— Я послухаю його від вас.
— Як зволите,— мовив Білобородий.— Змалечку королевич Драконстону був завзятим читакою. Читати навчився так рано, що люди казали: королева Рейла, коли була в тяжі, мабуть, книжок наковталась і свічок. Рейгару нецікаво було гратися з іншими дітьми. Мейстри були в захваті від його розуму, а от батькові лицарі кисло жартували, що на світ удруге з’явився Бейлор Благословенний. Та одного дня в сувоях королевич Рейгар вичитав щось таке, що змінило його докорінно. Ніхто не знає, що це могло бути, тільки раптом одного ранку хлопець з’явився у дворі, коли лицарі вбирались у крицю. Підійшов до сера Віллема Дарі, військового інструктора, й мовив: «Мені потрібен меч і лати. Схоже, я мушу стати воїном».
— І він став! — захоплено вигукнула Дані.
— Щира правда,— уклонився Білобородий.— Перепрошую, міледі. До речі про воїнів: бачу, що Дужий Бельвас уже встав. Мушу обслужити його.
Дані глянула на корму. Євнух саме вилазив крізь люк посередині судна — дуже спритно, попри свої розміри. Бельвас був приземкуватий, але широкоплечий, з усіма м’язами й салом важив добрі шість пудів, а його велетенське смагляве черево навхрест перетинали старі білі шрами. Вдягнений він був у мішкуваті штани, жовтий шовковий пояс і абсурдно крихітну шкіряну жилетку, поцятковану залізними заклепками.
— Дужий Бельвас зголоднів! — прогуркотів він до всіх і ні до кого конкретно.— Білобородий! Принеси їсти Дужому Бельвасу!
— Можете йти,— мовила Дані до зброєносця. Той знову вклонився й пішов задовольняти потреби людини, якій служив.
Сер Джора проводжав його поглядом, хмурячи грубувато-відверте обличчя. Мормонт був рослявий і огрядний, з квадратною щелепою і м’язистими плечима. Зовсім не гарний, але щирішого друга в Дані ще не було.
— Краще вам не сприймати слова старого за чисту монету,— сказав він до неї, коли Білобородий уже не міг їх чути.
— Королева має вислухати всіх,— нагадала вона йому.— Можних і бідних, дужих і слабких, шляхетних і продажних. Один голос може і збрехати, але в багатьох завжди відшукається правда.
Це вона прочитала у книжці.
— То вислухайте мій голос, ваша світлосте,— сказав вигнанець.— Цей Аристан Білобородий нещирий. Він застарий як на зброєносця, та й розмовляє надто вишукано, щоб служити тому йолопу-євнуху.
Це і справді було дивно, не могла не визнати Дані. Дужий Бельвас колись був рабом, він ріс і тренувався в бійцівських кублах Міріна. Магістр Іліріо послав його захищати Дані, принаймні сам Бельвас так стверджує, а їй і справді потрібен захист. Узурпатор на своєму Залізному троні обіцяв землі й титул лорда тому, хто її вб’є. Одна спроба вже робилася — їй піднесли келих отруйного вина. Що ближче вона до Вестеросу, то вірогіднішою стає наступна спроба. У Карті ворожбит Піят Прі підіслав до неї жалісливця, щоб помститися за Невмирущих, яких вона спалила в Палаці праху. Подейкують, ворожбити ніколи не забувають кривди, а жалісливці, якщо мають когось убити, доводять справу до кінця. Та й більшість дотраків тепер теж проти Дані. Колишні ко хала Дрого нині очолили власні халасари, і жоден з них не завагається напасти на її невеличкий гурт, аби повбивати й поневолити вірних їй людей, а саму Дані силоміць завезти назад у Ваїс-Дотрак, де їй і місце серед зморщених старух дош-халіну. Вона сподівалася, що бодай Заро Зоан Даксос їй не ворог, але купець-картянин жадав тільки її драконів. А ще ж є Квейт з Тіні — ота дивна жінка в червоній лакованій масці зі своїми загадковими порадами. Вона теж ворог, чи просто небезпечний друг? Сказати напевне Дані не могла.
«Сер Джора врятував мене від отруйника, Аристан Білобородий — від мантикори. Мабуть, Дужий Бельвас врятує від когось наступного». Він був кремезний, мав руки дебелі, як молоді деревця, а величезний кривий арах такий гострий, що ним можна було б і голитися на той неймовірний випадок, якщо на євнухових гладеньких смаглявих щоках раптом проросте якась рослинність. Та водночас він був як дитина. До справжнього захисника він недотягує. «На щастя, в мене є сер Джора й мої кровні вершники. І мої дракони, не слід забувати». З часом дракони стануть для неї найгрізнішими оборонцями, як були для Ейгона Завойовника та його сестер триста років тому. В усьому світі лишилося тільки три живі дракони, і належать вони їй; чудесні, жахливі — й безцінні.
