— Казан! — заревіли вони як один.— Казан, казан, КАЗАН!
Казан стояв у кутку біля коминка — великий чорний черевань з двома величезними ручками й важкою покришкою. Мейстер Еймон дав наказ Сему з Клайдасом, і вони рушили в куток і, підхопивши казан за ручки, затягнули його на стіл. Дехто з братів уже вишикувався в чергу до діжок із жетонами, коли Клайдас зняв покришку — і мало не впустив її собі на ногу. З хрипким вереском з казана вилетів здоровезний крук. Він рвонув угору — чи то до бантин, чи то до вікна, щоб вирватися на волю, але в підземеллі не було ні бантин, ні вікон. Крук опинився в пастці. Голосно крякаючи, він нарізав кола — одне, два, три. І тут Семвел Тарлі гукнув:
— А я знаю цього птаха! Це крук лорда Мормонта!
Крук приземлився на стіл ближче до Джона.
— Сноу,— крукнув він. Птах був старий, брудний і мокрий.— Сноу,— повторив він,— Сноу, Сноу, Сноу.
Дійшовши до кінця столу, він розпростав крила й перелетів Джонові на плече.
Лорд Джанос із гуркотом сів, а от сер Алісер Торн глузливого зареготав.
— Сер Поросятко гадає, ми тут всі дурні, браття,— сказав він.— Це він навчив птаха того трюку. Та всі птахи кажуть «Сноу» — ви підніміться у гайворонник і самі почуєте. Мормонтів птах знав трохи більше слів, ніж оце одне.
Крук схилив голову набік і поглянув на Джона.
— Жита,— з надією прокрякав він. Але, не отримавши ні жита, ні відповіді, він вереснув і закрукав: — Казан? Казан? Казан?
А далі полетіли гостряки списів — ціла ріка гостряків, ціла повінь,— гостряків досить, щоб затопити кілька камінців і мушель, і мідяки теж.
Коли закінчився підрахунок, Джона оточили. Хтось плескав його по спині, хтось прихиляв перед ним коліно, так наче він і справді лорд. Шовк, Оуен Одоробало, Гальдер, Жаба, Зайвий Чобіт, Велет, Маллі, Ульмер з королівського лісу, Славний Донел Гіл і ще півсотні присутніх з’юрмилися навколо нього. Дайвен, клацнувши дерев’яними зубами, мовив:
— Боги праведні, та наш лорд-командувач і досі в льолі!
— Сподіваюся,— сказав Залізний Емет,— це не означає, що наступного разу мені не можна буде на тренуванні з вас криваві тельбухи вибити, мілорде?
Трипалий Гоб хотів знати, чи Джон і далі їстиме з усіма, чи треба страви посилати йому нагору в світлицю. Навіть Бовен Марш підійшов сказати, що він радо й далі був би лордом-стюардом, якщо лорд Сноу не заперечує.
— Лорде Сноу,— сказав Котер Пайк,— якщо ти завалиш справу, я з тебе печінку видеру та з’їм її сиру з цибулею.
Сер Деніс Малістер повівся люб’язніше.
— Мені важко було зважитися на те, про що просив юний Семвел,— зізнався старий лицар.— Коли обрали лорда Коргайла, я сказав собі: «Нехай, він на Стіні прослужив довше, ніж ти, твій час іще прийде». Коли обрали лорда Мормонта, я подумав: «Він дужий і ярий, але старий уже, твій час іще прийде». Але ж ви ще зовсім хлопчик, лорде Сноу, і мені доведеться повертатися в Тіняву вежу, знаючи, що мій час не прийде ніколи,— утомлено посміхнувся він.— Постарайтеся, щоб я не помер, жалкуючи про свій вибір. Дядько ваш був великою людиною. Ваш лорд-батько й дідусь — також. Від вас я очікуватиму не меншого.
— Ага,— підтакнув Котер Пайк.— І почати можеш з того, що скажеш королівським воякам: ми вже все вирішили й хочемо, чорт забирай, їсти!
— Їсти,— вереснув крук.— Їсти, їсти!
Щойно королівським вояками повідомили, що вибори відбулися, вони відійшли від дверей, і Трипалий Гоб з півдюжиною помічників побіг на кухню по страви. Джон не лишився на вечерю. Він блукав замком з круком на плечі та Привидом біля ноги, не певен, чи йому це все не сниться. За ним посунули Пип, Грен і Сем, перемовляючись, але Джон заледве щось чув з їхньої балачки, поки Грен не шепнув:
— Семова робота.
— Семова робота,— підтвердив Пип. Він узяв з собою бурдюк вина і, зробивши великий ковток, заспівав: — Сем, Сем, Сем-чаклун, Сем-чудотворець, Сем-чародій, це він усе зробив. Та коли ти примудрився заховати в казані крука, Семе, і як, сьоме пекло, ти міг бути певен, що він полетить саме до Джона? Якби птах вирішив сісти на голову Джаносу Слінту, це б усе зіпсувало.
