Чекала й Ігритта, сидячи на коні, з лютим виразом на обличчі.
— Я теж поїду.
— Зникни,— кинув Тарарах, і кості в нього на нагруднику загримотіли.— Мене послали по перелітного ворона, і все.
— Вільна жінка їде, куди хоче,— сказала Ігритта.
Вітер засипав снігом Джонові очі. Хлопець відчував, як на обличчі замерзає кров.
— Ми теревенити будемо чи вже поїдемо?
— Поїдемо,— озвався кістяний лорд.
Дорога була похмура. У снігових вихорах промчали вчвал уздовж валки, пробилися крізь клубок хур, з плюскотом перетнули Молочноводу в тому місці, де вона широкою петлею повертала на схід. На мілководді ріка вкрилася крижаною шкуринкою, і з кожним кроком коням доводилося її пробивати, аж поки за десять ярдів вони не зайшли на глибшу воду. На східному березі, здалося, сніг навіть посилився, й замети тут були глибші. Навіть вітер похолоднішав. Западала ніч.
Та навіть крізь сніг непомильно проглядалися обриси великої білої гори, що маячіла попереду. Кулак Перших Людей. Над головою почувся крик орла. З сосни на Джона дивився крук. А коли хлопець проїжджав повз, каркнув. «То Старий Ведмідь уже напав?» Але замість брязкоту криці й гулу стріл у польоті Джон чув тільки тихий хрускіт насту під копитами гарона.
Мовчки вони об’їхали південний схил, де під’їзд був найлегший. Саме тут, біля підніжжя, Джон натрапив на дохлого коня, напівзасипаного снігом. Кишки з черева тварини вивалилися, нагадуючи замерзлих змій, а однієї ноги бракувало. «Вовки»,— подумав був Джон, але він помилявся. Вовки свою здобич з’їдають.
На схилі, задивившись у смерть сліпими очима, валялося ще більше гаронів з дивно вивернутими ногами. Над ними, як мухи, повзали дикуни, знімаючи сідла, вуздечки, сакви та збрую, а тоді рубаючи їх кам’яними сокирами.
— Нагору,— звелів Тарарах Джонові.— Манс нагорі.
Перед городищем спішилися, щоб протиснутись у криву прогалину в камінні. На палях, якими Старий Ведмідь загородив усі проходи, стирчав труп кудлатого гнідого гарона. Кінь намагався вирватися, а не заїхати всередину. Не було й сліду вершника.
Всередині городища трупів було більше, видовище — жахливіше. Джон у житті ще не бачив рожевого снігу. Навколо кружляв вітер, шарпаючи важкий овчинний плащ. Круки перелітали з одного кінського трупа на інший. «Це дикі круки чи наші?» Сказати напевне Джон не міг. Цікаво, думав він, де нині бідолашний Сем? І хто він?
Під черевиком хруснула кірка мерзлої крові. Дикуни зрізали з кінських трупів усе, що можна: крицю й дублену шкіру, навіть з копит підкови здирали. Кількоро патрали надибані сакви, шукаючи зброю і харчі. Джон проминув одного з Четових собак (точніше, те, що від нього лишилося) в калюжі напівзамерзлої крові.
В дальньому кінці табору ще стояло кілька наметів, і саме там був Манс Рейдер. Під подертим чорним вовняним плащем з червоними шовковими латками він був одягнений у чорну кольчугу й кошлаті хутряні штани, а на голові мав величезний залізний з бронзою шолом з воронячими крилами на скронях. З ним був Ярл і Гарма Песиголова, а ще Стир і Варамир Шестишкурий зі своїми вовками й тінь-котом.
Манс привітав Джона похмурим і холодним поглядом.
— Що з твоїм обличчям?
— Орелл намагався йому око вийняти,— пояснила Ігритта.
— Я запитав його. Чи він язика проковтнув? Може, і варто було б, щоб не брехав більше.
Магнар Стир витягнув довгого ножа.
— Одним оком замість двох хлопчина, може, бачитиме краще.
— Хочеш око зберегти, Джоне? — поцікавився Король-за-Стіною.— Якщо так, розкажи мені, скільки їх тут було. І постарайся правду казати, Вічнозимський Байстрюче!
У Джона пересохло в горлі.
— Мілорде... що...
— Я тобі не лорд,— урвав Манс.— І з твоїм «що» все ясно. Брати твої загинули. Питання тільки в тому, скільки їх було.
У Джона пульсувало від болю обличчя, на яке падав сніг, і було важко думати. «Хай що тобі велітимуть, не опирайся»,— наказував йому Кворин. Слова застрягли в Джона в горлі, але він змусив себе промовити:
— Нас було три сотні.
