«Замок наш, сер, і місто теж»,— сказав до нього Роланд Крейкгол, але це було правдою тільки наполовину. Вірні Таргарієнам люди й досі вмирали на гвинтових сходах і у зброярні, Грегор Кліган з Ейморі Лорчем штурмували мури Мейгорової тверджі, а Нед Старк ще вів своїх північан крізь Королівську браму, але Крейкгол знати цього не міг. Здавалося, він не здивувався, побачивши Ейриса зарубаним: сином лорда Тайвіна Джеймі був задовго до того, як його призначили в королівську варту.
«Перекажіть усім, що Божевільний Король мертвий,— звелів Джеймі.— Хто здасться, не вбивайте, а беріть під варту».
«А нового короля проголошувати?» — запитав Крейкгол, і Джеймі прочитав між рядків: ним стане ваш батько? чи Роберт Баратеон? чи, може, ви підтримаєте нового короля-дракона? Якусь мить Джеймі поміркував: є Вісерис, що утік на Драконстон, і є Рейгарів син-немовля, що разом з матір’ю тут, у Мейгоровій тверджі. «Новий король з Таргаріенів, а при ньому за правицю — мій батько. Вовки завиють, а лорд штормових земель вдавиться люттю!» Це було страшенно спокусливо, аж тут він глянув униз, на тіло на підлозі, під яким розповзалася калюжа крові. «В них обох тече його кров»— подумав він. «Оголошуйте, кого в біса схочете»,— сказав він Крейкголу. А тоді видерся на Залізний трон і всівся, поклавши меча на коліна,— хотів побачити, хто прийде брати царство. Як виявилося, то був Едард Старк.
«Ти теж не мав права мене судити, Старку».
Уві сні з’явилися охоплені полум’ям мерці, вдягнуті в завихрене зелене полум’я. Джеймі з золотим мечем у руці кружляв навколо них, але на місці кожного, якого він убивав, поставало двоє.
...Його збудила Брієнна, буцнувши черевиком під ребра. Навколо було ще чорно, почався дощ. Поснідали вівсяниками, копченою рибою і ожиною, якої назбирав сер Клеос, і ще до сходу сонця посідали в сідла.
Тиріон
Мугикаючи собі під ніс, переступив поріг євнух, одягнений у розмаяну мантію з персикового шовку; від нього пахло лимонами. Побачивши Тиріона в кріслі біля вогню, він різко зупинився.
— Мілорде Тиріоне,— пискнув він, нервово хихикнувши.
— То ви мене ще пам’ятаєте? Бо я вже сумнівався.
— Як приємно бачити вас таким дужим і здоровим! — Вейрис посміхнувся найслизькішою з посмішок.— Хоча, зізнаюся, не очікував побачити вас у моїх скромних покоях.
— І справді скромних. Аж занадто, якщо по правді.
Тиріон дочекався, поки батько викличе Вейриса, й тільки тоді прослизнув до нього в гості. Євнухові покої виявилися малими й убогими: три скритні кімнатки без вікон під північним муром.
— Чекаючи на вас, я сподівався розкрити тут гори пікантних таємниць, але тут і папірчика не знайдеш...— Тиріон шукав і таємних ходів, розуміючи, що Павук обов’язково повинен мати можливість виходити й заходити непомітно, але й тут нічого не досяг.— У карафі виявилася вода, боги праведні,— провадив він,— спальня не ширша за труну, а ліжко... воно кам’яне — чи тільки так здається?
Зачинивши двері, Вейрис замкнув їх на засув.
— Мене мучить біль у спині, мілорде, тож я вважаю за краще спати на твердому.
— А мені здавалося, що ви надаєте перевагу перинам.
— Я повний сюрпризів. Ви сердитеся на мене, що я вас занедбав після бою?
— Ви дуже нагадали мені моїх рідних.
— Це не тому, що я вас не люблю, мілорде. Просто я такий тонкосльозий, а у вас такий жахливий шрам...— він перебільшено стенув плечима.— Ваш бідолашний ніс...
Тиріон роздратовано потер шрам.
— Можливо, слід мені новий замовити — золотий. А який ніс запропонували б ви, Вейрисе? Як у вас, щоб винюхувати секрети? Чи сказати золотарю, що хочу ніс, як у батька? — посміхнувся він.— Мій шляхетний батечко так старанно працює, що я зовсім його не бачу. Скажіть-но мені, це правда, що він повертає в малу раду великого мейстра Пайсела?
— Так, мілорде.
— Чи маю я подякувати за це моїй любій сестричці?
