Давос так і зробив. Гвардійців, які пустили його всередину, він не знав. У руках вони тримали списи, а на грудях у них красувався лис у віночку квітів — герб дому Флорентів. Повели вони його не в Кам’яний Барабан, як він очікував, а попід вигнутий аркою Драконів Хвіст і далі в Ейгонів сад.
— Чекайте тут,— звелів сержант.
— А його світлості повідомили, що я повернувся? — запитав Давос.
— Поняття зеленого не маю. Чекайте, кажу.
І він пішов, забравши з собою списників.
В Ейгоновому саду приємно пахло глицею, і зусібіч височіли темні дерева. Росла тут і шипшина, і високий колючий живопліт, а в болотистій низині — ще й журавлина.
«Чого мене привели сюди?» — міркував Давос.
А тоді до нього долинуло слабеньке калатання дзвіночків, і дитячий сміх, і зненацька з кущів випірнув Картатий, квапливо шаркаючи ногами. На п’яти йому насідала королівна Ширін.
— Повернися! — кричала вона.— Картатий, повернися!
Побачивши Давоса, блазень різко зупинився, і бубонці на його рогатому жерстяному шоломі затуркотіли — брязь-брязь-брязь. Перестрибуючи з ноги на ногу, блазень проспівав:
— Блазня кров і короля, кров у діви на ногах, наречений же і гості — в ланцюгах, ах, ах!
Тут Ширін мало не піймала його, але в останню мить він перестрибнув через латку папороті та щез поміж дерев. Королівна кинулася за ним. Ці двоє викликали в Давоса усмішку.
Він саме закашлявся в долоню, яка ховалася в рукавичці, коли з-за живоплоту виборсалася ще одна постать і втелющилася просто в нього, збиваючи з ніг.
Хлопчик теж упав, але зразу ж і підскочив на ноги.
— Що ви тут робите? — запитав він, обтрушуючись. На комір йому спадало чорне як смоль волосся, а очі він мав неймовірно сині.— Не слід стояти у мене на дорозі, коли я біжу.
— Ні,— погодився Давос.— Не слід.
Він почав зводитися навколішки, але тіло струснув ще один напад кашлю.
— Вам недобре? — хлопчик узяв його за руку й поставив на ноги.— Мені покликати мейстра?
Давос похитав головою.
— Кашель. Він минеться.
Хлопчик повірив йому на слові.
— Ми гралися в «красуню і чудовисько»,— пояснив він.— Я був чудовиськом. Дитяча забавка, але моїй кузині подобається. А ім’я у вас є?
— Сер Давос Сіворт.
Хлопчик з сумнівом зміряв його поглядом.
— Ви певні? Щось ви не схожі на лицаря.
— Бо я — цибулевий лицар, мілорде.
Сині очі кліпнули.
— Отой, що на чорному кораблі?
— А ти знаєш цю легенду?
— Ще як мене на світі не було, ви привезли моєму дядькові Станісу рибу, коли його взяв у облогу лорд Тайрел,— хлопчик виструнчився.— Я — Едрик Шторм,— оголосив він.— Син короля Роберта.
— Ну певна річ! — Давос здогадався майже відразу. Хлопчина успадкував видатні вуха Флорентів, але чуприна, очі, нижня щелепа, вилиці — все це було від Баратеонів.
— А ви знали мого батька? — поцікавився Едрик Шторм.
— Бачив його неодноразово, коли приходив до твого дядька до двору, але ніколи з ним не розмовляв.
— Батько учив мене битися,— гордовито мовив хлопчак.— Навідував мене майже щороку, й іноді ми разом тренувалися. На минулі іменини він прислав мені келеп, точно як у нього самого, тільки менший. Але мені звеліли його лишити у Штормокраї. А це правда, що дядько Станіс відрубав вам пальці?
— Тільки останню фалангу. Пальці є, лише коротші.
— Покажіть.
Давос скинув рукавичку. Хлопець уважно роздивився його долоню.
— А великого пальця він не вкорочував?
— Ні,— кашлянув Давос.— Ні, його він мені зоставив.
— Не треба було йому взагалі вам пальці рубати,— вирішив хлопчина.— Неправильно це було.
— Я був контрабандистом.
— Так, і контрабандою доправили йому рибу й цибулю.
— За цибулю лорд Станіс висвятив мене в лицарі, а за контрабанду — вкоротив мені пальці,— Давос знову натягнув рукавичку.
— Батько б вам пальців не рубав.
— Як скажете, мілорде.
