— Вартові нікого не пускають, навіть королеву й маленьку донечку. Слуги приносять страви, але їх ніхто не їсть,— він нахилився ближче й понизив голос.— Дивні я чув розмови — про голодне полум’я в жерлі гори і про те, як Станіс із червоною жінкою спускаються туди разом, щоб на це полум’я дивитися. Там є шахти, кажуть люди, і таємні сходи в саме серце гори, в місця гарячі, куди тільки ця жінка може спуститися і не згоріти. А цього досить і навіть більше, щоб так налякати літню людину, аж та вже і їсти сили не матиме.
«Мелісандра». Давос здригнувся.
— Це з ним зробила червона жінка,— сказав він.— Це вона наслала полум’я, яке поглинуло нас,— покарати Станіса за те, що відсунув її вбік, і навчити, що в нього немає надії перемогти без її чаклунства.
Лісянець вибрав з миски, яка стояла між ними, величеньку оливку.
— Ти не перший таке говориш, друже. Але я б на твоєму місці вголос такого не вимовляв. У Драконстоні повно людей королеви, так-так, у них гострий слух і ще гостріші ножі,— він закинув оливку собі до рота.
— У мене теж є ніж. Подарунок від капітана Хорана,— Давос витягнув чингал і поклав на столі.— Ніж, аби вирізати Мелісандрі серце. Якщо вона його має.
Саладор Саан виплюнув оливкову кісточку.
— Давосе, добрий Давосе, не кажи такого, навіть жартома.
— Це не жарт. Я її вб’ю.
«Якщо її можна вбити людською зброєю». А щодо цього Давос не був певен. Він-бо бачив, як мейстер Кресен вкинув їй у келих отруту, але помер від неї сам мейстер, а не червона жриця. Але ж ніж у серці... навіть демонів убиває холодна криця, співається в піснях.
— Такі розмови небезпечні, друже,— застеріг його Саладор Саан.— Я так собі думаю, ти досі не оговтався після моря. Мізки в тебе від гарячки спеклися, так. Лягай у ліжко й відпочивай побільше, поки сили не наберешся.
«Поки моя рішучість не згасне, ось що ти маєш на увазі». Давос зіп’явся на ноги. Його і справді лихоманило, і в голові паморочилось, але це не мало значення.
— Ти — зрадливий старий шахрай, Саладоре Саан, та все одно — добрий друг.
Лісянець погладив гостру срібну бороду.
— То ти лишишся в цього доброго друга?
— Ні. Я піду,— Давос кашлянув.
— Підеш? Поглянь на себе! Ти кашляєш, ти тремтиш, ти худий і слабий. І куди ти підеш?
— У замок. Там моє ліжко, і там мій син.
— І червона жінка,— підозріло мовив Саладор Саан.— Вона теж у замку.
— І вона теж,— Давос заклав чингал назад у піхви.
— Ти, цибулевий пачкарю, що ти знаєш про умисні убивства? Та й хворий ти, навіть чингала не втримаєш. Знаєш, що буде з тобою, якщо тебе схоплять? Поки ми палали на ріці, королева палила зрадників. Слуг темряви, ось як вона їх обізвала, бідолах, а червона жінка співала, коли розгнічували багаття.
Давоса це не здивувало. «Я знав,— подумав він,— знав це ще до того, як він мені розповів».
— Вона забрала з підземелля лорда Сангласа,— здогадався він,— і синів Габарда Рембтона.
— Атож, і спалила їх, як і тебе спалить. Якщо ти вб’єш червону жінку, тебе спалять з помсти, а якщо не вб’єш, спалять за спробу. Вона співатиме, ти верещатимеш, а тоді помреш. А ти тільки-тільки ожив!
— Саме для того,— мовив Давос,— щоб це зробити. Покласти край Мелісандрі Ашайській та її справам. Бо для чого ще морю було випльовувати мене на берег? Ти знаєш Чорноводу затоку незгірше за мене, Саладоре. Жоден капітан при здоровому глузді не поведе корабель поміж списів царя моряників, ризикуючи черево собі розпанахати. «Танок Шаяли» не повинен був біля мене опинитися.
— Це вітер,— голосно наполіг Саладор Саан,— лихий вітер, і все. Вітер зніс його задалеко на південь.
— А хто наслав вітер? Саладоре, до мене говорила Мати.
— Твоя мати померла...— закліпав старий лісянець.
