Коли він прибіг, олениця вже лежала при смерті в кільці вісьмох його маленьких сірих кузенів. Вожаки зграї вже почали їсти — спершу він, тоді вона, по черзі віддираючи м’ясо з червоного живота своєї жертви. Інші терпляче очікували — усі, крім упослідженого, який за кілька кроків од решти тривожно намотував кола, підібгавши хвоста. Він їстиме останній — те, що лишать йому брати.
Королевич стояв з підвітряного боку, тож вовки його не помічали, поки він не стрибнув на повалене дерево за шість кроків од бенкету. Першим його побачив упосліджений і непомітно зник. Брати зі зграї обернулися на звук і з гарчанням вищирили зуби — усі, крім вожака і його подруги.
Деривовк відповів на гарчання застережливим риком і собі теж показав зуби. Він був крупніший за своїх кузенів — удвічі більший за миршавого упослідженого, у півтора разу більший за вожаків. Він стрибнув просто в центр зграї, і троє вовків зламалися, розчиняючись у підліску.
Але якийсь вовк кинувся на нього, клацаючи зубами. Він зустрів атаку твердо, схопив вовка за ногу й відкинув убік, і той, заскавчавши, покульгав геть.
Лишився тільки вожак — великий сірий самець із закривавленим писком, що побував у м’якому животі здобичі. На морді в самця було трохи білого, що свідчило про старість, та коли він розтулив пащу, з зубів потекла червона слина.
«А він не боїться,— подумав королевич,— не більше за мене». Гарна буде бійка. І вони кинулись один на одного.
Довго вони билися, качаючись серед коріння, каміння, опалого листя й розкиданих нутрощів здобичі, деручи один одного зубами й кігтями, розбігаючись і кружляючи один навколо одного, а тоді знов кидаючись у бійку. Королевич був більший і набагато дужчий, але ж кузен мав зграю! Самка не відходила далеко, з гарчанням роздуваючи ніздрі, та втручалася щоразу, як її закривавлений партнер відступав. Час до часу підбігали й інші вовки, щоб куснути за ногу чи за вухо, щойно королевич відвернеться. Один так його розсердив, що він у чорній люті крутонувся — і перегриз нападнику горлянку. Потому вже інші вовки тримали дистанцію.
А коли останнє червоне світло пробилося крізь віття — зелене й золоте, старий вовк змучено опустився на землю й перекотився на спину, оголюючи шию і живіт. Він скорився.
Королевич, обнюхавши його, злизав кров з хутра й подертої шкури. Старий вовк заскавчав, і деривовк відвернувся. Він був страшенно голодний, а здобич тепер належить йому.
— Годор.
Від наглого звуку він затнувся й загарчав. Вовки втупилися в нього зеленими й жовтими очима, які світилися в останньому світлі дня. Ніхто з них не чув того звуку. Цей дивний вітер свистів тільки в його вухах. Зануривши пащу в живіт олениці, королевич рвонув шмат м’яса.
— Годор, годор.
«Ні,— подумав він.— Ні, не буду». Це були хлоп’ячі думки, не деривовчі. Навколо нього поволі темнів ліс, поки не лишилися хіба тіні від дерев і сяйво очей його кузенів. Та крізь ці очі, за цими очима він побачив усміхнене обличчя здорованя й кам’яне склепіння, стіни якого вкривали соляні плями. На язику вже не відчувався теплий і насичений смак крові. «Ні, не буду, не буду, я хочу їсти, я хочу... хочу...»
— Годор, годор, годор, годор, годор,— повторював Годор, м’яко торсаючи його за плечі — вперед-назад, вперед-назад. Він старався робити це лагідно, завжди старався, але Годор — сім футів заввишки й дужчий, ніж собі уявляє, і у Брана, який опинився в його величезних лаписьках, цокотіли зуби.
— Годоре, відпусти, я тут, я тут.
Годор збентежено застиг.
— Годор?
І ліс, і вовки щезли. Бран повернувся у сире підземелля якоїсь старовинної сторожової башти, покинутої, либонь, тисячі років тому. Нині вона вже мало нагадувала башту. Навіть обвалене каміння так поросло мохом і плющем, що його, поки не наступиш, і помітити було важко. «Бита башта» — ось як нарік це місце Бран, а от спуск у підземелля розшукала Міра.