Пайсел був сестриною креатурою; Тиріон позбавив його посади, бороди й гідності, а тоді кинув у чорну камеру.
— Аж ніяк, мілорде. Дякуйте архімейстрам Старгорода, які наполягали на поновленні Пайсела на тій підставі, що тільки конклав має право призначати чи знімати великого мейстра.
«Кляті дурні»,— подумав Тиріон.
— Здається, пригадую, що кат Мейгора Лютого зняв своєю сокирою цілих трьох.
— Теж правда,— мовив Вейрис.— А другий Ейгон згодував великого мейстра Джерардиса своєму дракону.
— На жаль, нема в мене дракона. Але, думаю, я міг би мокнути Пайсела в дикополум’я і підпалити. Так для Цитаделі було би краще?
— Ну, принаймні це б відповідало традиціям,— перекинув йому м’ячик євнух.— На щастя, мудрі голови переважили, конклав погодився з відставкою Пайсела й вирішив обрати його наступника. Належним чином розглянувши кандидатури мейстра Терквіна, шевцевого сина, і мейстра Ерека, байстрюка лицаря-бурлаки, й таким чином засвідчивши, що в їхньому ордені здібності важать більше за походження, конклав саме збирався послати нам мейстра Ґормона, Тайрела з Небосаду. Коли я сказав про це вашому лорду-батькові, він діяв блискавично.
Конклав, як відомо було Тиріону, засідає в Старгороді за зачиненими дверима, і всі дискусії вважаються таємними. Отож, у Вейриса є пташечки і в Цитаделі теж.
— Зрозуміло. Тож батько вирішив прищипнути пуп’янок, поки він не розквітнув,— Тиріон не стримав сміху.— Пайсел — жаба. Але ж краще ланістерівська жаба, ніж тайрелівська, так?
— Великий мейстер Пайсел завжди був добрим другом вашого дому,— солодко мовив Вейрис.— Можливо, вас утішить, що й сера Бороса Блаунта поновлюють.
Серсі забрала в сера Бороса білий плащ, бо той не згодився помирати за королевича Томена, коли Брон захопив хлопця на дорозі Розбі. Борос аж ніяк не був Тиріоновим другом, але після цього він, швидше за все, зненавидів Серсі. «Це вже щось».
— Блаунт — хвальковитий боягуз,— приязно мовив Тиріон.
— Справді? Отакої! Але ж лицарі королівської варти зазвичай служать до самої смерті. Можливо, в майбутньому сер Борос виявить хоробрість. І, без сумніву, лишатиметься вірним і відданим.
— Моєму батькові,— з притиском сказав Тиріон.
— Якщо вже ми заговорили про королівську варту... я тут подумав, чи не пов’язаний цей ваш приємно несподіваний візит з полеглим побратимом сера Бороса — доблесним сером Мандоном Муром? — євнух погладив напудрену щоку.— Щось останнім часом ним дуже зацікавився отой ваш Брон.
Брон назбирав про сера Мандона все, що зміг, але Вейрис, без сумніву, знає набагато більше... якщо згодиться поділитися.
— Схоже, в нього зовсім не було друзів,— обережно мовив Тиріон.
— Сумно,— зронив Вейрис,— дуже сумно. Якщо трохи поперекидати каміння у Видолі, можна було б і відшукати якихось родичів... це ж лорд Арин привіз його на Королівський Причал, а Роберт одягнув на нього білий плащ, але жоден з цих двох, боюся, не любив його. Та й простолюд не вітає таких, як він, на турнірах, незважаючи на всю його незаперечну відвагу. Що там: навіть побратими з королівської варти так до нього й не прихилилися. Подейкують, сер Баристан якось сказав, що в цього лицаря замість друга — меч, а замість життя — обов’язок... але, знаєте, я не думаю, що з вуст Селмі це звучало як похвала. Дивно, якщо так подумати, ні? Адже саме такі якості нам і потрібні в королівській варті — так би мовити, щоб вояки жили не для себе, а для короля. В такому світлі наш хоробрий сер Мандон — ідеальний білий лицар. Та й помер він, як і належить лицарю королівської варти, з мечем у руці, захищаючи особу королівської крові,— євнух, кинувши Тиріону слизьку посмішку, пильно поглянув на нього.
«Ви хотіли сказати, намагаючись убити особу королівської крові». Тиріон не був певен, наскільки більше знає Вейрис, ніж каже. Нічого нового він не почув: Брон доповідав те саме. А Тиріону потрібен був зв’язок з Серсі — знак, що сер Мандон був сестриним найманцем. «Далеко не завжди ми отримуємо бажане»,— гірко подумав він, і це йому нагадало...