— Ви золото привезли? — спитав інший голос, різкіший, десь позаду.
У Мерета пересохло в горлі. «Кляті розбійники, завжди по кущах ховаються». У королівському лісі було так само. Тобі вже здається, ти п’ятьох упіймав, аж тут ще десять вискакують нізвідки.
Обернувшись, він побачив, що оточений зусібіч — потворною зграєю зморшкуватих старих і юних хлопців, які ще й голитися не почали,— молодших за Пітира Прищика,— переважно вдягнених у шмаття з грубого полотна, дублену шкіру й розрізнені деталі обладунків, знятих з мерців. Серед них була одна жінка у втричі завеликому на неї плащі з каптуром. Мерет так розхвилювався, що й не міг полічити розбійників, та була їх щонайменше дюжина, а може, й два десятки.
— Я поставив питання,— мовив дебелий бородань з кривими зеленими зубами й поламаним носом; він був вищий за Мерета, тільки живіт мав менший. Голову його захищав напівшолом, а з плечей спадав латаний жовтий плащ.— Де золото?
— У саквах. Сто золотих драконів,— Мерет прочистив горло.— Отримаєте, коли я побачу Пітира...
Не встиг він договорити, як наперед ступив приземкуватий одноокий розбійник, сміливо заліз у сакви й дістав гаман. Мерет уже був потягнувся до нього, але передумав. Беззаконник розв’язав мотузку, витягнув монету, вкусив.
— Смак добрий,— сказав він і зважив гаман на долоні.— І вага теж.
«Золото заберуть, а Пітира не віддадуть»,— знагла запанікував Мерет.
— Це весь викуп. Усе, що ви просили,— у нього спітніли долоні. Він витер їх об штани.— Хто з вас Берик Дондаріон?
Перш ніж стати розбійником, Дондаріон був лордом, тож він, може, все-таки лишився людиною честі.
— Як хто — я,— сказав одноокий.
— От ти клятий брехун, Джеку,— мовив дебелий бородань у жовтому плащі.— Моя черга бути лордом Бериком.
— А мені що — Торосом бути? — розреготався співець.— Мілорде, мені дуже прикро, та лорду Берику довелося поїхати. Часи неспокійні, чимало боїв попереду. Але не бійтеся, ми все й без нього вирішимо.
А Мерет уже боявся не на жарт. І голова гуділа. Ще трішки — й він розхлюпається.
— Ви отримали золото,— сказав він.— Віддайте мені небожа, і я поїду.
Пітир був радше двоюрідним онуком, але Мерет вирішив не вдаватися в подробиці.
— Він у богопралісі,— сказав чоловік у жовтому плащі.— Ми проведемо вас до нього. Наконечнику, потримай його коня.
Мерет знехотя передав вуздечку. А який ще у нього був вибір?
— Мій бурдюк,— раптом мовив він.— Ковток вина за...
— Ми з такими як ви не п’ємо,— кинув жовтий плащ.— Сюди. Ідіть за мною.
Під закаблуками хрустіло листя, і з кожним кроком Меретові скроні прошивало болем. Ішли мовчки, тільки вітер завивав. Останні промені призахідного сонця били в очі, коли Мерет перелазив через порослий мохом горбок — усе, що лишилося від фортеці. Далі розкинувся богопраліс.
Пітир Прищик висів на дубі, довгу тонку шию стиснула петля. На чорному обличчі вибалушилися очі, з докором витріщившись на Мерета. «Ти запізнився»,— мовби говорили вони. Але ж він не запізнився! Прийшов тоді, коли йому сказали.
— Ви його вбили,— прохрипів він.
— Розум у вас гострий як лезо! — зронив одноокий.
У Мерета в голові мов тури тупотіли. «Мати милостива»,— подумав він.
— Я ж привіз золото.
— От і добре,— приязно мовив співець.— Ми подбаємо, щоб його витратили з користю.
Мерет відвернувся від Пітира. У горлі він відчував смак жовчі.
— Ви... ви не мали права.
— Зате мали мотузку,— сказав жовтий плащ.— Ось наше право.
Двоє беззаконників схопили Мерета за руки та зв’язали їх йому за спиною. Він був настільки приголомшений, що навіть не опирався.
— Ні,— тільки й вичавив він.— Я ж просто привіз викуп за Пітира. Ви ж казали, якщо отримаєте золото до заходу сонця, з ним нічого не станеться...