— Мати божа! Вона благословила мене сімома синами, а я дозволив її спалити. Вона говорила до мене. Це ми накликали вогонь, сказала вона. І тіні теж ми накликали. Це я провіз Мелісандру попід Штормокраєм, де на моїх очах вона породила жах! — Давос і досі бачив у кошмарах чорні кощаві руки, які впирались їй у стегна, коли цей жах вивільнявся з її роздутого лона.— Вона вбила Кресена, і лорда Ренлі, і хороброго Кортні Пенроуза, і моїх синів теж вона убила. Прийшов час для когось убити її.
— Для когось,— мовив Саладор Саан.— Атож, для когось. Але не для тебе. Ти слабкий як дитина, і ти не воїн. Благаю, залишися, побалакаємо, а ти поїси, а тоді, можливо, ми сплаваємо у Браавос і наймемо для цієї справи безликих, так? Але ти... ні, тобі краще посидіти й поїсти.
«Він тільки все ускладнює,— втомлено подумав Давос,— а все і від самого початку було страшенно складно».
— В моїм нутрі палає помста, Саладоре, не лишаючи місця для їжі. Відпусти мене. Заради нашої дружби побажай мені удачі й відпусти.
Садалор Саан звівся на ноги.
— Несправжній ти друг, я так собі думаю. Коли ти загинеш, кому доведеться передавати твій попіл і кості твоїй леді-дружині й переказувати їй, що вона втратила чоловіка й чотирьох синів? Засмученому Саладору Саану. Але нехай, хоробрий пане лицарю, квапся в могилу. Я зберу твої кості в мішок і віддам синам, яких ти кидаєш,— хай носять на шиї в маленьких торбинках,— він сердито замахав руками, де на кожному пальці було по каблучці.— Іди, іди, іди, іди.
Давос не хотів розлучатися в такому настрої.
— Саладоре...
— Іди! Або краще лишайся, але якщо йдеш, то йди вже.
І Давос пішов.
Дорога від «Щедрого врожаю» до брами Драконстону була довга й самотня. Прилеглі до причалу вулички, де колись тлумилися солдати, матроси і простолюд, спорожніли й обезлюділи. Де колись доводилося обходити писклявих поросят і голих дітлахів, носилися щури. Ноги трусилися, як пудинг, а тричі від страшного нападу кашлю довелося зупинятися й відпочивати. Але ніхто не прийшов Давосу на допомогу, ніхто навіть не визирнув у вікно — поглянути, що сталося. Вікна були зачинені віконницями, двері замкнені на засуви, а на більш як половині будинків виднілися знаки жалоби. «В Чорноводий Бурчак попливли тисячі, а повернулися сотні,— думав Давос.— Не тільки мої сини загинули. Мати, змилостився над ними всіма!»
Підійшовши до брами, він виявив, що й тут зачинено. Давос погрюкав кулаком у оббите залізом дерево. Відповіді не було, тож він почав дубасити в двері ногами, знову і знову. Нарешті на барбакані з’явився арбалетник і визирнув поміж двох височенних химер.
— Хто там?
Давос, задерши голову, приклав руки рупором до вуст:
— Сер Давос Сіворт до його світлості.
— Ти п’яний? Забирайся і припини грюкати.
А Саладор Саан попереджав його! Давос спробував іншу тактику.
— Тоді пошліть по мого сина. По Девана, королівського зброєносця.
— Як, ви кажете, вас звати? — нахмурився вартовий.
— Давос,— гукнув той.— Цибулевий лицар.
Голова зникла, та вже за мить повернулася.
— Забирайся! Цибулевий лицар загинув на ріці. Його корабель згорів.
— Корабель згорів,— погодився Давос,— але сам він вижив, і ось він тут. Капітаном брами тут досі Джейт?
— Хто?
— Джейт Блекбері. Він мене добре знає.
— Ніколи не чув про нього. Швидше за все, загинув.
— Тоді лорд Читеринг.
— Цього я знаю. Згорів на Чорноводді.
— Вілл Гачок? Гал Кабан?
— Обидва загинули,— сказав арбалетник, але на обличчі його зненацька відбився подив.— Чекайте тут.
Він знову зник.
Давос чекав. «Загинули, всі загинули,— тупо думав він, пригадуючи біле черево тлустого Гала, яке завжди визирало з-під засмальцьованого камзола, і довгий шрам, який лишився на обличчі Вілла від рибальського гачка, і як Джейт завжди скидав свого кашкета перед жінками — п’ятирічними чи п’ятдесятирічними, вельможними чи низькородними.— Потонули чи згоріли разом з моїми синами й тисячею інших, і тепер битимуться за короля в пеклі».
Зненацька арбалетник повернувся.
— Ідіть до бічного входу, і вас впустять.