Мізинчик звільнив капітана замкової варти Гнізда й замість нього призначив Лотора Бруна.
— А тобі потрібна варта? — безтурботно поцікавився Марильйон.— Я складаю нову пісню, ти знаєш. Таку славну й сумну, що вона врешті розтопить твоє крижане серце. «Придорожня ружа» — ось як я хочу її назвати. Про позашлюбну дівчину — таку вродливу, що миттю причаровує будь-якого чоловіка, який тільки зупинить на ній погляд.
«Я — Старківна з Вічнозиму»,— так і кортіло Сансі сказати йому. Натомість вона кивнула й дозволила провести себе сходами з вежі, а тоді через міст. Скільки вона була у Гнізді, висока зала ще не відчинялася. Цікаво, думала Санса, з якого дива тітка відчинила її? Зазвичай надавала вона перевагу зручній світлиці або ж затишному теплу зали аудієнцій лорда Арина, звідки відкривався краєвид на водоспад.
Обабіч різьблених дверей високої зали виструнчилися зі списами в руках двоє вартових у небесно-блакитних плащах.
— Нікого не пускати, поки Алейн з леді Лайсою,— сказав до них Марильйон.
— Так,— дали їм пройти вартові, а тоді схрестили списи. Марильйон захряснув двері й запер їх на інший спис — довший і товщий за ті, що були в руках вартових.
Санса відчула колючки занепокоєння.
— Навіщо це?
— Міледі чекає на тебе.
Санса невпевнено роззирнулася. Леді Лайса, сама-самісінька, сиділа на помості у кріслі з високою спинкою з різьбленого віродерева. Праворуч стояло інше крісло, ще вище за її, з цілим стосом подушок на сидінні, але Роберта в ньому не було. Санса сподівалася, що він уже одужав. Але ж Марильйон усе одно не скаже.
Санса рушила блакитним шовковим килимом між двох шерег жолобчастих колон, струнких як сулиці. Підлога і стеля високої зали зроблені були з молочно-білого мармуру з синіми прожилками. З високих арочних вікон уздовж східної стіни лилося світло. Сансині кроки м’яко падали на килим. За вікном віяв холодний і самотній вітер.
Серед такої кількості мармуру навіть сонячне світло здавалося холодним... хоча й уполовину не таким холодним, як тітка. Леді Лайса вбралася в кремову оксамитову сукню, на шиї ж мала низку сапфірів і місячного каміння. Її золотисто-каштанове волосся було заплетене у високу товсту косу, яка падала на одне плече. Сиділа тітка на престолі, з обличчям червоним і набряклим під фарбою і пудрою, спостерігаючи, як наближається небога. На стіні позаду неї висів величезний прапор — сокіл на тлі місяця в кольорах дому Аринів — кремовому та блакитному.
Зупинившись перед помостом, Санса присіла в реверансі.
— Міледі, ви посилали по мене.
До неї і досі долинало завивання вітру й нотки, які награвав Марильйон на тому кінці зали.
— Я бачила, що ти зробила,— сказала леді Лайса.
Санса розправила спідницю.
— Сподіваюся, лорду Роберту ліпше? Я не хотіла роздерти його ляльку. Просто він валяв мій замок, і я тільки...
— Ти тут зі мною у скромну пройдоху гратися зібрала? — мовила тітка.— Я не про ляльку лорда Роберта. Я бачила, як ти цілувалася з ним.
Здавалося, у високій залі зробилося ще холодніше. Так наче стіни, підлога й колони стали крижані.
— Це він мене поцілував.
У Лайси роздулися ніздрі.
— І для чого йому це робити? У нього є закохана дружина. Доросла жінка, а не дівчинка. Такі, як ти, йому не потрібні. Зізнайся, дитино. Ти сама на нього накинулася. Ось як усе було.
— Це неправда,— на крок відступила Санса.
— Куди це ти зібралася? Злякалася? Така розпусна поведінка має бути покарана, але я тебе не каратиму надто суворо. Ми для Роберта тримаємо хлопчика для биття, як заведено у вільних містах. Адже здоров’я Роберта не дозволяє йому самому витримати різки. Для тебе я закличу яку-небудь простолюдку, яку відшмагають замість тебе, та спершу ти маєш зізнатися. Я не терплю брехунів, Алейн.
— Я будувала сніговий замок,— сказала Санса.— Лорд Пітир допомагав мені, а потім поцілував. Ви все бачили.
