Гарвінові очі ковзнули з її обличчя на облупленого чоловіка в неї на грудях.
— Звідки ти мене знаєш? — спитав він, підозріливо нахмурившись.— Облуплений чоловік... ти хто, якийсь служка в лорда П’явки?
Якусь мить вона й не знала, що відповісти. У неї-бо було стільки імен! Може, Арія Старк їй тільки наснилася?
— Я — дівчинка! — шморгнула вона носом.— Я була чашницею в лорда Болтона, але він хотів лишити мене Цапу, тож я втекла з Гендрі й Пиріжком. Ну, згадай мене! Ти ж водив мого поні, коли я була маленькою.
Юнак широко розчахнув очі.
— Боги праведні! — мовив він здушено.— Арія-під-ногами? Лиме, пусти її.
— Вона мені носа зламала,— Лим безцеремонно поставив її на підлогу.— Хто вона така, сьоме пекло?
— Дочка правиці,— Гарвін опустився перед нею на одне коліно.— Арія Старк з Вічнозиму.
Кетлін
«Роб»,— зрозуміла вона миттю, щойно псарня вибухнула гавкотом.
У Річкорин повернувся її син, а з ним — Сіровій. Тільки на запах великого сірого деривовка собаки могли почати так валувати і ґвалтувати. «Він прийде до мене,— знала Кетлін. Едмур був раз і більше не вертався, проводячи час із Марком Пайпером і Патреком Малістером, слухаючи балади Реймунда Римача про битву при Камінному Млині.— Роб не Едмур. Він зі мною побачиться».
Дощило вже багато днів — холодна сіра злива дуже пасувала до настрою Кетлін. Батько день у день слабшав і дедалі більше забувався; прокидаючись, повторював «Гвоздика» і просив пробачення. Едмур уникав Кетлін, а сер Дезмонд Грелл і досі не дозволяв їй вільно пересуватися замком, хоч його самого це радувало. Тільки повернення сера Робіна Райгера з солдатами, промоклими до кісток, зі стертими ногами, трохи поліпшило Кетлін гумор. Схоже, назад вони поверталися пішки. Царевбивця якимсь чином примудрився потопити їхній корабель і втекти, зізнався їй мейстер Вайман. Кетлін спитала, чи не можна їй поговорити з сером Робіном і розпитати детальніше, що ж там сталося, але їй відмовили.
Щось іще було негаразд. Того дня, коли брат повернувся, за кілька годин після їхньої суперечки Кетлін почула внизу в дворі сердиті голоси. Вона вилізла на дах поглянути, що там, і побачила в тому кінці замку, під центральною брамою, гурти якихось людей. Зі стайні виводили коней, осідланих і загнузданих, чулися крики, але здалеку Кетлін не могла розрізнити слів. Робів білий прапор валявся на землі, й один з лицарів розвернув коня, приострожив його і, скачучи до брами, потоптався просто по штандарту. Ще дехто вчинив так само. «Ці люди воювали з Едмуром на бродах,— подумала Кетлін.— Що їх так розлютило? Може, брат їх чимось зневажив, образив?» їй здалося, вона впізнала сера Первина Фрея, який разом з нею їздив на Буреміст і в Штормокрай та назад, а ще — його брата-байстрюка Мартина Ріверза, хоча з цього ракурсу важко було сказати напевне. З брами виїхало близько сорока людей, а от куди вони подалися, не відомо.
Вони не повернулися. І мейстер Вайман не хотів казати Кетлін, хто вони були, куди поїхали чи що їх так розлютило. «Я тут доглядаю вашого батька, і не більше, міледі,— мовив він.— Скоро ваш брат стане лордом Річкорину. Тож він сам скаже вам те, що вважає за потрібне».
Але з заходу нарешті повернувся Роб — повернувся з тріумфом. «Він пробачить мене,— запевняла себе Кетлін.— Він мене пробачить, мій єдиний син, адже Арія з Сансою такі самі рідні йому, як і мені. Він звільнить мене з цих покоїв, і тоді я дізнаюся, що сталося».
Заки по неї прийшов сер Дезмонд, вона викупалася, вдягнулася й зачесала золотисто-каштанові коси.
— З заходу повернувся король Роб, міледі,— сказав лицар,— і наказує вам прибути до нього у велику залу.
Цієї миті вона чекала з надією і острахом. «Скількох синів я втратила — двох чи трьох?» Скоро вона це дізнається.
