— Хто голодний? — запитала вона, піднімаючи вище свою здобич: два невеличкі сріблясті пструги й шість товстих зелених жаб.
— Я,— мовив Бран. «Тільки не жаби знову!» У Вічнозимі, перш ніж сталися оті жахливі події, Волдери часто казали: якщо їстимеш жаб, зуби в тебе позеленіють, а під пахвами мох проросте. Цікаво, думав, Бран, чи загинули Волдери? Їхніх тіл у Вічнозимі він не бачив... хоча трупів було чимало, та й у будівлях вони не дивилися.
— То доведеться тебе нагодувати. Допоможеш почистити здобич?
Він кивнув. Дутися поряд з Мірою було важко. Вона ж бо набагато веселіша за брата і, здавалося, завжди знає, як розсмішити. Її ніколи нічого не лякало й не сердило. Ну, крім Джоджена — зрідка... Та Джоджен Рід кого хочеш налякає. Вдягається він у все зелене, очі має зеленкуваті як мох, та ще й зелені сни йому сняться. А що насниться Джоджену, все справджується. «От тільки йому наснилося, що я помер, а я не помер». Хоча насправді в певному сенсі таки помер.
Поки Бран з Мірою чистили рибу й жаб, Джоджен послав Годора по дрова, тоді розклав невеличке багаття. Мірин шолом використали як казанок, порізавши в нього здобич, трохи дикої цибулі, яку надибав Годор, й заливши водою,— так вийшла жаб’яча юшка. Не така смачна, як оленина, але й не бридка, вирішив Бран, куштуючи.
— Дякую, Міро,— мовив він.— Міледі.
— Дуже прошу, ваша високосте.
— А завтра,— оголосив Джоджен,— нам слід рушати далі.
Бран бачив, як напружилася Міра.
— Тобі знов зелений сон наснився?
— Ні,— зізнався він.
— То для чого йти? — поцікавилася його сестра.— Бита башта — гарне місце. Сіл поряд немає, в лісі повно дичини, у струмках і озерах водиться риба й жаби... і хто нас тут зможе знайти?
— Нам не тут слід бути.
— Але тут безпечно.
— Знаю, здається, що тут безпечно,— мовив Джоджен,— та чи довго так буде? У Вічнозимі був бій, ми бачили трупи. А бої означають війни. Якщо чиєсь військо заскочить нас зненацька...
— Це може бути Робове військо,— мовив Бран.— Скоро з півдня повернеться Роб, я точно знаю. Прийде з усіма своїми прапороносцями й вижене залізних.
— Ваш мейстер, помираючи, ні слова не сказав про Роба,— нагадав йому Джоджен.— Залізні — на Скелястому узбережжі, сказав він, а на сході — Болтонів Байстрюк. Кейлінський Рів і Пущанський Насип упали, Сервинів спадкоємець загинув, як і каштелян Торенового Квадрату. Війна повсюди, сказав він, сусіди воюють з сусідами.
— Ми вже це сто разів проходили,— сказала його сестра.— Ти хочеш іти на Стіну й далі — до того вашого триокого ворона. Це все чудово, але Стіна — дуже далеко, а у Брана замість ніг — Годор. Якби ми їхали верхи...
— Якби ми були орлами, змогли б полетіти,— різко мовив Джоджен,— але крил у нас немає, як і коней.
— Коней можна дістати,— сказала Міра.— Навіть у глушині вовчого лісу є лісівники, хуторяни, мисливці. У когось будуть і коні.
— Якщо й так, нам їх красти накажеш? Ми хіба злодії? В останню чергу нам потрібно, щоб на нас почалося полювання.
— Можна їх купити,— сказала вона,— або обміняти.
— Ти поглянь на нас, Міро. Каліка з деривовком, дурник-велетень і двійко краножан за тисячу льє від Перешийку. Поки Бран вважається мертвим, він у безпеці. Оживе — і на нього відкриють полювання ті, хто хоче, щоб він помер по-справжньому,— Джоджен підійшов до багаття, помішав патичком вугілля.— Десь там, на півночі, нас чекає триокий ворон. Бранові потрібен учитель, мудріший за мене.
— Але як, Джоджене? — спитала його сестра.— Як?
— Пішки,— відповів він.— Крок по кроку.
— Дорога від Сіроводдя до Вічнозиму задавалася нескінченною, а тоді ми їхали верхи. А ти хочеш, щоб ми здолали пішки ще більший шлях, навіть не знаючи, коли він закінчиться. Ти кажеш, за Стіною. Я там не була, як і ти, але добре знаю, що «за Стіною» — це чималий простір, Джоджене. Там триоких воронів багато чи тільки один? І як нам його шукати?
— Мабуть, він сам нас знайде.
Не встигла Міра щось на це відповісти, як почувся звук — далеке вовче виття, яке летіло крізь ніч.
— Літо? — запитав Джоджен, дослухаючись.
