— «Ваша світлосте»,— крижаним тоном виправив його Роб.— Ви присягли мені як королю, дядьку. Чи про це ви теж забули?
— Тобі,— мовив Чорнопструг,— наказано було утримувати Річкорин, Едмуре, і не більше.
— Я й утримував Річкорин, і носа лорду Тайвіну розбив.
— Так і є,— сказав Роб.— Але розбитим носом війни не виграти, ні? А ви питали себе, чого після Волоброду ми так надовго затрималися на заході? Ви-бо знали, що в мене війська недосить, аби становити реальну загрозу для Ланіспорта чи Кичери Кастерлі.
— Ну... там були й інші замки... золото, худоба...
— Ви гадаєте, ми там мародерствували? — Роб не міг у це повірити.— Дядьку, я хотів виманити лорда Тайвіна на захід!
— Наше військо все було кінне,— сказав сер Бринден.— А ланістерівське — переважно піше. Ми планували поганяти лорда Тайвіна вздовж узбережжя, а тоді зайти йому з тилу й зайняти міцну оборонну позицію на золотому гостинці: мої пластуни розвідали там місце, яке давало нам очевидну перевагу. Якби він напав на нас саме там, дорого б за це заплатив. А якби не напав, то опинився б у пастці на заході, за тисячі льє від того місця, де була потрібна його присутність. А весь цей час ми годувались би з його землі, а не вони годувались би з нашої.
— Лорд Станіс от-от мав напасти на Королівський Причал,— сказав Роб.— Йому б, може, одним ударом вдалося звільнити нас від Джофрі, королеви й Куця. А тоді нам би, може, пощастило з ним замиритися.
Едмур переводив погляд з дядька на племінника.
— Ви ж мені не казали...
— Я вам казав утримувати Річкорин,— мовив Роб.— Що саме в цьому наказі було незрозумілого?
— Коли ти зупинив лорда Тайвіна на Червоному Зубці,— мовив Чорнопструг,— то затримав його рівно настільки, щоб до нього дісталися гінці з Буремосту й повідомили про події на Сході. Лорд Тайвін миттю розвернув своє військо, біля витоків Чорноводого Бурчака з’єднався з Матисом Рованом і Рендилом Тарлі та зробив марш-кидок до Крутоспаду, де на нього вже чекав Мейс Тайрел з двома синами, велетенським військом і цілим флотом барок. Вони спустилися вниз по ріці, вийшли на берег за день їзди від міста й заскочили Станіса з тилу.
Кетлін пригадала двір короля Ренлі, яким побачила його на Буремості. Тисячі золотих руж, розмаяних на вітру; сором’язлива усмішка й тихі слова королеви Марджері; її брат — лицар квітів — із закривавленим бинтом на скронях... «Якщо вже тобі судилося впасти в жіночі руки, сину, то чому не до Марджері Тайрел?» Багатство й сила Небосаду могла б цілком змінити вислід майбутніх битв. А Сіровію, може, сподобався б запах Марджері.
Едмур зблід.
— Я не хотів... не хотів, Робе, дозволь мені загладити провину! В наступній битві я поведу авангард!
«Щоб загладити провину? Чи здобути славу?» — подумала Кетлін.
— В наступній битві? — мовив Роб.— Що ж, це станеться зовсім скоро. Щойно Джофрі одружиться, Ланістери знову ополчаться проти мене, це безсумнівно, і цього разу поряд з ними виступатимуть Тайрели. А мені ще, можливо, доведеться воювати з Фреями — якщо Чорний Волдер доможеться свого...
— Поки на престолі твого батька сидить Теон Грейджой, чиї руки в крові твоїх братів, інші вороги зачекають,— звернулася Кетлін до сина.— Твій найперший обов’язок — захистити свій народ, повернути Вічнозим і вивісити Теона у воронячій клітці на повільну смерть. Бо в іншому разі — знімай корону, Робе, адже люди знатимуть: ніякий ти не король.
З того, як Роб на неї подивився, вона збагнула, що давно вже ніхто не дозволяв собі так прямо з ним говорити.
— Коли мені повідомили, що Вічнозим упав, я хотів одразу ж вирушати на північ...— мовив він, дещо обороняючись.— Я хотів звільнити Брана й Рикона, але я подумав... Я й уявити не міг, що Теон здатен їх скривдити, правда! Якби тільки я...
— «Якби» та «якби»... пізно вже для цього, і рятувати їх пізно,— сказала Кетлін.— Лишається тільки помста.
