Боги дають людям різні дари, Бране. Он моя сестра — мисливиця. Їй дано прудко бігати, а стояти так непорушно, що вона з очей зникає. У неї гострий слух, гострий зір і тверда рука, яка вміє вправлятися з сіткою і списом. Міра здатна дихати в мулі й літати крізь дерева. А я цього не можу, як і ти. Мені боги дарували зелені сни, а тобі... ти, можливо, спроможний на більше, ніж я, Бране. Ти-бо — крилатий вовк, і ніхто не знає, як далеко й високо ти здатен злетіти... якби знайшовся для тебе учитель. Хіба можу я допомогти тобі опанувати дар, якого не розумію? Ми на Перешийку ще пам’ятаємо і перших людей, і дітей пралісу, їхніх друзів... але стільки вже забуто, а скільки ми й не знали ніколи!
— Якщо ми залишимося тут, нікого не чіпаючи,— узяла Міра Брана за руку,— ти будеш у безпеці до кінця війни. Але ти нічого не навчишся, окрім того, звісно, чого може навчити тебе мій брат, а ти чув, що він каже. Якщо ми підемо звідси, шукаючи притулку в Останньому Вогнищі чи за Стіною, є ризик, що нас можуть схопити. Знаю, ти ще малий, але ж ти — королевич, син нашого лорда та законний спадкоємець нашого короля. Ми присягнули тобі на вірність землею і водою, бронзою і залізом, льодом і полум’ям. Тому ризик лягає на тебе, як і твій дар. І вибір теж буде за тобою, гадаю. Ми — твої слуги; наказуй,— широко всміхнулася вона.— Принаймні в цьому.
— Тобто,— мовив Бран,— ви вчините, як я скажу? Справді?
— Справді, королевичу,— озвалася дівчина,— тож добре подумай.
Бран намагався все добре обміркувати,— так діяв би батько. Дядьки Великого Джона — Готер Хвойдозгуб і Морс Крукохарч — жорстокі люди, але він був певен, що вони зберігатимуть вірність. Так само, як і Карстарки. Картвердь — міцний замок, завжди казав батько. «З Амберами чи Карстарками ми будемо в безпеці».
А можна вирушити на південь до лорда Мандерлі. У Вічнозимі він чимало реготав і, схоже, не дивився на Брана з такою жалістю, як інші лорди. Замок Сервинів ближче, ніж Біла Гавань, але мейстер Лувін сказав, що Клей Сервин загинув. А отже, збагнув Бран, і Амбери, і Карстарки, і Мандерлі теж можуть бути вже мертві! Й він сам також може загинути, якщо його піймають залізні чи Болтонів Байстрюк.
Якщо вони ховатимуться тут, попід Битою баштою, ніхто їх не знайде. Він лишиться живим. І калікою.
Бран відчув, що плаче. «Дурний малюк»,— подумав він про себе. Хай куди він вирушить — у Картвердь, Білу Гавань чи Сторожу Сіроводдя, він, діставшись туди, все одно лишатиметься калікою. Він стиснув руки в кулаки.
— Я хочу літати,— сказав він.— Будь ласка, відведіть мене до ворона.
Давос
Коли він піднявся на облавок, позаду вже танув довгий мис Дрейфмарку, а попереду виростав з моря Драконстон. З гірської вершини здіймалася тонка сіра цівка диму, позначаючи острів. «Неспокійний Драконгір сьогодні зранку,— подумав Давос,— або ж Мелісандра знову когось палить».
Мелісандра не сходила в нього з гадки, поки «Танець Шаяли» верстав путь через Чорноводу затоку та Глотку, лавіруючи проти впертого зустрічного вітру. Величезне багаття, що горіло на верхівці сторожової башти на Гострому мисі в кінці Рогу Масі, нагадало Давосу рубін, який вона носила на шиї, а коли світ на ранішній і вечірній зорі червонів, повільні хмари набирали тої самої барви, що й шовки і шарлати її шурхітливих суконь.
Вона також чекатиме на Драконстоні — чекатиме в усій своїй красі й усій своїй силі, разом зі своїм богом, і тінями, і королем. Досі червона жриця, здавалося, була віддана Станісу. «Вона зламала його, як їздець ламає норовливого коня. Якби змога, вона б верхи на ньому доскочила влади, й за це вона віддала вогню моїх синів. Та я виріжу живе серце з її грудей і подивлюся, як воно горить». Він торкнувся руків’я тонкого й довгого лісянського чингала, якого йому дав капітан.
