Кетлін спокійно обернулася до нього.
— Лорде Рикарде, смерть Царевбивці не повернула б вам дітей. А от за його життя можна купити життя моїх.
Лорда це не задовольнило.
— Джеймі Ланістер пошив вас у дурні. Ви купили лантух порожніх слів, не більше. Мій Торен і мій Едард заслуговували від вас на краще.
— Припиніть, Карстарку,— прогуркотів Великий Джон, схрестивши на грудях велетенські руки.— Це материнське божевілля. Жінки всі такі.
— Материнське божевілля? — накинувся лорд Карстарк на лорда Амбера.— А я це називаю зрадою!
— Досить,— зронив Роб, і в цю мить він більше нагадував Брандона, ніж власного батька.— Ніхто в моїй присутності не називатиме леді Вічнозиму зрадницею, лорде Рикарде.
Коли він обернувся до Кетлін, голос його пом’якшав:
— Якби в мене з’явилася можливість повернути Царевбивцю в ланцях, я б це зробив. Ви звільнили його без мого відома й погодження... але зробили це, я знаю, з любові. Заради Арії і Санси, з горя через Брана й Рикона. Любов не завжди ходить у парі з мудрістю, ось що я затямив. Вона іноді підштовхує нас до страшенних дурниць, але ми слухаємося свого серця... хай куди воно нас веде. Чи не так, мамо?
«Чи саме це спонукало мене?»
— Якщо серце моє вчинило дурницю, я радо постараюся загладити провину і перед лордом Карстарком, і перед вами.
Обличчя лорда Рикарда лишалося невблаганним.
— А ваші зусилля зігріють Торена й Едарда в холодних могилах, куди вклав їх Царевбивця?
Протиснувшись між Великим Джоном і Мейдж Мормонт, він вийшов із зали.
Роб і не ворухнувся, щоб зупинити його.
— Пробачте його, мамо.
— Якщо ви пробачите мене.
— Я вже пробачив. Я знаю, як це: любити так палко, що більше ні про що інше й думати не можеш.
— Дякую,— уклонилася Кетлін. «Принаймні цю дитину я не втратила».
— Треба поговорити,— провадив Роб.— З вами й з моїми дядьками. Про це і про... всяке інше. Стюарде, оголошуйте кінець прийому.
Атерайдис Вейн, грюкнувши ціпком по підлозі, дозволив усім розходитись, і річкові лорди з північанами водночас рушили до дверей. І лише тоді Кетлін збагнула, кого бракує. «Вовк. Вовка немає! Де Сіровій?» Вона знала, що деривовк повернувся з Робом, адже чула валування собак, але в залі його не було — не було біля сина, де йому місце.
Та не встигла вона запитати про це у Роба, як її оточив гурт доброзичливців. Леді Мормонт, узявши її за руку, мовила:
— Міледі, якби Серсі Ланістер утримувала двох моїх дочок, я б учинила так само.
Великий Джон, наплювавши на пристойність, стиснув її за плечі величезними волохатими руками й відірвав од землі.
— Ваше вовченя пошматувало Царевбивцю одного разу, тож, як треба буде, зробить це і вдруге.
Галбарт Гловер і лорд Джейсон говорили холодніше, а Джонос Бракен — узагалі крижаним тоном, та принаймні слова їхні звучали ввічливо. Останнім підійшов до неї брат.
— Я теж молюся за дівчат, Кет. Сподіваюся, ти не маєш у цьому сумнівів.
— Звісно, ні,— поцілувала вона його.— І люблю тебе за це.
Коли всі слова були сказані, велика зала Річкорину спорожніла, якщо не рахувати Роба, трьох Таллі й шістьох незнайомців, щодо яких Кетлін не була певна. Вона з цікавістю роздивлялася їх.
— Міледі, панове, ви — новачки на боці мого сина?
— Новачки,— озвався юний лицар — той, що з черепашками,— але незламні у своїй мужності та тверді у своїй відданості, і сподіваємося це вам довести, міледі.
Роб мав ніяковий вигляд.
— Мамо,— сказав він,— дозволь представити тобі леді Сибель, дружину лорда Гавена Вестерлінга зі Стрімчака...— (Старша жінка вийшла наперед з урочистим виразом обличчя).— Її чоловіка ми серед інших захопили в полон у Лопотючому лісі.
«Атож, Вестерлінги,— подумала Кетлін.— На прапорі в них шість морських черепашок, білих на піщаному тлі. Маломожний дім, васали Ланістерів».
Роб по черзі підкликав решту незнайомців.
— Сер Рольф Спайсер, брат леді Сибель. Коли ми взяли Стрімчак, він був там каштеляном.
Лицар з перчанками на гербі схилив голову. Цей кремезний чолов’яга зі зламаним носом і коротко підстриженою сивою борідкою вигляд мав доволі безстрашний.