«Роберт дуже відрізнявся від Станіса, щира правда. Хлопець схожий на нього. І на Ренлі теж». Ця думка схвилювала його.
Хлопчик хотів іще щось сказати, аж тут зачулися кроки. Давос озирнувся. На садовій доріжці з’явився сер Аксель Флорент в оточенні дюжини гвардійців у підбитих ватою шкірянках. На грудях вони мали вогненне серце Царя світла. «Люди королеви»,— подумав Давос. І зненацька закашлявся.
Сер Аксель був невисокий на зріст і м’язистий, широкий у грудях, як діжка, з дебелими руками й ногами, а з вух йому росло волосся. Дядько королеви, він уже десять років служив каштеляном у Драконстоні, але завжди ставився до Давоса шанобливо, знаючи, що той користується прихильністю лорда Станіса. Та коли він заговорив, у голосі його не було ні шанобливості, ні тепла:
— Сер Давос не потонув! Як таке можливо?
— Цибуля не тоне, сер. Ви прийшли відвести мене до короля?
— Я прийшов відвести вас у підземелля,— сер Аксель махнув гвардійцям.— Схопіть його й заберіть у нього чингал. Бо він його приготував для нашої леді.
Джеймі
Джеймі перший помітив заїзд. Центральна будівля з півдня тулилася до берега, де ріка робила вигин, і два довгі й невисокі крила заїзду тягнулися вздовж води, немов хотіли обійняти подорожніх, що пливуть униз за течією. Перший поверх був із сірого каменю; над другим, дерев’яним і побіленим, виднівся лупаковий дах. Видно було і стайню, і обвиту лозою альтанку.
— Дим з коминів не підіймається,— зауважив Джеймі.— Й у вікнах не світиться.
— Коли я пропливав тут минулого разу, заїзд іще працював,— сказав сер Клеос Фрей.— Тут варили чудовий ель. Може, в пивницях ще трохи лишилося.
— Там можуть ховатися люди,— мовила Брієнна.— А можуть виявитися трупи.
— Злякалася кількох мертвяків, дівко? — зронив Джеймі.
Вона обпекла його поглядом.
— Мене звати...
— Брієнна, так-так. Не хочеш бодай нічку переспати в ліжку, Брієнно? Там буде безпечніше, ніж посеред ріки, та й незайве дізнатися, що тут сталося.
Вона не відповіла, але за мить штовхнула румпель, повертаючи ялик до побитого вітром дерев’яного причалу. Сер Клеос поліз спускати вітрило. Коли ялик м’яко вдарився у причал, сер Клеос вистрибнув на берег, щоб прив’язати кінці. Джеймі в своїх ланцях незграбно поліз за ним.
В кінці причалу на залізному стовпі висіла облущена вивіска, на якій мальований король, стоячи навколішках, склав перед собою руки в благальному жесті. Джеймі тільки кинув на неї погляд — і розсміявся.
— Кращого заїзду нам не знайти!
— Це якесь особливе місце? — підозріливо запитала дівчина.
Відповів сер Клеос.
— Це заїзд «Уклінний король», міледі. Розташований на тому самому місці, де останній король на Півночі, скорившись, прихилив коліно перед Ейгоном Завойовником. Це він на вивісці, думаю.
— Торен відвів свої сили на південь після падіння двох королів на Полум’яному полі,— сказав Джеймі,— але, побачивши Ейгонового дракона й розміри його війська, прийняв мудре рішення та прихилив свої закостенілі від морозу коліна...— він не договорив, почувши іржання.— У стайні — коні. Щонайменше один...— («І одного досить, щоб відчепитися від дівки»).— Поглянемо, хто вдома?
Не чекаючи на відповідь, Джеймі, брязкаючи ланцями, перетнув причал, штовхнув двері...
Й опинився віч-на-віч з зарядженим арбалетом. Його тримав кремезний хлопчина років п’ятнадцятьох.
— Лев, пструг чи вовк? — суворо запитав хлопчина.
— Ми сподівалися на курочку,— Джеймі чув, як позаду нього підтягуються його компаньйони.— Арбалет — зброя боягузів.
— Я тобі все одно серце прострелю.
— Можливо. Та поки ти перезаряджатимеш, мій кузен твої нутрощі по землі розмаже.
— Не лякай хлопця! — мовив сер Клеос.
— Ми не збираємося нікого кривдити,— сказала дівчина.— І маємо гроші, щоб заплатити на харчі й напої,— вона витягнула з гаманця срібняк.