— До птаха я стосунку не маю,— наполягав Сем.— Коли він вилетів з казана, я мало штани не обмочив.
Джон засміявся, дивуючись, що він ще не розучився сміятися.
— Ви — божевільні йолопи, ви це знаєте?
— Ми? — перепитав Пип.— Це ти йолопами нас обізвав? Це ж не нас обрали дев’ятсот дев’яносто восьмим лордом-командувачем Нічної варти. А тобі ліпше хильнути вина, лорде Джоне. Гадаю, тобі тепер багато вина знадобиться.
Отож Джон узяв з Пипової долоні бурдюк і зробив ковток. Та тільки один. Тепер Стіна в його руках, ніч темна, і йому ще доведеться постати перед королем.
Санса
Раптом вона прокинулася, відчуваючи поколювання в кожному нерві. Якусь мить не могла зорієнтуватися, де вона. Їй наснилося, що вона маленька, ділить спальню з сестрою Арією. Але то крутилась у ліжку її покоївка, а не сестра, і була Санса не у Вічнозимі, а в Соколиному Гнізді. «А я — Алейн Стоун, байстрючка». В кімнаті було холодно й темно, але під ковдрою — тепло. Світанок ще не рожевів. Іноді Сансі снився сер Ілін Пейн, і тоді вона прокидалася з калатаючим серцем, але цей сон був зовсім не такий. Домівка. Їй наснилася рідна домівка.
От тільки Соколине Гніздо — зовсім не рідна домівка. Саме воно не більше за Мейгорову тверджу, а за стрімкими білими мурами — лише гори і підступний спуск попри Небо, Сніг і Камінь до Місячної брами в долині. Не було куди піти, не було чого робити. Старі слуги казали, ці стіни дзвеніли від сміху, коли Сансин батько і Роберт Баратеон були годованцями Джона Арина. Але ті дні давно минулися. У тітки челяді було небагато, й вона рідко пропускала гостей крізь Місячну браму. Якщо не рахувати літньої Сансиної покоївки, товариство їй складав восьмирічний лорд Роберт, який більше нагадував трирічного.
«І Марильйон. Він же всюди!» Граючи для присутніх на вечері, юний співець частенько, здавалося, співає тільки для Санси. Тітка була геть невдоволена. Вона до нестями любила Марильйона й вигнала двох служниць і навіть пажа за те, що буцімто оббріхували його.
Лайса була така ж самотня, як і Санса. Новий чоловік, здавалося, більше часу проводить біля підніжжя гори, ніж на її вершині. І зараз його немає, уже чотири дні,— зустрічається з Корбреями. З уривків підслуханих розмов Санса довідалася, що прапороносці Джона Арина обурювалися Лайсиному шлюбу й заздрили, що Пітир нині лорд-оборонець Видолу. Старша гілка дому Ройсів готова була відкрито збунтуватися проти того, що Сансина тітка не схотіла допомогти Робу на війні, а Вейнвуди, Редфорти, Белмори й Темплтони тільки підтримували їх. Гірські клани теж серйозно турбували, і старий лорд Гантер помер так нагло, що двоє молодших синів почали звинувачувати старшого сина в убивстві батька. Можливо, тягар війни й оминув Видол, але назвати його ідилічним місцем, як намагалася показати леді Лайса, не можна було.
«Я вже не засну,— усвідомила Санса.— В голові сум’яття». Вона знехотя відсунула подушку, відкинула ковдру, підійшла до вікна й відчинила віконниці.
На Соколине Гніздо падав сніг.
Сніжинки летіли вниз, м’які й мовчазні як пам’ять. «Ось що мене збудило?» Внизу в садку вже лежав сніг, укривши простирадлом траву, притрусивши білим кущі та статуї, пригинаючи гілля дерев. Це видовище мов перенесло Сансу назад, у холодні ночі довгого літа її дитинства.
Востаннє вона бачила сніг, виїжджаючи з Вічнозиму. Тоді він був не такий густий, як сьогодні, пригадувала вона. У Роба, коли він обіймав її, у волоссі танули сніжинки, а сніжка, яку намагалася зліпити Арія, розвалювалася у неї в руках. Боляче було згадувати, яка Санса була щаслива того ранку. Галлен допоміг їй сісти верхи, і вона поїхала вперед у широкий світ, а навколо кружляли сніжинки. «Я гадала, того дня починається моя пісня, та насправді вона закінчувалася».
Вдягаючись, Санса лишила віконниці розчиненими. В садку холодно, знала вона, хоча його оточували вежі Гнізда, захищаючи від дужих гірських вітрів. Санса вдягнула шовкову білизну й довгу лляну сорочку, а зверху — теплу сукню з блакитної вовни. Пара панчіх на ноги, чоботи, які шнурувалися до коліна, товсті шкіряні рукавички й, нарешті, плащ із каптуром, пошитий з м’якого білого песця.