Неможливо висловити, як ця перспектива непокоїла Мерета. Менш як за три роки йому виповниться сорок — він уже застарий для життя лицаря-бурлаки... навіть якби був лицарем, а він, так уже сталося, й не лицар зовсім. Не має він ні землі, ні власних коштів. Одяг на ньому тільки власний, та й по всьому: навіть кінь не його. Йому бракує розуму, щоб стати мейстром, благочестя — щоб стати септоном, люті — щоб стати перекупним мечем. «Єдиний дар богів мені — життя, обділили вони мене». Який сенс бути сином заможного й могутнього дому, якщо ти син дев’ятий? А коли взяти до уваги онуків і правнуків, то в Мерета більше шансів стати верховним септоном, ніж успадкувати Близнючки.
«Не було мені щастя,— гірко думав він.— Не було мені клятого щастя ніколи». Чоловіком він був кремезним, широким у грудях і плечах, лише середнім на зріст. За останні десять років він розм’як і роздобрів, він знав, та замолоду Мерет був майже такий самий дужий, як сер Гостін, його найстарший рідний брат, який усіма вважався найдужчим з усіх нащадків лорда Волдера Фрея. Ще хлопчиком Мерета відіслали у Крейкгол — служити пажем у родині матері. Коли старий лорд Самнер зробив його зброєносцем, усі гадали, за кілька років він стане сером Меретом, але ці плани зруйнували розбійники з братства королівського лісу. Поки інший зброєносець — Джеймі Ланістер — здобував собі славу, Мерет спершу підчепив пранці від табірної повії, тоді примудрився потрапити в полон до жінки на прізвисько Біла Олениця. Лорд Самнер викупив його у беззаконників, та вже в наступному бою йому так зацідили булавою, що шолом проломили, і він два тижні пролежав без пам’яті. Згодом йому казали, що всі вже вважали його мерцем.
Мерет не помер, але всі його битви лишилися в минулому. Навіть легенький удар у голову викликав пекельний біль, аж сльози бризкали з очей. За таких обставин лицарство виключалося, дуже лагідно пояснив йому лорд Самнер. Мерета відіслали назад у Близнючки — страждати від ядучої зневаги лорда Волдера.
Після цього Мерету не таланило ще більше. Батько якимсь чином влаштував йому гарний шлюб: від одружився з однією з дочок лорда Дарі, коли ще Дарі користувалися королівською прихильністю. Та не встиг Мерет позбавити дружину цноти, як Ейрис утратив престол. На відміну від Фреїв, Дарі не приховували своєї вірності Таргарієнам, і це коштувало їм половини земель, більшої частини багатства і майже всієї влади. Що ж до Меретової леді-дружини, вона миттю в ньому розчарувалася й багато років поспіль родила самих дочок — трьох живих, одну мертвороджену, а ще одна померла немовлям,— поки нарешті привела сина. Найстарша дочка виросла хвойдою, друга — ненажерою. Коли Амі заскочили у стайні одразу з трьома грумами, Мерет змушений був віддати її за клятого лицаря-бурлаку. Гіршого вже й вигадати не можна, думав він... поки сер Пейт не вирішив здобути собі слави, перемігши сера Грегора Клігана. Отож Амі повернулася додому вдовою — на Меретове нещастя й, без сумніву, на радість усім конюшим у Близнючках.
Мерет ще сподівався, що йому нарешті поталанить, коли Руз Болтон обрав його Волду, а не одну з її стрункіших і вродливіших кузин. Союз із Волдерами для дому Фреїв був дуже важливий, а дочка допомогла його забезпечити; Мерет гадав, це бодай щось та й значить. Але старий дуже швидко звільнив його від ілюзій. «Він її обрав, бо вона гладка,— пояснив лорд Волдер.— Гадаєш, Болтону не начхати, що вона твоя? Думаєш, він так міркував: „Хе, Мерет Мідноголовий — саме той, хто мені стане найкращим тестем“. Твоя Волда — паця в паволоці, ось чому він її обрав, і від мене ти за це вдячності не дочекаєшся. Якби твоя паця час від часу відкладала ложку, ми б отримали той самий союз, тільки за півціни».
Останнього приниження йому завдали з посмішкою, коли Лукуватий Лотар викликав його обговорити його роль на весіллі Рослій. «Ми всі маємо свою роль відповідно до свого дару,— сказав йому зведенюк.— Ти, Мерете, отримаєш одне-єдине завдання, але, гадаю, воно саме для тебе. Ти маєш подбати про те, щоб Великий Джон Амбер впився так, щоб не міг стояти, не те що битися».