— Тебе не було надто довго,— мовив Джоджен Рід. Йому було тринадцять — всього на чотири роки більше, ніж Брану. І на зріст Джоджен був не набагато вищий — не більш як на два дюйми, може, на три, але розмовляв завжди серйозно, від чого здавався старшим і мудрішим, ніж був насправді. У Вічнозимі стара Нан прозивала його «малим дідусем».
— Їсти хочу,— нахмурився до нього Бран.
— Скоро повернеться Міра з вечерею.
— Мене вже нудить від жаб...— (Міра — жабоїдка з Перешийку, тож Бран не міг насправді засуджувати її за те, що ловить стільки жаб, а все ж...) — Я хотів поїсти оленини.
На мить йому пригадався її смак — кров і запашне сире м’ясо, і рот наповнився слиною. «Я бився за неї і переміг. Переміг».
— Ти позначив дерева?
Бран спалахнув. Джоджен весь час велів йому щось робити, коли Бран розплющував третє око і надягав шкуру Літа. Подряпати кору на дереві, піймати зайця й нез’їденим принести назад у зубах, посунути каміння в одну лінію. Якісь дурниці.
— Я забув,— озвався він.
— Ти завжди забуваєш.
І це була правда. Він збирався виконати Джодженові забаганки, та коли перетворювався на вовка, всі вони здавалися йому неважливими. Бо він міг бігати! Нема нічого кращого, ніж бігати, хіба що бігати за здобиччю.
— Я був королевичем, Джоджене,— пояснив він старшому хлопцю.— Королевичем лісу.
— Ти і є королевич,— стиха нагадав йому Джоджен.— Ти пам’ятаєш, так? Скажи мені, хто ти.
— Сам знаєш.
Джоджен був йому другом і навчителем, та іноді кортіло йому просто зацідити.
— Скажи словами. Скажи, хто ти.
— Бран,— похмуро мовив він. «Бран Каліка».— Брандон Старк...— («Понівечений хлопчик»).— Королевич Вічнозиму...— (Спаленого й поруйнованого Вічнозиму, чий народ розпорошений і розчавлений. Скляні сади — розбиті, а з потрісканих мурів біжить гаряча вода й випаровується на сонці. «Як можна бути королевичем місця, якого, може, й не побачиш уже ніколи?»)
— А хто такий Літо? — підказав Джоджен.
— Мій деривовк,— усміхнувся Бран.— Королевич зелених лісів.
— Бран — хлопчик, а Літо — вовк. Отже, вас двоє, так?
— Двоє,— зітхнув він,— і один.
Він терпіти не міг, коли Джоджен отак прикидався дурнем. «У Вічнозимі йому хотілося, щоб мені снилися вовчі сни, а тепер він повсякчас кличе мене назад».
— Пам’ятай це, Бране. Пам’ятай себе, бо тебе поглине вовк. Коли ви з’єднуєтеся, недосить просто бігати, полювати й вити у Літовій шкурі.
«А для мене — досить»,— подумав Бран. Літову шкуру він любив більше, ніж свою. Який сенс бути шкуроміном, якщо не можеш носити ту шкуру, яку хочеться?
— То ти пам’ятатимеш? І наступного разу позначиш дерево. Будь-яке дерево, це байдуже, просто слід це зробити.
— Гаразд. Я пам’ятатиму. Можу просто зараз повернутись і зробити. Цього разу я не забуду.
«Але спершу з’їм оленицю та ще повоюю з тими малими вовками».
— Ні,— похитав головою Джоджен.— Ні. Ліпше лишайся й поїж. Своїми зубами. Варг не може жити з того, чим харчується його звір.
«Звідки тобі знати? — ображено подумав Бран.— Ти не варг і гадки не маєш, як це».
Зненацька Годор схопився на ноги, мало не врізавшись у склепінчасту стелю.
— ГОДОР! — вигукнув він, кидаючись до дверей. Та не встиг він добігти, як їх штовхнула Міра й, переступивши через поріг, опинилась у їхньому прихистку.— Годор, годор! — вигукував здоровань-конюший, широко всміхаючись.
Мірі Рід було шістнадцять — доросла жінка! — але на зріст вона була не вища за свого брата. Всі краножани невисокі, якось пояснила вона, коли Бран запитав, чому вона більше не росте. Вона мала каштанові коси й зелені очі, груди пласкі, як у хлопчика, і ходила з гнучкою грацією, аж Бран, спостерігаючи, міг хіба заздрити. Міра носила при собі довгий гострий кинджал, та в бійці надавала перевагу тонкому тризубому остеневі в одній руці та плетеній сітці — в другій.