— Гаразд,— пообіцяла вона.— Ви ж мій лев? Мій велет Ланістер?
— Так,— озвався Тиріон,— а ти...
— ...ваша повія,— вона поклала пальчик собі на вуста.— Знаю. І вашою леді мені не стати. Бо в іншому разі ви б узяли мене з собою на бенкет. Але це байдуже. Я не проти побути і вашою повією, Тиріоне. Тільки тримайте мене біля себе, мій леве, тримайте в безпеці.
— Обіцяю,— озвався він. «Дурень ти, дурень! — волав у голові голос.— Навіщо ти це сказав? Ти ж прийшов сюди, щоб відіслати її геть». Натомість він іще раз її поцілував.
Дорога назад здалася йому безкінечною і безрадісною. Подрик Пейн спав на висувній койці в ногах його ліжка, але Тиріон збудив хлопця.
— Брон,— тільки й сказав Тиріон.
— Сер Брон? — Под потер очі зі сну.— О! Знайти його? Мілорде?
— Та ні, я збудив тебе, щоб поговорити, як він одягається,— мовив Тиріон, але хлопець не вловив сарказму. Под, роззявивши рота, тільки збентежено витріщався на господаря, поки Тиріон не підкинув руки, здаючись, і не мовив: — Так, знайди його. Приведи його. Зараз.
Хлопець квапливо вдягнувся й хіба що не вибіг з кімнати. «Невже я і справді такий застрашливий?» — не міг повірити Тиріон, перебираючись у нічну сорочку й наливаючи собі вина.
Він уже пив третій кубок, минула вже половина ночі, коли Под нарешті повернувся, тягнучи за собою перекупного лицаря.
— Сподіваюсь, у хлопця були серйозні підстави на те, щоб висмикнути мене від Чатаї,— сказав Брон, усідаючись.
— Від Чатаї? — роздратовано перепитав Тиріон.
— Гарно бути лицарем. Більше не доводиться шукати собі дешевший бордель далі по вулиці,— вишкірився Брон.— Тепер на перинах — Алаяя з Марі, а поміж них — сер Брон.
Тиріону довелося притлумити роздратування. Брон мав не менше прав спати з Алаяєю, ніж будь-хто інший, але... «Я її навіть не торкався, хай і кортіло, але ж Брон цього знати не може. Він мав би тримати свій прутень подалі від неї». Сам Тиріон не наважився навідатися до Чатаї. Бо якби він це зробив, Серсі точно подбала б, аби про це довідався батько, і тоді Яю не просто відбатожать. Тиріон, намагаючись перепросити, послав дівчині срібне намисто з нефритом і пару браслетів до нього, але не більше...
«Усе це марно».
— Є такий співець, зветься Саймоном Срібноязиким,— стомлено мовив Тиріон, відгороджуючись від власної провини.— Іноді співає для дочки леді Танди.
— І що з ним?
«Убий його»,— кортіло Тиріону сказати, але ж чоловік цей не зробив нічого поганого — заспівав собі просто кілька пісень. І забив гарненьку голівку Шей картинками голубів і ведмедів-танцюристів.
— Знайди його,— натомість мовив Тиріон.— Знайди його, поки цього не зробив хтось інший.
Арія
Вона саме викопувала овочі на городі мерця, коли почувся спів.
Арія закам’яніла, дослухаючись, зненацька забувши про три тонкі морквини в руці. Їй пригадалися криваві лицедії та вояки Руза Болтона, й по спині пробіг холодок. «Це несправедливо — не тоді, коли ми нарешті знайшли Тризуб, коли нарешті думали, що ми в безпеці!»
От тільки навіщо лицедіям співати?
Пісня летіла понад рікою звідкись із-за невисокого пагорба на сході.
Арія підвелася, а морквини так і звисали з її руки. Схоже було, що співун наближається річковим гостинцем. Пиріжок, який сидів поміж капусти, теж його почув, якщо судити з виразу його обличчя. Гендрі заснув у затінку під спаленою хатою, тож чути нічого не міг.
Арії здалося, що крізь тихе мурмотіння ріки долинули і звуки ліри.
— Ти чуєш? — хрипко прошепотів Пиріжок, притискаючи до себе повні руки капусти.— Хтось наближається.
— Іди збуди Гендрі,— звеліла йому Арія.— Просто потруси за плече, не здіймай галасу.
Гендрі просинався легко, на відміну від самого Пиріжка, якого доводилося буцати, та ще й кричати на нього.