— Діти лорда Гавена й леді Сибель. Сер Рейнальд Вестерлінг...— (Крізь кущисті вуса усміхнувся лицар з черепашками на гербі. Юний, стрункий, з грубо витесаним обличчям, з гарними зубами й густою кучмою каштанового волосся).— Еленія...— (Дівчинка зробила реверанс).— Ролам Вестерлінг, мій зброєносець...— (Хлопець почав був уже опускатися навколішки, але збагнув, що ніхто більше не опускається, і просто уклонився).
— Велика честь для мене,— сказала Кетлін. Тепер Стрімчак — Робові васали? Якщо так, не дивно, що Вестерлінги з ним. А Кичера Кастерлі такі зради легко не пробачає. Принаймні відтоді, як лорд Тайвін Ланістер доріс до військових походів...
Останньою наперед сором’язливо вийшла панна. Роб узяв її за руку.
— Мамо,— сказав він,— маю велику честь представити тобі леді Джейн Вестерлінг. Старшу дочку лорда Гавена й мою... е-е-е... леді-дружину.
Першою думкою, яка пролетіла у Кетлін у голові, було: «Ні, це неможливо, ти ж іще дитина!»
Другою: «Ти ж дав обітницю одружитися з іншою».
Третьою: «Мати милостива, що ж ти накоїв, Робе?!»
Й лише тоді їй запізніло дещо пригадалося. Дурниці з любові? «Та я зловилася, як заєць у сильце! Схоже, я вже йому й пробачила». До роздратування домішувався скорботний захват: цю постановку зрежисували з кмітливістю справжнього лицедія... або короля. Кетлін не лишалося нічого, як узяти долоні Джейн Вестерлінг у свої.
— У мене тепер ще одна дочка,— сказала вона сухіше, ніж хотіла. І розцілувала перестрашену дівчину в обидві щоки.— Ласкаво просимо до нашої одрини й огнища.
— Дякую, міледі. Присягаюся, я буду Робові гарною й вірною дружиною. І мудрою королевою, наскільки зможу.
Королевою! «Так, мушу не забувати: ця гарненька дівчинка — королева». А вона, безперечно, була гарненька: каштанові кучері, личко у формі сердечка й ця сором’язлива усмішка. Струнка, але з широкими стегнами, зауважила Кетлін. Принаймні з народженням дітей проблем не має виникнути.
Поки ніхто не наговорив зайвого, втрутилася леді Сибель.
— Для нас велика честь приєднатися до дому Старків, міледі, але ми страшенно втомилися. За короткий час здолали чималий шмат дороги. Ви дозволите нам піти у свої покої, а ви побудете зі своїм сином?
— Так буде найкраще,— сказав Роб і поцілував Джейн.— Стюард підшукає вам зручні кімнати.
— Я проведу вас до нього,— зголосився Едмур Таллі.
— Як мило з вашого боку,— мовила леді Сибель.
— А мені теж іти? — запитав хлопчина — Ролам.— Я-бо ваш зброєносець.
Роб розсміявся.
— Зараз я не потребую послуг зброєносця.
— А-а-а...
— Його світлість шістнадцять років обходився без тебе, Роламе,— сказав сер Рейнальд з черепашками на гербі.— Ще кілька годин він переживе, гадаю.
Міцно узявши братика за руку, він повів його з зали.
— У тебе чарівна дружина,— сказала Кетлін, коли їх уже не могли почути,— і Вестерлінги, здається, гідні люди... хоча лорд Гавен — васал Тайвіна Ланістера, хіба ні?
— Так. Джейсон Малістер узяв його в полон у Лопотючому лісі й утримує у Стражморі, сподіваючись на викуп. Тепер я його, звісно, звільню, хоча він, можливо, і не схоче приєднатися до мене. Ми побралися без його згоди, боюся, і цей шлюб для нього страшенно ризикований. Стрімчак не такий міцний. Через кохання до мене Джейн може втратити геть усе.
— А ти,— стиха мовила вона,— втратив Фреїв.
Він здригнувся, і цим усе було сказано. Тепер Кетлін зрозуміла, що означали сердиті голоси й чому Первин Фрей і Мартин Ріверз поїхали з таким поспіхом, дорогою втоптавши Робів прапор у землю.
— Дозволь запитати, скільки мечів перейшло до тебе разом з дружиною, Робе?
— П’ятдесят. Дюжина лицарів,— похмуро, як і очікувалося, відповів він. Коли в Близнючках уклали шлюбну угоду, лорд Волдер Фрей відіслав з Робом тисячу кінних лицарів і близько трьох тисяч піхоти.— Джейн і гарна, і головата. І добра до того ж. У неї лагідне серце.