— Нас? — гостро перепитав Манс.
— Їх. Їх було три сотні.
«Хай що тобі велітимуть, казав Кворин. То чому я почуваюся таким боягузом?»
— Двісті з Чорного замку і ще сотня з Тінявої вежі.
— Оце вже більше схоже на правду, ніж та пісня, якої ти співав у мене в наметі,— зронив Манс і перевів погляд на Гарму Песиголову.— Скільки коней ми знайшли?
— Понад сотню,— озвалася здоров’ячка,— але менш як двісті. Туди на схід ще є трупи під снігом, важко сказати точно скільки.
Позаду неї стояв хорунжий з ратищем, на яке була насаджена собача голова — ще свіжа, вона кривавилася.
— Не слід було мені брехати, Джоне Сноу,— сказав Манс.
— Я... я знаю.
Що ще він міг сказати?
Король дикунів зазирнув йому в обличчя.
— Хто тут командував? І кажи правду! Рикер? Смолвуд? Не Вайзерс, він заслабий. Чий це був намет?
«Я й так повідомив забагато».
— А ви не знайшли тіла?
Гарма пирхнула, і з її ніздрів хмаркою пари вихопилося презирство.
— Ці чорні ворони такі дурні!
— Ще раз відповіси мені питанням на питання — і я віддам тебе кістяному лордові,— пообіцяв Манс Рейдер Джонові. І підступив ближче.— Хто тут командував?
«Ще один крок,— подумав Джон.— Ще один фут». Він пересунув руку ближче до руків’я Довгопазура. «Якщо я притримаю язика...»
— Кажи,— підганяла його Ігритта.— Він усе одно загинув, хай хто це був.
Джон нахмурився, і від цього засохла кров на щоці тріснула. «Як це важко! — думав він у розпачі.— Як зіграти перекинчика й не стати ним?» Цього Кворин йому не розтлумачив. Але другий крок завжди легший за перший.
— Старий Ведмідь.
— Старий? — з Гарминого тону було ясно, що вона не вірить.— Поїхав сам? То хто тоді керує в Чорному замку?
— Бовен Марш,— миттю відповів Джон. «Хай що тобі велітимуть, не опирайся».
— Якщо так,— розреготався Манс,— ми перемогли у війні. Бовен рахувати мечі вміє краще, ніж ними орудувати.
— Тут командував Старий Ведмідь,— мовив Джон.— Місце тут високе й міцне, а він ще його укріпив. Викопав вовчі ями й понаставляв частоколів, заготував харчі й воду. Він чекав на...
— ...мене? — закінчив за нього Манс Рейдер.— Ага, таки чекав. Якби я з дурної голови вирішив штурмувати цю гору, то поклав би по п’ятеро людей на кожного зарубаного ворона, і то ще було би щастя,— він стиснув вуста.— Та коли повстають мертві, ні мури, ні частоколи, ні мечі вже нічого не варті. Боротися з мертвими неможливо, Джоне Сноу. Ніхто цього не затямив і вполовину так добре, як я,— сказав він і поглянув на небо, яке починало темніти.— Ворони й гадки не мають, як нам допомогли. А я все гадав, чого ж на нас ніхто не нападає... Але нам ще сотню льє іти, а погода холоднішає. Варамире, хай твої вовки пошукають сліди блідавців — не хочу, щоб вони нас заскочили зненацька. Кістяний лорде, подвойте патрулі. І щоб у кожного чатового був смолоскип і кресало. Стире, Ярле, ви виїжджаєте на зорі.
— Мансе,— мовив Тарарах,— мені б воронячих кісток.
Ігритта заступила Джона.
— Не можна вбивати людину тільки за те, що збрехала, щоб захистити своїх колишніх братів.
— Вони й досі його брати,— зауважив Стир.
— Ні,— заперечила Ігритта.— Мене він не вбив, як йому веліли. А Піврукого вбив, ми всі бачили.
У Джона з рота вихоплювалася пара. «Якщо я йому збрешу, він здогадається». Він поглянув Мансу Рейдеру просто у вічі, розтиснув і стиснув попечену долоню.
— Я вдягнув плаща, якого дали мені ви, ваша світлосте.
— Овчинного плаща! — підтвердила Ігритта.— І ми під цим плащем танцюємо вночі!
Ярл розреготався, навіть Гарма Песиголова пирхнула.
— То ось воно що, Джоне Сноу? — спокійно поцікавився Манс Рейдер.— Ти з нею?
За Стіною легко втратити себе. Джон уже й не знав, де честь, а де ганьба, де правда, а де кривда. «Батьку, прости мені».