З кожним словом пісня лунала голосніше.
Пиріжок опустив руки. Капуста посипалася на землю з глухим стукотом.
— Треба ховатися!
«Де?» Спалена хата з її зарослим городом бовваніла на березі Тризуба. Так, уздовж ріки стирчало кілька верб, а мулиста мілина поросла очеретом, та загалом місцина була до болю відкрита. «От знала ж я, що не слід було виходити з лісу»,— подумала Арія. Але вони так зголодніли, а город здавався таким принадливим... Хліб і сир, які вони поцупили в Гаренхолі, закінчилися ще шість днів тому, у лісовій гущавині.
— Забирай Гендрі й коней за хату,— вирішила Арія. Частина стіни, досить велика, ще стояла, тож, може, за нею вдасться заховатися двом хлопцям і трьом коням. Якщо тільки коні не заіржуть і співунові не закортить обдивитися город.
— А ти?
— А я заховаюся за дерево. Він, певне, сам. Якщо він полізе до мене, я його вб’ю. Іди!
Пиріжок пішов, і Арія, кинувши моркву, висмикнула з-за плеча крадений меч. Піхви вона повісила за спину: довгий меч був розрахований на дорослого чоловіка, тож коли вона чіпляла його на пояс, він волочився по землі. «А який він важкий!» — подумала вона, шкодуючи за Голкою — як і щоразу, коли брала цей неповороткий клинок у руки. Але ж то був меч, а мечем можна вбити — і цього досить.
Легконога Арія перебігла до великої верби, яка росла поряд з вигином дороги, й під захистом довгого віття опустилася на одне коліно в траву й болото. «Давні боги,— молилася вона, а голос співуна все гучнішав,— ви, боги дерев, сховайте мене, щоб він пройшов мимо». Аж тут заіржав кінь, і пісня знагла урвалася. «Почув,— здогадалася Арія,— але він, може, сам-один, а якщо ні, може, він злякається нас так само, як ми боїмося його».
— Ти чув? — промовив чоловічий голос.— Здається мені, за стіною щось є.
— Ага,— озвався інший голос, нижчий.— Як гадаєш, Лучнику, що це може бути?
«Значить, двоє». Арія закусила губу. З того місця, де вона стояла навколішках, бачити їх вона не могла, адже заважала верба. Зате чула все.
— Ведмідь,— сказав третій голос. Чи знову перший?
— А ведмідь — це багато м’яса,— мовив низький голос.— І багато сала, особливо восени. Смачного, якщо добре приготовано.
— А може, і вовк. Або лев.
— Чотириногий, думаєш? Чи двоногий?
— Байдуже. Хіба ні?
— Твоя правда. Лучнику, а що ти з тими стрілами збираєшся робити?
— Та пущу кілька за ту стіну. Хай що там ховається, швиденько вискочить звідти, от побачиш.
— А що як там якийсь чоловік порядний заховався? Або жінка бідолашна з немовлям на грудях?
— Порядний чоловік вийшов би й показав обличчя. Тільки беззаконники чаяться й ховаються.
— Так і є! Ну ж бо, пускай стріли.
Арія стрибнула на ноги.
— Ні! — підкинула вона вгору меч. Чоловіків було троє, побачила вона. Всього троє. Сиріо легко здолав би більш ніж трьох, а їй, напевно, ще й Пиріжок з Гендрі можуть допомогти. От тільки вони — хлопці, а тут — чоловіки.
Та були ці чоловіки піші, брудні з дороги, заляпані болотом. Співця Арія впізнала з ліри, яку той пригортав до шкірянки, як мати пригортає немовля. Він був невеличкий на зріст, років п’ятдесятьох, з великим ротом, гострим носом і поріділим каштановим чубом. Вицвілий зелений костюм тут і там прикрашали старі шкіряні латки, на поясі чоловік мав цілу зв’язку метальних ножів, а за спиною — сокиру дроворуба.
Чоловік поряд з ним був на фут вищий, на вигляд — справжній солдат. Довгий меч і чингал звисали зі шкіряного пояса в заклепках, сорочка була обшита внапустку сталевими кільцями, а на голові сидів схожий на шишку півшолом. Чоловік мав погані зуби й густу каштанову бороду, але око привертав жовтий плащ із каптуром. Цупка і важка, місцями вимащена травою, а місцями — кров’ю, обтріпана по подолу та з латкою з оленячої шкіри на правому плечі, ця кирея надавала здорованю вигляду якогось величезного жовтого птаха.