Вона саме міркувала, що сказати, коли відчула на шиї холодний подих, і на чоло їй упало пасмо сріблясто-золотого волосся. Над головою зарипіла й ворухнулася парусина, і раптом над «Балеріоном» полетів дужий крик.
— Вітер! — горланили матроси.— Вітер повернувся, вітер!
Дані глянула вгору — туди, де велетенські вітрила кога ляскали й надималися, а линви гуділи й напиналися й співали солодку пісню, за якою вже скучили за шість довгих днів. Шкіпер Гролео поквапився на корму, викрикуючи команди. По щоглах уже дерлися пентосяни, решта ж радісно улюлюкали. Навіть Дужий Бельвас, гучно ревнувши, пустився в танок.
— Боги милостиві! — вигукнула Дані.— Бачите, Джоро? Ми знову в дорозі.
— Так,— озвався той,— але куди, королево?
Вітер зі сходу віяв цілий день, спершу постійно, тоді дикими поривами. Сонце сіло в червоній заграві. «Я й досі за півсвіту від Вестеросу,— нагадала собі Дані,— але з кожною годиною наближаюся». Вона спробувала уявити, як почуватиметься, вперше побачивши землю, правити якою була народжена. «Знаю, цей берег буде найчарівніший з усіх, що я бачила. Та й як може бути інакше?»
Але вночі, коли «Балеріон» нісся крізь темряву, а Дані, схрестивши ноги, сиділа на койці в капітанській каюті, годуючи драконів («Навіть на морі,— люб’язно запевнив її Гролео,— королевам надається перевага над капітанами»), пролунав різкий стукіт у двері.
Іррі спала біля койки (для трьох вона була завузька, й сьогодні прийшла черга Джикі ділити м’яку перину зі своєю халесі), але на стук служниця підвелася й пішла до дверей. Дані підтягнула покривало й запхала собі попід пахви. Вона була гола — не очікувала візитерів у таку пізню годину.
— Заходьте,— сказала вона, побачивши за дверима сера Джору, який стояв під розгойданим ліхтарем.
Пригнувши голову, лицар-вигнанець увійшов.
— Ваша світлосте, перепрошую, що збудив.
— Я ще не спала, сер. Ходіть погляньте.
Узявши з миски в себе на колінах солоної свинини, вона показала її драконам. Усі троє втупились у шматок голодними очима. Рейгал розпростав зелені крила, збурюючи повітря, а Вісеріон водив шиєю, наче довгий білий змій, стежачи за рухом її руки.
— Дрогоне,— стиха зронила Дані,— дракарис!
І підкинула свинину в повітря.
Дрогон метнувся швидше за кобру. З пащі вихопилося полум’я — жовтогарячо-червоно-чорне, обсмаживши м’ясо просто в повітрі. Гострі чорні зуби клацнули, і тут Рейгал сіпнув головою, наче хотів висмикнути здобич з братових щелеп, але Дрогон ковтнув і вереснув, і меншому зеленому дракону лишалося тільки розчаровано сичати.
— Припини, Рейгале,— роздратовано сказала Дані, ляснувши його по голові.— Ти вже своє отримав. Не треба мені тут захланних драконів.
Вона усміхнулася до сера Джори.
— Більше не доводиться смажити їм м’ясо на жаровні.
— Бачу. «Дракарис»?
Усі троє драконів на це слово обернули голови, а Вісеріон випустив струмінь біло-золотого полум’я, яке змусило сера Джору квапливо відступити на крок. Дані хихикнула.
— Обережніше з цим словом, сер, бо ще бороду вам підпалять. Валірійською це означає «драконів вогонь». Я вибрала команду, яку навряд чи хтось може зронити випадково.
Мормонт кивнув.
— Ваша світлосте,— мовив він,— можна мені з вами перемовитися приватно?
— Звісно. Іррі, вийди ненадовго,— сказала вона, а тоді, поклавши руку на оголене плече Джикі, поторсала другу служницю.— Ти теж, люба. Серу Джорі треба зі мною поговорити.
— Так, халесі,— гола Джикі стрибнула з койки, позіхаючи; густі чорні коси були розпатлані. Швидко вдягнувшись, вона вийшла разом з Іррі, зачиняючи по собі двері.
Дані віддала драконам решту солонини — нехай погризуться за неї — і поплескала по перині, запрошуючи.