Та що важливіше, тільки один із сотні дикунів їхав верхи. «Старий Ведмідь порубає їх, як капусту». А коли це станеться, Мансу доведеться почати переслідування — спробувати нейтралізувати загрозу. Якщо в цьому бою він загине, ще сто років Стіна буде в безпеці, думав Джон. «Якщо ж ні...»
Він стиснув пальці попеченої долоні. До сідла був приторочений Довгопазур — різьблена з каменю вовча голова на м’якому шкіряному руків’ї великого байстрючого клинка, який завжди під рукою.
Поки вони — за кілька годин — наздогнали Тормундів загін, сніг посилився. Дорогою Привид відділився і, занюхавши дичину, розчинився в лісі. Деривовк повернеться, коли вони стануть табором на ніч, найпізніше — вранці. Хай як далеко Привид забігає, завжди повертається... як і, схоже, Ігритта.
— Отож,— гукнула дівчина, побачивши Джона,— тепер ти нам віриш, Джоне Сноу? Бачив велетів на мамонтах?
— Ха! — гаркнув Тормунд, не встиг Джон відповісти.— Та ворон закохався! Одружитися хоче!
— З велеткою? — розсміявся Рик Довгоспис.
— Ні, з мамонтихою! — зареготав Тормунд.— Ха!
Джон пустив гарона ступою, й Ігритта прилаштувалася біля нього. Вона казала, що на три роки за нього старша, хай і на півфута нижча; та хоч скільки їй років, цю дівчину голіруч не візьмеш. Коли її полонили на Скімливому перевалі, Скелезмій назвав її «списосудженою». Судженого вона не мала, та й у зброї надавала перевагу кривому луку з рогу й віродерева, але це означення — «списосуджена» — їй дуже навіть пасувало. Джонові вона трохи нагадувала його меншу сестричку Арію, хоча Арія молодша й, мабуть, худіша. Важко було сказати, товста чи худа Ігритта під тими всіма хутрами та шкірами, в які вона горнулася.
— Знаєш «Останнього велета»? — спитала Ігритта і, не чекаючи відповіді, заспівала:
Зачувши слова, Тормунд Велетозгуб усміхнувся й загорлав крізь завірюху:
До нього приєднався Рик Довгоспис:
У відповідь Ігритта з Тормундом, імітуючи голос велета, підхопили:
Тормундові сини Тореґ і Дормунд теж долучили свої низькі голоси, а тоді й дочка його Мунда з рештою. Люди заходилися бити списами по шкуратяних щитах, вибиваючи рваний ритм, і скоро вже весь загін виспівував.
Коли пісня закінчилася, на Ігриттиних щоках виднілися сльози.
— Чого ти плачеш? — запитав Джон.— Це ж просто пісня. Велетів — сотні, я їх щойно бачив.
— Так, сотні,— люто кинула вона.— Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу. Ти... ДЖОНЕ!
Знагла зачувши виляск крил, Джон розвернувся. В очі лізло сіро-синє пір’я, а гострі пазурі вп’ялися в обличчя. Спалахнув раптовий і різкий біль, а крила били по голові. Джон угледів дзьоб, але не встиг дістати зброю, сахнувся, нога висковзнула зі стремена, переляканий гарон поніс, і Джон почав падати. Та орел, вчепившись у лице, не відпускав, дер пазурами шкіру, ляпав крилами, кричав і дзьобав. У хаосі пір’я, кінського тіла та крові світ перевернувся, в обличчя кинулася земля.
І вже Джон лежить долілиць, у роті — смак крові й болота, а над ним, затуляючи, схилилась Ігритта, стискаючи в руці кістяний кинджал. Ще чулося ляскання крил, та орла вже видно не було. Світ наполовину почорнів.
— Око! — перелякано скрикнув Джон, підносячи руку до обличчя.
— Це кров, Джоне. Ока він не зачепив, тільки шкіру над ним подер.
Обличчя сіпалося. Над Джоном, щось викрикуючи, стояв Тормунд, і хлопець, витираючи кров з лівого ока, подивився на нього правим. Тоді почувся тупіт копит, крики, гуркіт старих висохлих кісток.
— Капшук Кісток,— загримотів Тормунд,— забери свого пекельного ворона!
— Ось хто пекельний ворон! — тицьнув Тарарах у Джона.— Спливає кров’ю в багні, як зрадливий пес! — сказав він, а орел злетів униз і сів на тріснутий череп, який правив йому за шолом.— Я прийшов по нього.
— То візьми його,— сказав Тормунд,— але доведеться тобі це робити з мечем у руці, бо наразишся на мій меч. Може, потім я зварю твої кістки, а в череп сцятиму, як у горщик. Ха!
— Коли я тобі живіт розпорю й повітря з тебе випущу, ти скулишся до розмірів дівчатка! Ану відступи, бо Манс дізнається.
— То це Мансові він потрібен? — підвелася Ігритта.
— А хіба я не так сказав? Ану підведіть його на ті його чорні ноги.
— Краще йди,— нахмурився Тормунд до Джона,— якщо на тебе і справді чекає Манс.
Ігритта допомогла поставити його на ноги.
— Та з нього кров ллється, як зі свині різаної! Тільки погляньте, що Орелл зробив з його милим личком.
«Чи здатен птах ненавидіти?» Джон зарізав дикуна Орелла, але душа чоловіка лишилася в орлові. Золоті очі позирали на хлопця з холодною злобою.
— Іду,— мовив Джон. Кров і далі заливала праве око, а щока горіла від болю. Торкнувшись її, він побачив, як чорні рукавички почервоніли.— Тільки гарона піймаю.
Насправді його більше хвилював не кінь, а Привид, але того ніде не було видно. «Та він зараз, либонь, за кілька льє звідси — перегризає горлянку якому-небудь лосю». Може, так і на краще.
Коли Джон наблизився, гарон позадкував, без сумніву, налякавшись крові в нього на обличчі, але хлопець заспокоїв його кількома тихими словами й нарешті достатньо наблизився, щоб схопити повіддя. Коли стрибнув у сідло, запаморочилось у голові. «Треба буде обробити рани, подумав він,— але не зараз. Нехай побачить Король-за-Стіною, що зі мною зробив його орел». Він розім’яв пальці правої руки. А тоді перекинув Довгопазура, свого байстрючого меча, через плече й, розвернувшись, рушив туди, де на нього чекав кістяний лорд зі своїм загоном.