я цього не допущу, я цього не потерплю!
— Ви цього не потерпите? — підвівся Котер Пайк.— Може, ви там навчили тих золотих плащів лизати вам кляту сраку, та нині ви вбрані в чорний плащ.
— Будь-хто з братів може внести на розгляд ім’я будь-кого, хто дав обітницю,— сказав сер Деніс Малістер.— І Толет має на це повне право, мілорде.
З дюжину братів заговорили водночас, перекрикуючи один одного, і незабаром у залі знову зчинився галас. Цього разу на стіл стрибнув сер Алісер Торн і підніс руки, закликаючи до тиші.
— Браття! — крикнув він.— Це нам нічого не дасть. Я пропоную голосувати. Король, який зайняв Королівську вежу, поставив на всіх дверях чатових, щоб нам не давали ні їсти, ні вийти, поки ми не зробимо вибір. І нехай! Ми проголосуємо, і ще раз проголосуємо, і голосуватимемо цілу ніч, якщо доведеться, поки не оберемо собі лорда... та перш ніж почнемо вкидати жетони, гадаю, головний будівничий має нам дещо сказати.
Отел Ярвик, хмурячись, повільно підвівся. Здоровань-будівничий потер довге запале обличчя й мовив:
— Ну, я знімаю свою кандидатуру. Якби ви хотіли мене, ви мали шанс мене обрати, але не зробили цього. Принаймні охочих виявилося замало. І я збирався сказати, що як ви хотіли голосувати за мене, то тепер голосуйте за лорда Джаноса...
— Лорд Слінт,— кивнув сер Алісер,— найкраща кандидатура.
— Я ще не закінчив, Алісере,— урвав його Ярвик.— Лорд Слінт командував міською вартою на Королівському Причалі, як ми всі знаємо, і він був лордом Гаренхолу...
— Він того Гаренхолу й не бачив,— крикнув Котер Пайк.
— Ну, саме так,— сказав Ярвик.— Хай там як, нині я, стоячи тут, уже й не пригадую, чому я гадав, що Слінт буде таким гарним вибором. Хіба що аби зацідити Станісу в пику, та тільки що це нам дасть? Може, Сноу і справді кращий. Він довше на Стіні, він — небіж Бена Старка, і він служив у Старого Ведмедя зброєносцем,— Ярвик знизав плечима.— Обирайте, кого схочете, тільки щоб не мене,— сказав він і сів.
Джанос Слінт з червоного зробився буряковий, а от сер Алісер Торн зблід. Вояки Східної варти знову загрюкали кулаками по столу, тільки цього разу вимагаючи казанок. Деякі з Джонових друзів теж підхопили вимогу.