«І навіть тут я напартачив». Мерет влив у здорованя-північанина стільки вина, що вистало б на трьох нормальних людей, та потому як Рослій уклали в ліжко, Великий Джон усе одно примудрився вихопити меча у першого ж нападника, при цьому зламавши йому руку. Щоб закувати його в ланці, знадобилося восьмеро людей, і це лише після того, як двох він поранив, одного убив, а бідолашний старий сер Леслін Гейг позбувся половини вуха. Коли Амбер уже не міг воювати руками, він воював зубами.
На мить пригальмувавши, Мерет заплющив очі. У голові бамкало, як бамкав отой клятий барабан на весіллі, і якусь мить Мерет заледве тримався в сідлі. «Треба їхати»,— зрештою сказав він собі. Якщо йому вдасться привезти назад Пітира Прищика, це має забезпечити йому прихильність сера Раймана. Пітир, може, і прищ на дупі, зате він не такий холодний, як Едвін, і не такий гарячий, як Чорний Волдер. «Хлопець буде мені вдячний, а його батько побачить мою відданість — побачить, що мене корисно мати біля себе».
Та тільки якщо Мерет із золотом доїде на місце до заходу сонця. «Як невчасно!» Треба якось стримати дрож у руках. Він зняв з сідла бурдюк з вином, відкоркував його та зробив великий ковток. Вино було міцне й солодке, темне аж чорне, але, боги, яке смачне!
Кріпосна стіна Старого Муру колись увінчувала верхівку пагорба, мов корона в короля на голові. Від неї лишилися самі підвалини й кілька уламків до пояса, розкришених і поплямованих мохом. Мерет поїхав уздовж муру до того місця, де колись була брама. Тут руїни виявилися геть непролазні, тож довелося злізти й вести ступака між каміння. На заході сонце вже зникло за пасмом низьких хмар. Схили поросли дроком і папороттю, а всередині розвалених мурів трави сягали грудей. Трохи вивільнивши меча в піхвах, Мерет сторожко роззирнувся, але беззаконників не побачив. «Невже я день переплутав?» Зупинившись, він потер скроні великими пальцями, але тиску за очима це не послабило. «Чортове сьоме пекло...»
Звідкись із глибини замку долинула слабенька музика, попливла між дерев.
Мерет відчув, що тремтить навіть попри теплий плащ. Відкоркувавши бурдюк, він зробив іще ковток вина. «Можу просто сісти на коня, поїхати у Старгород і пропити золото». Справи з беззаконниками зазвичай погано закінчуються. Ота мала лиха Венда в нього на дупі оленицю випекла, коли взяла його в полон. Не дивно, що жінка потім його зневажала. «Ні, треба закінчити справу. Одного дня Пітир Прищик може стати лордом Переправи, адже в Едвіна синів немає, а в чорного Волдера — самі байстрюки. Пітир не забуде, хто приїздив його викупити». Мерет зробив іще ковток, закоркував бурдюк і повів ступака через бите каміння, дрік і тонкі дерева, які шмагав вітер,— повів на заклик музики туди, де колись був замковий двір.
На землі товстим шаром лежало опале листя, як солдати після страшної битви. На побитій негодою кам’яній гробниці сидів схрестивши ноги чоловік у заплатаному, вицвілому зеленому платті, пальцями пробігаючи по струнах ліри. Музика линула тиха й тужлива. Мерет упізнав пісню.
— Злізай звідти,— сказав Мерет.— Ти на королі сидиш.
— Старому Тристиферу мій кощавий зад не заважає. Молот Правосуддя, от як його прозивали. Давненько він не чув нових пісень,— беззаконник зістрибнув униз. Стрійний і стрункий, він мав вузький, як у лисички, писочок, а рот такий широкий, що усмішка, задавалося, розтягнулася до самих вух. На чоло вітром здуло кілька пасом каштанового волосся. Вільною рукою він закинув їх назад і мовив: — Ви мене пам’ятаєте, мілорде?
— Ні,— нахмурився Мерет.— А маю?
— Я співав у вашої дочки на весіллі. І добре всіх розважив, мені здалося. Отой Пейт, за якого вона вийшла, мій родич. У Семиструмчі ми всі родичі. Тільки виявився він скнарою, коли прийшов час зі мною розплатитися,— здвигнув співець плечима.— Чого ваш лорд-батько ніколи не запрошує мене грати в Близнючках? Невже для його милості моя ліра грає недосить голосно? Я чув, він любить гучну музику.