Коли вони увійшли, в залі було людно. Всі очі були звернені до помосту, але Кетлін упізнавала присутніх і зі спини: он заплатана кольчуга леді Мормонт; Великий Джон з сином на голову вищі за всіх присутніх; сивий, аж білий, лорд Джейсон Малістер тримає на зігнутій руці крилатий шолом; Тайтос Блеквуд у своєму пишному плащі з воронячого пір’я... «Половина з них вимагатиме мене повісити. Друга половина відводитиме очі». В неї з’явилося неприємне відчуття, що когось бракує.
На помості стояв Роб. «Він уже не хлопчик,— з болем усвідомила Кетлін.— Йому шістнадцять, дорослий чоловік. Тільки погляньте на нього!» Війна стерла м’якість з його обличчя, тепер воно тверде й худорляве. Бороду він зголив, але необрізане золотисто-каштанове волосся спадало на плечі. Від нещодавніх дощів кольчуга на ньому поіржавіла й лишала на білому плащі та сюрко коричневі плями. А може, це плями крові. На голові в нього красувалася корона з бронзи й заліза, з зубцями у вигляді мечів. «Він уже звик до неї. Він носить її, як король».
Під заповненим людьми помостом стояв Едмур, скромно опустивши голову, а Роб вихваляв його перемоги:
— ...загинули при Камінному Млині, ніколи не будуть забуті. Не дивно, що лорд Тайвін побіг воювати зі Станісом. Трохи скуштував і північан, і річкових лордів...
Тут зачувся сміх і схвальні вигуки, але Роб, піднісши руку, закликав усіх до тиші.
— Але не обманюйтеся. Ланістери повернуться, й доведеться дати ще багато боїв, поки наше королівство буде в безпеці.
— Король на Півночі! — заревів Великий Джон, підкинувши в повітря кулака. Річкові лорди відповіли вигуками «Король Тризуба!». У залі загримотіло від гуркоту кулаків і тупотіння ніг.
У цьому безладі лише кількоро зауважили Кетлін і сера Дезмонда, але вони одразу почали штовхати ліктями своїх сусідів, тож дуже швидко навколо запала тиша. Кетлін, тримаючи високо голову, ігнорувала погляди. Хай думають, що заманеться. Важитиме тільки Робове рішення.
Побачивши на помості вугласте обличчя сера Бриндена Таллі, Кетлін підбадьорилася. За зброєносця в Роба був якийсь хлопчина, якого вона не знала. Позаду стояв юний лицар у сюрко піщаного кольору, розшитому черепашками, і ще один — старший — з трьома чорними перчанками на шафранного кольору стрічці, яка перерізала срібно-зелене смугасте поле. Між ними стояла літня леді з гарненькою панною — певно, дочкою. Була тут і ще одна дівчина — Сансиного віку. Черепашки — це герб якогось маломожного дому, знала Кетлін; герб старшого чоловіка вона не впізнала зовсім. «Полонені?» Для чого Робу виводити бранців на поміст?
Атерайдис Вейн постукав ціпком по підлозі, а сер Дезмонд повів Кетлін уперед. «Якщо Роб дивитиметься на мене, як Едмур, не знаю, що я зроблю». Але їй здалося, що в синових очах вона бачить не злість, а щось інше... може, тривогу? Ні, це безглуздо. Чого йому боятися? Він-бо Юний Вовк, король Тризуба й Півночі.
Перший її привітав дядько. Серу Бриндену, чорному пстругові, як завжди, байдуже було до того, що подумають інші. Зістрибнувши з помосту, він міцно пригорнув Кетлін. Коли він вигукнув: «Як приємно бачити тебе вдома, Кет»,— вона заледве стримала почуття.
— І тебе,— прошепотіла вона.
— Мамо!
Кетлін звела погляд на свого рослявого сина-короля.
— Ваша світлосте, я молилася за ваше безпечне повернення. Я чула, вас поранили.
— Під час штурму Стрімчака мені в руку поцілила стріла,— сказав він.— Але все добре загоїлося. Догляд за мною був найкращий.
— Боги милостиві,— сказала Кетлін і глибоко вдихнула. «Кажи. Цього не уникнути».— Вам уже, певно, доповіли, що я зробила. Вам повідомили мої причини?
— Це через дівчат.
— У мене було п’ятеро дітей. Лишилося тільки троє.
— Ох, міледі,— повз Великого Джона, мов похмурий привид, проштовхнувся лорд Рикард Карстарк у своїй чорній кольчузі, з довгою обскубаною бородою, з запалими щоками на холодному вузькому обличчі.— А в мене з трьох синів лишився один. Ви вкрали в мене помсту!