— Ну,— мовив співець,— ви нас викрили, мілорде. Таки так: це була брехня.
Підійшов одноокий розбійник з кільцем довгої конопляної мотузки. Один кінець петлею накинув Мерету на шию, добре затягнув, зав’язав тугий вузол під вухом. Другий кінець перекинув через гілку дуба. Його піймав дебелий у жовтому плащі.
— Що ви робите? — Мерет усвідомлював, як безглуздо це звучить, але навіть тепер не міг повірити в те, що відбувається.— Ви не насмілитеся повісити Фрея.
— Отой другий, прищавий малий, теж так казав,— зареготався жовтий плащ.
«Він не серйозно. Це все не може бути всерйоз».
— Батько вам заплатить. За мене можна взяти добрий викуп, більший, ніж за Пітира, удвічі більший.
Співець зітхнув.
— Лорд Волдер, може, підсліпуватий і подагричний. Але він навряд чи попадеться на одну наживку двічі. Наступного разу він пришле сотню мечів замість сотні драконів, боюся.
— Пришле! — Мерет спробував додати в голос суворості, але той його зрадив.— Він пришле тисячі мечів і всіх вас повбиває.
— Спершу йому треба нас зловити,— мовив співець і глянув на бідолашного Пітира.— Та й він не може повісити нас двічі, правда? — він видобув зі струн ліри меланхолійну ноту.— Ну-ну, штани не обмочи. Тобі треба просто відповісти на одне запитання, і я звелю тебе відпустити.
Коли йшлося про життя, Мерет готовий був казати все, що завгодно.
— Що ви хочете знати? Я скажу правду, присягаюся.
Беззаконник підбадьорливо посміхнувся.
— Що ж, ми, бачте, ловимо пса-втікача.
— Пса? — розгубився Мерет.— Якого пса?
— Який відгукується на ім’я Сандор Кліган. Торос каже, він прямував у Близнючки. Ми знайшли поромників, які перевезли його через Тризуб, і ще одного бідолаху, якого він пограбував на королівському гостинці. Ти його на весіллі не бачив випадково?
— На Червоному весіллі? — Меретова голова вже розколювалася, але він постарався пригадати. На весіллі стояв страшний гармидер, але ж хто-небудь обов’язково прохопився б, якби пес Джофрі з’явився винюхувати в Близнючках.— У замку його не було. На головному бенкеті теж... він міг бути на байстрючому бенкеті або ж у таборі... ні, хтось би обов’язково обмовився...
— З ним мала бути дитина,— сказав співець.— Худенька дівчинка років десятьох. Або ж хлопчик такого віку.
— Не думаю,— мовив Мерет.— Хоча не знаю.
— Ні? Шкода. Ну, тоді їдеш нагору.
— Ні,— голосно заверещав Мерет.— Ні, ні, я ж вам відповів, ви казали, що відпустите.
— Здається, я сказав, що звелю тебе відпустити,— мовив співець і поглянув на жовтого плаща.— Лиме, відпусти його.
— Пішов ти в сраку,— грубо кинув дебелий розбійник.
Безпомічно знизавши до Мерета плечима, співець почав награвати «Висів там Чорний Робін».
— Будь ласка,— остання мужність потекла у Мерета по ногах.— Я ж вам нічого не зробив. Я привіз золото, як ви й казали. Відповів на ваше запитання. У мене діти.
— Яких ніколи не матиме Юний Вовк,— сказав одноокий беззаконник.
Від гупання в голові Мерет заледве міг думати.
— Він нас зганьбив, усе королівство з нас насміхалося, ми мали змити цю пляму з нашої честі.
Так казав батько.
— Може, й так. Що знати брудним селюкам про честь лордів? — жовтий плащ тричі накрутив мотузку на руку.— А от про вбивство ми таки дещо знаємо.
— Це було не вбивство,— пронизливо крикнув Мерет.— Це була помста, і ми мали право на помсту. Це ж війна. Ейгон на прізвисько Бубонець, бідолашний дурник, який нікого не скривдив, а леді Кетлін йому горло перерізала. У таборі ми півсотні вояків втратили. Сера Гарса Гудбрука, чоловіка Кіри, і сера Тайтоса, Джаредового сина... хтось йому топором голову проламав... Старків деривовк загриз чотирьох наших хортів і відірвав псарю руку по плече, хоча ми його вже стрілами нашпигували...
— Тому ви і пришили його голову на шию Робу Старку, коли обидва були мертві,— сказав жовтий плащ.