Цей капітан поставився до нього дуже добре. Звали його Хоран Сатмантес, і він теж був лісянцем, як і Саладор Саан, якому належав цей корабель. На обвітреному вилицюватому обличчі ясніли блакитні очі, які часто бачиш у Лісі, але капітан чимало років провів, торгуючи в Сімох Королівствах. Дізнавшись, що людина, яку він витягнув з моря, це уславлений цибулевий лицар, він віддав Давосу і свою каюту, і свій одяг, і ще й пару чобіт, які майже пасували. Наполягав, щоб вони ще й разом їли, тільки з цього нічого не вийшло: Давосів шлунок не перетравлював ні равликів, ні міног, ні масної їжі, яку так полюбляв капітан Хоран, тож уже після першого обіду за спільним столом Давос цілий день провів, звисаючи з поруччя.
З кожним ударом весел Драконстон більшав. Давос уже бачив обриси гори, а на її схилі — велику чорну цитадель з її химерами й вежами-драконами. Бронзова фігура на носі «Танцю Шаяли», розтинаючи хвилі, розсіювала солоні бризки. Давос обіперся об поруччя, вдячний за таку підтримку. Випробування виснажили його. Якщо він довго стояв на ногах, ті починали труситися, а іноді він ставав жертвою неконтрольованих нападів кашлю, і слиз, який він викашлював, був з кров’ю. «Це нічого,— казав собі Давос.— Не могли ж боги врятувати мене від вогню, щоб зараз умертвити бігункою».
Слухаючи бій керівного барабану, туркотіння вітрила й ритмічний шурхіт і порипування весел, він пригадував дні своєю юності, коли такі самі звуки туманними ранками пробуджували в його серці жах. Вони-бо віщували наближення морської варти старого сера Тристимуна, а за часів, коли на Залізному троні сидів Ейрис Таргарієн, морська варта несла смерть для пачкаря.
«Але то було в іншому житті,— подумав він.— То було ще до цибулевого корабля, до Штормокраю, до того як Станіс укоротив мені пальці. До війни й до червоної комети, до того як я став Сівортом а чи лицарем. За тих часів, коли Станіс іще не вивищив мене, я був іншою людиною».
Капітан Хоран розповів йому, як розбилися Станісові надії тої ночі, коли горіла ріка. Ланістери напали на нього з флангів, і сотні зрадливих прапороносців покинули його в годину найбільшої нужди. «Бачили там і тінь короля Ренлі,— розповідав капітан,— який, ведучи авангард левиного лорда, рубав ворогів направо й наліво. Подейкували, його зелені обладунки у світлі дикополум’я палали примарним сяйвом, а роги горіли зеленим вогнем».
Тінь Ренлі! Цікаво, думав Давос, а його сини теж повернуться тінями? На морі він бачив стільки див, що не міг напевне стверджувати: привидів не існує. «Невже ніхто не лишився вірним?» — запитав він.
«Зовсім мало,— озвався капітан.— Родичі королеви переважно. Ми забрали з собою чимало вояків з тих, у яких на гербі лис у віночку квітів, та значно більше, з різними гербами, лишилося на березі. Лорд Флорент нині в Драконстоні за правицю короля».
Гора, увінчана білим димом, росла. Вітрило співало, барабан бив, весла рухалися плавно, і зовсім скоро перед очима відкрилося гирло гавані. «Як порожньо»,— подумав Давос, пригадуючи, як тут було раніше, коли кораблі купчилися на кожному причалі та гойдалися на якорі за хвилерізом. Він побачив «Валірійку» — флагман Саладора Саана, який пришвартувався до причалу, де раніше стояли «Фурія» з сестрами. Кораблі обабіч «Валірійки» теж мали смугасті лісянські облавки. Але марно шукав він знаку «Леді Марії» чи «Примари».
Заходячи в гавань, матроси опустили вітрило, і до причалу підходили вже тільки на веслах. Поки матроси кріпили кінці, капітан підійшов до Давоса.
— Король вузького моря хоче бачити вас негайно.
Давос хотів відповісти, але завадив напад кашлю. Стиснувши поруччя, він сплюнув через борт.
— Станіс,— задихано мовив він,— мені потрібен король Станіс.
«Бо там, де Станіс, там і Мелісандра».
— Ніхто не заходить до короля Станіса,— твердо відповів Хоран Сатмантес.— Саладор Саан усе вам розповість. Спочатку ходім до нього.
Давос не мав сили опиратися. Тому він лише кивнув.
На борту «Валірійки» Саладора Саана не було. Розшукали його на іншому причалі за чверть милі звідти, у трюмі череватого пентоського кога під назвою «Щедрий врожай», де він лічив вантаж разом з двома євнухами. Один з них тримав ліхтар, а другий — воскову табличку та стило.