— Нічого я не віддавав! Я продав їх за гарну ціну, ще і ялик отримав. І взагалі, ви троє мали їх повернути.
«Так я і знала, що вони — беззаконники,— подумала Арія, дослухаючись. Рука її ковзнула під стіл і торкнулася руків’я кинджала — пересвідчитися, що він на місці.— Якщо спробують нас пограбувати, пошкодують».
— Вони повз нас не проїжджали,— сказав Лим.
— Ну, я їх послав до вас. Ви, либонь, були п’яні чи поснули.
— Ми? П’яні? — Том зробив великий ковток елю.— Ніколи в житті!
— Могли ви й самі їх забрати,— сказав Лим до чоловіка.
— Що, з одним хлопцем? Я вам двічі казав, стара пішла у Вівчарне — помагала Фем розродитися. А це, швидше за все, один з вас надув бідолашній дівчині живота байстрям,— він кинув на Тома кислий погляд.— Я б заклався, що це ти, з тою твоєю лірою, співав отих своїх сумних пісеньок, а сам з бідолашної Фем білизну стягував.
— Якщо пісня так діє на дівчину, що та хоче скинути одяг і відчути на шкірі теплий сонячний цілунок, то невже в цьому винен співець? — поцікавився Том.— І, крім того, їй подобався Ангай. «Можна помацати лук? — я чув, як вона питала.— Ох, який гладенький і твердий! А можна його посмикати, можна?»
— Ти чи Ангай,— пирхнув чоловік,— не робить різниці. Ви так само винні, як і я з тими кіньми. Їх було троє, розумієте? А що один може зробити проти трьох?
— Троє,— презирливо кинув Лим,— от тільки одна з них була жінка, а другий — у ланцях, ти сам казав.
— Здоровезна жінка,— скривився чоловік,— і вдягнена по-чоловічому. А той, що в ланцях... не сподобався мені вираз його очей.
— Коли мені не подобаються чиїсь очі, посміхнувся Ангай над своїм елем,— я одне з них проштрикую стрілою.
Арія пригадала стрілу, яка пролетіла їй повз вухо. Хотіла б і вона стріляти навчитися!
Але чоловік на це не повівся.
— А ти мовчи, коли старші балакають. Пий свій ель і тримай язика за зубами, бо я жінці скажу, щоб тебе ложкою приклала.
— Старші щось розбалакалися, та й не треба мені нагадувати, щоб я ель пив,— сказав Ангай і зробив великий ковток, показуючи, що й без нагадувань упорається.
Арія наслідувала його приклад. Після стількох днів, коли пити доводилося зі струмків і калюж, а потім і взагалі з мулистого Тризуба, ель здавався таким самим смачним, які ті ковточки вина, які колись дозволяв їй батько. На запах, яким віяло з кухні, потекли слинки, але з думки й далі не йшов човен. Поцупити його може виявитися легше, ніж потім поплисти. «Якщо дочекатися, поки всі поснуть...»
З’явився хлопець-служка з великими круглими буханцями хліба. Зголодніла Арія відломила від одного окраєць і вп’ялася в нього зубами. Але жувався він важко — був твердий і грудкуватий, та й підгорілий знизу.
Пиріжок, тільки скуштувавши хліба, скривився.
— Поганий хліб,— оголосив він.— Підгорів, та ще й глевкий.
— Якщо в рагу вмочити, піде краще,— сказав Лим.
— Не піде,— озвався Ангай,— але, може, бодай зубів не поламаєш.
— Хочте їжте, хочте голодні сидіть,— сказав чоловік.— Я вам що, на клятого пекаря схожий? Он самі спечіть краще!
— Я спечу,— мовив Пиріжок.— Це легко. Ви задовго місите тісто, от хліб і твердий.
Зробивши ще один ковток елю, він розбалакався на свою улюблену тему — про хліб, пироги й торти. Арія закотила очі.
Навпроти неї присів Том.
— Жовторотику,— заговорив він,— чи Арі, чи як там тебе насправді звати, це тобі,— він поклав на дерев’яну стільницю між ними брудний обривок пергаменту.
— Що це? — підозріливо поглянула вона на папір.
— Три золоті дракони. Хочемо купити коней.
Арія сторожко глянула на нього.
— Коні наші!
— Бо ви їх самі вкрали, так? Нічого страшного, дівчинко. Війна робить злодіїв і з чесних людей,— Том постукав пальцем по згорнутому пергаменту.— Я тобі гарну ціну даю. Більшу, ніж ваші коні варті, якщо по правді.
Пиріжок, підхопивши пергамент, розгорнув його.
— Це не золото! — голосно образився він.— Це просто записка.
— Ага,— мовив Том,— вибачайте вже. Але по війні ми все вам заплатимо, даю вам слово королівського вояка.