— У тебе геть нема честі? — різко спитала тітка.— Чи ти мене за дурепу маєш? Так? Ти маєш мене за дурепу. Так. Я все зрозуміла. Але я не дурепа. Ти гадаєш, що можеш отримати будь-якого чоловіка, адже ти молода і вродлива. Не думай, що я не бачу поглядів, які ти кидаєш на Марильйона. Я знаю все, що відбувається в Гнізді, маленька леді. І таких, як ти, я знала чимало. Але ти дуже помиляєшся, вважаючи, що великі очі та хтиві посмішки приваблять Пітира. Він мій! — вона звелася на ноги.— Всі тільки й намагаються відібрати його в мене. Мій лорд-батько, мій чоловік, твоя мати... Кетлін передовсім. Вона теж любила цілуватися з Пітиром, о так.
— Моя мама? — Санса відступила ще на крок.
— Так, твоя мати, твоя дорогоцінна мамуся, моя рідна люба сестричка Кетлін. І не треба тут переді мною вдавати цнотливицю, мала лиха брехухо! Всі ті роки у Річкорині вона гралася з Пітиром, як з іграшкою. Дражнила усмішками, ніжними словами й розпусними поглядами, а ночі його перетворювала на муку.
— Ні! — («Мама померла! — хотілося заверещати Сансі.— Вона ж була вам рідною сестрою, і вона померла»).— Ні, тільки не мама.
— Звідки тобі знати? Ти там була? — Лайса спустилася з престолу, крутнувши спідницями.— Ти приїздила з лордом Бракеном і лордом Блеквудом, коли вони просили мого батька вирішити їхню спадкову ворожнечу? Того вечора для нас грав співець лорда Бракена, і Кетлін шість разів танцювала з Пітиром, шість — я порахувала. Щойно лорди почали сперечатися, батько забрав їх у залу аудієнцій, тож ніхто вже не дивився, скільки ми п’ємо. Едмур, хоч і малий був, напився... а Пітир хотів поцілувати твою матір, а вона його відштовхнула. І сміялася з нього. У нього такий нещасний вигляд був, я думала, у мене серце розірветься, а потім він пив і пив, поки не відрубався просто за столом. Дядько Бринден відніс його нагору в ліжко, поки батько не побачив. Але ж ти нічого цього не пам’ятаєш, ні? — вона сердито глянула згори вниз.— Ні?
«Вона п’яна чи божевільна?»
— Мене ще не було на світі, міледі.
— Тебе не було. А от я була, тож і не думай тут мені розповідати, що правда, а що ні. Я знаю правду. Ти його поцілувала!
— Це він мене поцілував,— наполягала Санса.— Я не хотіла.
— Тихо, я тобі говорити дозволу не давала. Ти його звабила, точно як твоя мати того вечора в Річкорині, з її усмішками й танцями. Гадаєш, я можу забути? Тої ночі я прокралася до нього в ліжко, щоб утішити його. Він зробив мені боляче до крові, але це був найсолодший біль. Він казав мені тоді, що кохає, але, перш ніж знову заснути, назвав мене Кет. Та все одно я лишилася з ним до світанку. Твоя мати на нього не заслуговувала. Коли він бився з Брандоном Старком, вона йому навіть свою стрічку не дала вдягнути. От я б йому свою стрічку дала. Я все йому віддавала. І тепер він мій. Не Кетлін і не твій.
Вся Сансина рішучість випарувалася під тітчиним натиском. Лайса Арин лякала її не менше, ніж колись королева Серсі.
— Він ваш, міледі,— постаралася сказати Санса смиренно і покаянно.— Дозвольте мені йти?
— Не дозволю,— з рота в тітки відгонило вином.— Якби це був хтось інший, а не ти, я б його просто вигнала. Відіслала б униз до лорда Нестора в Місячну браму, або ж назад на Пальці. Як тобі — провести решту життя на тому суворому узбережжі серед нечупар і овечого горошку? Такої долі хотів мій батько для Пітира. Всі думали, це через ту дурнувату дуель з Брандоном Старком, але ні. Батько сказав, я б мала богам дякувати, що такий великий лорд як Джон Арин згоден узяти мене зіпсованою, але я добре знала, що він бере мене тільки через мечі. Мені довелося вийти за Джона, бо батько виставив би мене, як виставив брата, але я була створена для Пітира! Я тобі все це розповідаю, щоб ти зрозуміла, як ми кохаємо одне одного, як довго ми страждали і мріяли одне про одного. Ми зробили малюка, чарівного малюка,— Лайса поклала руки собі на живіт, так наче малюк і досі там.— А коли його вкрали у мене, я пообіцяла собі, що більше такого не буде. Джон хотів мого любого Роберта відіслати на Драконстон, а той король-п’яниця взагалі збирався віддати його Серсі Ланістер, але я їм не дала... і тобі не дам украсти мого Пітира Мізинчика. Ти мене чуєш, Алейн, чи Санса, чи як там тебе? Ти взагалі мене чуєш?