— За останніми звістками з Півночі, сер Родрик розбив залізних під Тореновим Квадратом і збирав військо в Сервинському замку, щоб відвоювати Вічнозим,— мовив Роб.— Можливо, він уже і зробив це. Від нього давно вже немає звісток. І що буде з Тризубом, якщо я повернуся на Північ? Я не можу вимагати від річкових лордів покинути своїх підданих напризволяще.
— Ні,— підтвердила Кетлін.— Лишай їх тут — нехай захищають свій народ, а сам поверни собі Північ разом з північанами.
— А як доправити північан на Північ? — поцікавився брат Едмур.— Залізні контролюють Призахідне море. І Кейлінський Рів теж тримають Грейджої. З півдня ще жодна армія не взяла Кейлінського Рову. Та навіть виступити туди — божевілля. Можемо на гатці опинитися в пастці: попереду — залізні, а в тилу — розлючені Фреї.
— Потрібно повернути на наш бік Фреїв,— сказав Роб.— З ними в нас бодай шанс на успіх з’являється, хай і малий. Без них я взагалі надії не бачу. Я готовий дати лорду Волдеру все, що він захоче... перепрошення, відзнаки, землі... має бути щось, що потішить його гонор.
— Не щось,— сказала Кетлін.— А хтось.
Джон
— Ну як, ці тобі великі? — Тормундове широке обличчя обсипали сніжинки, танучи в чуприні й бороді.
Велети, повільно погойдуючись, по двоє проїжджали повз на мамонтах. Джонів гарон сахнувся, настрашившись такої чудасії, та налякали його самі мамонти чи їхні вершники — важко було сказати. Навіть Привид на крок відступив, беззвучно вищиривши зуби. Деривовк — великий звір, але мамонти набагато більші, та й було їх чимало і ще трошки.
Джон притримав коня, змушуючи стояти тихо, поки він сам рахує велетів, які виринали з завірюхи й білого туману, що вирував над Молочноводою. Джон уже перейшов за півсотні, коли Тормунд щось сказав — і він збився з ліку. «Та їх, певно, сотні». Хай скільки їх уже пройшло, нові підходили й підходили.
У казках старої Нан велети поставали як люди-переростки, що мешкають у велетенських замках, б’ються здоровезними мечами й розгулюють у чоботах, у яких хлопчина міг би заховатися з головою. Але в цих велетах було щось таке, що надавало їм більшої схожості з ведмедями, ніж з людьми, та й виявилися вони такими точно волохатими, як і ті мамонти, на яких їхали. Оскільки вони сиділи, важко було точно визначити, наскільки ж вони великі. «Десять футів заввишки, може, дванадцять,— подумав Джон.— Може, чотирнадцять, але не більше». Випнуті груди нагадували людські, а от руки були занадто довгі, та й нижня частина тулуба — вдвічі ширша за верхню. Ноги велети мали коротші за руки, зате дебелі, і до того ж невзуті; ступні були широкі й розпластані, тверді, мозолясті й чорні. Ший у велетів не було зовсім, тож здоровенні важкі голови випиналися просто з-поміж лопаток, а пики вони мали приплюснуті й звірячі. Щурячі очі-ґудзики майже губилися в складках грубої шкіри, зате велети повсякчас принюхувалися, покладаючись не тільки на зір, а й на нюх.
«Вони не в шубах! — збагнув Джон.— Це шерсть». Тіло велетів вкривало скуйовджене хутро, густе нижче пояса, трохи рідше вгорі. Від смороду можна було задихнутися, хоча можливо, що це тхнуло від мамонтів. «І засурмив Джорамун у Ріжок зими, і збудив із землі велетів». Джон шукав велетенських мечів — десять футів завдовжки, але бачив тільки палиці. Здебільшого товсті гілки дерев, за декотрими з яких ще тягнулося дрібне поламане віття. На кінцях деяких були прив’язані кругляки, утворюючи такий собі велетенський келеп. «У піснях не співається, чи здатен Ріжок їх знову приспати».
Один з велетів, що наближалися, на вигляд здавався старшим за решту. Шуба в нього була сива з білими нитками, а мамонт, на якому він їхав, більший за всіх інших і теж сиво-білий. Тормунд щось до нього прокричав — різкі брязкітливі слова не відомою Джонові мовою. Велет розтулив губи, оголюючи повний рот величезних квадратних зубів, і чи то захарчав, чи то загурчав. За мить Джон збагнув, що то він сміється. Мамонт обернув масивну голову, окинувши їх двох побіжним поглядом, і велетенський бивень майнув у Джона над головою, а сам звір без зупинки подибав далі, лишаючи вздовж ріки велетенські сліди в м’якій землі та свіжому сніжку. Велет гаркнув щось грубою мовою, якою перед тим послуговувався і Тормунд.