Арія, відштовхнувшись од столу, звелася на ноги.
— Ніякі ви не королівські вояки — ви грабіжники.
— Якби ти зустрічала справжніх грабіжників, то знала б, що вони ніколи не платять — навіть на папері. Ми не для себе забираємо коней, дитинко, це для добра королівства, щоб ми могли пересуватися швидше й битися там, де є потреба битися. Адже ми б’ємося за короля. Ти ж не проти короля?
Всі вони дивилися на неї — Лучник, здоров’як Лим, Шарнин чоловік з його землистим обличчям і верткими очима. Навіть Шарна, яка, примружившись, стояла в дверях. «Коней вони заберуть, хай що я скажу,— збагнула Арія.— І доведеться йти до Річкорину пішки, якщо тільки...»
— Не треба нам вашого папірчика,— Арія вибила пергамент з Пиріжкової руки.— Можемо обміняти коней на човен. Тільки ви покажете, як на ньому плисти.
Якусь мить Том Семиструнсць дивився на неї, а тоді його широкий негарний рот розтягнувся в жалісливій посмішці. Том зареготав. До нього приєднався Ангай, а далі засміялися всі — Лим Лимонний Плащ, Шарна з чоловіком, навіть хлопчик-служка, який вийшов з-за діжок, тримаючи під пахвою арбалет. Арії кортіло заверещати на них, але натомість вона посміхнулася...
— Вершники! — пронизливо крикнув Гендрі. Двері розчахнулися, й він постав на порозі.— Солдати,— захекано мовив він.— Наближаються річковим гостинцем — дюжина їх!
Пиріжок підскочив, перекидаючи кухоль, але і Том, і решта лишалися незворушні.
— Нема причини розливати гарний ель мені на підлогу,— сказала Шарна.— Сядь і заспокойся, хлопче, зараз буде кролик. І ти теж, дівчинко. Хай хто вас скривдив, це вже позаду, тепер ви з королівськими вояками. І ми постараємося вас захистити.
Арія у відповідь потяглася за спину, але не встигла витягнути меча й наполовину, як Лим схопив її за зап’ясток.
— Досить цього, все,— він викрутив їй руку так, що вона змушена була розтулити долоню. Пальці в нього були тверді від мозолів і страшенно сильні. «Знову! — подумала Арія.— Знову те саме, як і в селі з Чизіком, Рафом і Горою-на-коні». Зараз у неї заберуть меч, а її знов перетворять на мишку. Вільною рукою вона стиснула кухоль — і з розмаху гепнула ним Лимові в обличчя. Ель хляпнув через край, заливаючи йому очі, почувся хрускіт носа й бризнула кров. Лим заричав, потягнувся рукою до обличчя, й Арія звільнилася.
— Біжіть! — заверещала вона, тікаючи.
Але Лим устиг схопити її, адже з його довгими ногами один його крок був як три її. Вона пручалась і буцалася, але він без зусиль відірвав її від землі й так тримав у повітрі, а по обличчю в нього цебеніла кров.
— Припини, мала дурепо! — гаркнув він, потрусивши Арію.— Припини негайно!
Гендрі кинувся їй на допомогу, але йому заступив дорогу Том Семиструнець з кинджалом у руці.
На той час тікати вже було запізно. Знадвору чувся кінський тупіт і чоловічі голоси. За мить крізь розчинені двері розвальцем ввалився чоловік — тайросянин ще дебеліший за Лима, з великою густою бородою, яскраво-зеленою на кінцях, але сивою біля коріння. За ним зайшло двоє арбалетників, ведучи під руки пораненого, далі решта...
Обідранішого загону Арія в житті не бачила, от тільки цього не можна було сказати про їхні мечі, бойові топори й луки в їхніх руках. Один чи двоє з загону кинули на неї цікаві погляди, але ніхто не сказав ні слова. Одноокий чолов’яга в іржавому циліндричному шоломі втягнув носом повітря й широко усміхнувся, а лучник з густою рудою чуприною вже вимагав елю. За ними зайшов списник у шоломі з левом на гребені, тоді кульгавий старий, тоді браавоський перекупний меч, тоді...
— Гарвін? — прошепотіла Арія. Так! Під бородою і сплутаним волоссям ховалося обличчя Галленового сина, який колись водив по двору Аріїного поні, нападав на манекени разом з Джоном і Робом, а на бенкетах забагато пив. Він схуд, посуворішав, та й у Вічнозимі він не носив бороди, але це був він — батьків гвардієць.— Гарвіне! — заборсавшись, Арія рвонулася до нього, силкуючись вивернутися з Лимових залізних рук.— Це я! — кричала вона.— Гарвіне, це я, невже ти мене не впізнаєш, невже? — по щоках їй котилися сльози, вона плакала, наче дитина, наче якесь дурне дівчисько.— Гарвіне, це я!