— Ні.
Бран добре знав голос свого деривовка.
— Ти певен? — перепитав маленький дідусь.
— Певен.
Сьогодні Літо забрів далеко, тож не повернеться до світанку. «Може, Джоджен і бачить зелені сни, але відрізнити деривовка від простого вовка не може». Цікаво, думав Бран, чому вони всі так слухаються Джоджена? Він не королевич, як Бран, не такий великий і дужий, як Годор, не такий добрий мисливець, як Міра, та все одно чомусь саме Джоджен усім велить, що робити.
— Треба вкрасти коней, як пропонує Міра,— мовив Бран,— і їхати до Амберів у Останнє Вогнище,— на мить він замислився.— Або поцупити човен і доплисти Білим Ножем до містечка Біла Гавань. Там править отой товстун лорд Мандерлі, він на святі врожаю поводився дуже дружньо. Хотів кораблі будувати. Може, таки збудує кораблі, й тоді ми попливемо в Річкорин і заберемо додому Роба з усім його військом. Тоді байдуже буде, знатиме хтось, що я живий, чи ні. Роб нікому не дозволить нас скривдити.
— Годор! — відригнув Годор.— Годор, годор.
Та він був єдиний, кому сподобався Бранів план. Міра тільки усміхнулася до хлопця, а Джоджен спохмурнів. Вони ніколи не слухали його бажань, хоч Бран — Старк, і до того ж королевич, а Ріди з Перешийку — прапороносці Старків.
— Го-о-одор,— співав Годор, погойдуючись.— Го-о-одор, го-о-о-дор, годор, годор, годор.
Іноді він полюбляв це: повторювати своє ім’я на різний манір, знову та знову. А іноді сидів так тихо, що ніхто й не помічав: він тут. З Годором не знудишся.
— ГОДОР, ГОДОР, ГОДОР! — загорлав він.
«Він не замовкне»,— збагнув Бран.
— Годоре,— мовив він, не хочеш піти в ліс і попрактикуватися з мечем?
Конюший і забув про меча, а тепер згадав.
— Годор! — ригнув він. І пішов по свого меча. У них з собою було три мечі, які вони забрали з вічнозимської крипти, де Бран з братом Риконом ховався від залізних Теона Грейджоя. Бран узяв собі меч свого дядька Брандона, Міра — той, що знайшла в ногах Бранового дідуся Рикарда. Годорів клинок був набагато старіший: велетенський і важкий шмат заліза, тьмяний і поцяткований іржею, адже лежав, занедбаний, уже багато століть. Годор міг розмахувати ним кілька годин поспіль. Біля руїн башти стояло всохле дерево, яке він почикрижив мало не на тріски.
Навіть коли він вийшов, крізь стіни чулося, як він викрикує «Годор!», ріжучи й рубаючи дерево. На щастя, вовчий ліс великий, і не схоже, що навкруги є люди, які можуть його почути.
— Джоджене, а що ти там казав про вчителя? — запитав Бран.— Мій учитель — ти. Знаю, я так і не позначив дерева, але наступного разу обов’язково зроблю це. Третє око в мене розплющилося, як ти й хотів...
— Так широко розплющилося, що, боюся, ти крізь нього провалишся й решту своїх днів проживеш вовком у лісі.
— Не провалюся, обіцяю.
— Хлопчик обіцяє. А вовк про це пам’ятатиме? Ти разом з Літом бігаєш, полюєш, убиваєш здобич... але скоряєшся його волі більше, ніж він скоряється твоїй.
— Я просто забуваю,— поскаржився Бран.— Мені ж лише дев’ять. Коли стану старший, буде краще. Навіть Флоріян Фігляр і Еймон Лицар-Дракон у дев’ять років не були видатними лицарями.
— Твоя правда,— сказав Джоджен,— і можна було б сказати, що це мудрі слова, якби дні й досі росли... а вони вже не ростуть. Ти — дитина літа, я знаю. Повтори-но мені гасло дому Старків.
— Зима на підході.
Просто мовивши це, Бран відчув, як йому стало зимно.
Джоджен похмуро кивнув.
— Мені снився крилатий вовк, прикутий ланцюгами до скелі, тож я подався у Вічнозим, щоб його звільнити. Ти скинув ланцюги, але й далі не літаєш.
— То навчи мене,— мовив Бран, який і досі боявся триокого ворона, що іноді переслідував його у снах, без кінця дзьобаючи йому шкіру між очей і закликаючи летіти.— Ти ж зеленвидець.
— Не зеленвидець,— сказав Джоджен,— а просто хлопець, який бачить сни. Бо зеленвидці могли не тільки це. Вони ще були варгами, як ти, а найсильніші з них мали здатність одягнути шкуру будь-якого створіння, що літає, плаває чи повзає, і, дивлячись очима віродерев, бачити істину, що лежить у підґрунті світу.